V
У церковноучительській училась Оленка уже, на стипендії теж. Сергій, що раніш, ніж вона, вчиться почав, тоді вчителював уже десь. З второкласної вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. І книг деяких собі уже роздобув, і рідною мовою писаних.
Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на літо додому було. Почала Оленка і в його брать книги. Дуже здивувалась була, як вперше взнала, що ми — українці і що в нас своє єсть письменство.
— Як-таки так, — каже, — що я досі й не чула про це!!
В «Кобзарі» дочиталась до слів: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», — та й замислилась. А пішла до Сергія та й каже:
— Справді: чого цураться того, що ми найуперід у житті почули, побачили?.. Чого цураться того, що нам сама природа дала?
Як стала у Великоросії вчиться, балакала тільки руською мовою, а то вже й своєї вживать почала. І убрання іноді надівать стала своє. А раніш було як не в шкільному ходить, то в платті, що справить батько. Почала іноді й керсет надівать. Мати було їй:
— По-благородному, Оленко, привчайся: тобі тепер не личить мужиче.
Тільки всміхнеться Оленка.
Познакомилась з степурівською вчителькою, дочкою книгарчиною, і в неї книги брать стала. І така була: Сергій як нагадає про що їй, чого ще не знає вона, з писання Дарвіна про що абощо, почервоніє-почервоніє було.
— Як же я, — каже, — мало читала!
І ото вже вона дістане як не в Сергія, то в учительки книгу таку, як єсть у їх, та читає-читає вже.
Турбується було, що у школі не дають таких книг.
Шиє, вишиває було, — рукоділля, якого й у школі вчилась.
Од роботи домашньої мати її увільняє було.
— Не в своє діло не мішайся, — каже було їй, — одного вже держись.
Було щоденник Оленка веде.
«Я, — було пише в щоденнику, — з грязі вилізти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськості, правди в житті, про віщо так пишуть у книгах».
А музику як любила вона! Сергій на скрипку грать трохи вмів. Грає Сергій, і не змигне Оленка нікуди, слухає так. Почервоніє було, та аж дрижати стане уся.
— Ну, й музика, — каже було, — як вона душу проймає!
Вчилась і сама грать на роялі: охочих, казала, учать у тій школі цьому.
А в глибокі думки як заходить було!
У жнива раз помер один товариш шкільний Сергіїв, ще й сусіда близький його та й Оленчин, Андрій Біланенко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:
«Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й… у холодну, глуху, темну, тісну могилу споряджають його! І це… проваляться груди йому, висохне мозок… Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? які почуття невідомі? огонь, пекло, муки? чи спокій і спокій, вічний, страшний, поки й світа й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?»
А раз прочитала Фламмаріона про небо.
— Так от, — каже до Сергія, — де взялись усі ті мири незлічимі, де кінець простору небесному!
Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорі було. Цвіт небесний любила, голубі плаття носила.
Палажка ж усе більше не любила, що Оленка до «ворогів» її, знай, ходила, та ще й балакучіша була до їх, ніж до неї, матері. А Оленка з матір’ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокійну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажці те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була.
Вийшла з хати та:
— А яких я оце грибів добрих насмажила; ось іди, покуштуєш! — до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тішилась.
Почула це Палажка з сіней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить Оришці за це. І от другого дня топить Оришка у хаті, слухає: десь кури кричать. Вийшла, — у Михайловій клуні, що од грані недалеко стоїть. Неначе хто їх ріже, кричать. Що таке? Пішла до клуні Оришка, — зачинена. Подивилась у дірочку, аж… її й кури. Палажка, аж з їх пір’я летить, хворостиною їх ганяє по клуні.
— Божевільна, що ти робиш? — Оришка до неї.
— Хай не ходять у клуню!
— А чого ж зачинені вони? Заманила, мабуть!
Оскиряється Палажка, хмурить брови білі свої:
— Заманила, — каже.
— Помийниця ж ти якономичеська! — Оришка їй.
Аж підскочила Палажка.
VI
Вирівнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, бліденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою чарівною її, так і нагадувало про щось духове в їй. А карі оченята її були такі розумні.
Почало серденько так уже биться у неї і щічки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж бліденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, — пам’ятав, що він чоловік.
«От зійтися б з таким, — думає Оленка було, — як би я покохала такого, пригорталась до його, думками ділилась з ним!»
Єсть у дяка вербівського син, Грищенко Федір. Учителює десь, церковноучительську кончив. Учителював і тоді. Хлопець молодий, нежонатий. Жив літом дома. Побажав познакомиться з нею, а тоді у Вербівці тільки й дівчат інтелігентних було, що вона. Почав ходить до Сергія. Тільки Оленка якась соромлива була. І до Сергія не піде було, як у його він. Ходить було по садочку у себе та тільки в садок Сергіїв, де Грищенко, так позирає з-за соняшників. А там грядки у їх між садками й між хатами.
«Ну, які воно, — думає було, — ті мужчини, не брати, як Сергій, і як воно з ними?»
А то раз у неділю сидить Оленка в садочку в Сергія. Пташки щебечуть, сонечко світить; калина кучерява, з одного боку підперта; лавочка, столик, там і вона, чорнобровенька квіточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косі, коса довга така. Сергій нахилив вишеньку біля неї, ягідки дістає, вона дивиться у Шевченків «Кобзар», «Дівичії ночі» читає.
Аж ось рипнула хвіртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Оленка, наче пурхнуть хотіла, та й нікуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягідка. Познакомив Сергій їх. Сіли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкі, в тужурці синенькій, глянув на книжку та:
— Читаєте? — до Оленки.
Всміхнулась.
— Читаю, — промовила так соромливенько.
— А читання річ гарна, — Грищенко їй.
— Аякже! — Оленка йому. — Це ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.
Грищенко:
— Читаєш і, як би сказати, бачиш усе.
Повела Оленка язичком по губі та:
— Еге. І до неба ближче стаєш. Почуття такі іноді… — та й не доказала. Почервоніла, кахикнула: у хаті у неї саме сварка зчинилась. Хоча під калиною слів з хати розібрать і не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такі там були:
— Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, — мати до батька, — а в тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невістку свою!
Батько:
— Та хоч ради неділі святої не кричи, ради чоловіка чужого, там он учитель чужий, почує…
— А що мені такі вчителі! З панів вони, чи що? — батькові мати.
Вийшла далі мати надвір, під калину з-за пшенички дивиться давай.
Оленка:
— Яка яблунька гарна! — Встала та й іде за яблуньку.
— Ще й ховається! — мати до неї. — Думає, що я й не бачу її; додому йди!
Пішла Оленка такою ходою нерівною і попрощаться забула.
— Не ходи! — напустилась мати у хаті на неї.
Батько й собі:
— Та й справді, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.
Що тільки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходіння. Боявся, щоб Сергій її «з пантелику» не збив. Про його тоді балачки ходили, що він у бога не вірує, у церкві поклонів не б’є, свічки не ставить та не часто й буває у їй; і комусь ще казав, що земля кругом сонця літає і що дощ з пари.
— В писанії немає цього, — казав якось Михайло Сергієві, — це од невірців усе; ніхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.
Не любив Михайло Сергія. Через його та й до Василя рідко ходить було.
Усе було він Оленці товче:
— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.
