Архип Тесленко – Страчене життя

V

У церковноучительській училась Оленка уже, на стипендії теж. Сергій, що раніш, ніж вона, вчиться почав, тоді вчителював уже десь. З второкласної вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. І книг деяких собі уже роздобув, і рідною мовою писаних.

Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на літо додому було. Почала Оленка і в його брать книги. Дуже здивувалась була, як вперше взнала, що ми — українці і що в нас своє єсть письменство.

— Як-таки так, — каже, — що я досі й не чула про це!!

В «Кобзарі» дочиталась до слів: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», — та й замислилась. А пішла до Сергія та й каже:

— Справді: чого цураться того, що ми найуперід у житті почули, побачили?.. Чого цураться того, що нам сама природа дала?

Як стала у Великоросії вчиться, балакала тільки руською мовою, а то вже й своєї вживать почала. І убрання іноді надівать стала своє. А раніш було як не в шкільному ходить, то в платті, що справить батько. Почала іноді й керсет надівать. Мати було їй:

— По-благородному, Оленко, привчайся: тобі тепер не личить мужиче.

Тільки всміхнеться Оленка.

Познакомилась з степурівською вчителькою, дочкою книгарчиною, і в неї книги брать стала. І така була: Сергій як нагадає про що їй, чого ще не знає вона, з писання Дарвіна про що абощо, почервоніє-почервоніє було.

— Як же я, — каже, — мало читала!

І ото вже вона дістане як не в Сергія, то в учительки книгу таку, як єсть у їх, та читає-читає вже.

Турбується було, що у школі не дають таких книг.

Шиє, вишиває було, — рукоділля, якого й у школі вчилась.

Од роботи домашньої мати її увільняє було.

— Не в своє діло не мішайся, — каже було їй, — одного вже держись.

Було щоденник Оленка веде.

«Я, — було пише в щоденнику, — з грязі вилізти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськості, правди в житті, про віщо так пишуть у книгах».

А музику як любила вона! Сергій на скрипку грать трохи вмів. Грає Сергій, і не змигне Оленка нікуди, слухає так. Почервоніє було, та аж дрижати стане уся.

— Ну, й музика, — каже було, — як вона душу проймає!

Вчилась і сама грать на роялі: охочих, казала, учать у тій школі цьому.

А в глибокі думки як заходить було!

У жнива раз помер один товариш шкільний Сергіїв, ще й сусіда близький його та й Оленчин, Андрій Біланенко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:

«Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й… у холодну, глуху, темну, тісну могилу споряджають його! І це… проваляться груди йому, висохне мозок… Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? які почуття невідомі? огонь, пекло, муки? чи спокій і спокій, вічний, страшний, поки й світа й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?»

А раз прочитала Фламмаріона про небо.

— Так от, — каже до Сергія, — де взялись усі ті мири незлічимі, де кінець простору небесному!

Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорі було. Цвіт небесний любила, голубі плаття носила.

Палажка ж усе більше не любила, що Оленка до «ворогів» її, знай, ходила, та ще й балакучіша була до їх, ніж до неї, матері. А Оленка з матір’ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокійну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажці те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була.

Вийшла з хати та:

— А яких я оце грибів добрих насмажила; ось іди, покуштуєш! — до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тішилась.

Почула це Палажка з сіней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить Оришці за це. І от другого дня топить Оришка у хаті, слухає: десь кури кричать. Вийшла, — у Михайловій клуні, що од грані недалеко стоїть. Неначе хто їх ріже, кричать. Що таке? Пішла до клуні Оришка, — зачинена. Подивилась у дірочку, аж… її й кури. Палажка, аж з їх пір’я летить, хворостиною їх ганяє по клуні.

— Божевільна, що ти робиш? — Оришка до неї.

— Хай не ходять у клуню!

— А чого ж зачинені вони? Заманила, мабуть!

Оскиряється Палажка, хмурить брови білі свої:

— Заманила, — каже.

— Помийниця ж ти якономичеська! — Оришка їй.

Аж підскочила Палажка.

VI

Вирівнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, бліденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою чарівною її, так і нагадувало про щось духове в їй. А карі оченята її були такі розумні.

Почало серденько так уже биться у неї і щічки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж бліденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, — пам’ятав, що він чоловік.

«От зійтися б з таким, — думає Оленка було, — як би я покохала такого, пригорталась до його, думками ділилась з ним!»

Єсть у дяка вербівського син, Грищенко Федір. Учителює десь, церковноучительську кончив. Учителював і тоді. Хлопець молодий, нежонатий. Жив літом дома. Побажав познакомиться з нею, а тоді у Вербівці тільки й дівчат інтелігентних було, що вона. Почав ходить до Сергія. Тільки Оленка якась соромлива була. І до Сергія не піде було, як у його він. Ходить було по садочку у себе та тільки в садок Сергіїв, де Грищенко, так позирає з-за соняшників. А там грядки у їх між садками й між хатами.

«Ну, які воно, — думає було, — ті мужчини, не брати, як Сергій, і як воно з ними?»

А то раз у неділю сидить Оленка в садочку в Сергія. Пташки щебечуть, сонечко світить; калина кучерява, з одного боку підперта; лавочка, столик, там і вона, чорнобровенька квіточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косі, коса довга така. Сергій нахилив вишеньку біля неї, ягідки дістає, вона дивиться у Шевченків «Кобзар», «Дівичії ночі» читає.

Аж ось рипнула хвіртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Оленка, наче пурхнуть хотіла, та й нікуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягідка. Познакомив Сергій їх. Сіли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкі, в тужурці синенькій, глянув на книжку та:

— Читаєте? — до Оленки.

Всміхнулась.

— Читаю, — промовила так соромливенько.

— А читання річ гарна, — Грищенко їй.

— Аякже! — Оленка йому. — Це ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.

Грищенко:

— Читаєш і, як би сказати, бачиш усе.

Повела Оленка язичком по губі та:

— Еге. І до неба ближче стаєш. Почуття такі іноді… — та й не доказала. Почервоніла, кахикнула: у хаті у неї саме сварка зчинилась. Хоча під калиною слів з хати розібрать і не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такі там були:

— Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, — мати до батька, — а в тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невістку свою!

Батько:

— Та хоч ради неділі святої не кричи, ради чоловіка чужого, там он учитель чужий, почує…

— А що мені такі вчителі! З панів вони, чи що? — батькові мати.

Вийшла далі мати надвір, під калину з-за пшенички дивиться давай.

Оленка:

— Яка яблунька гарна! — Встала та й іде за яблуньку.

— Ще й ховається! — мати до неї. — Думає, що я й не бачу її; додому йди!

Пішла Оленка такою ходою нерівною і попрощаться забула.

— Не ходи! — напустилась мати у хаті на неї.

Батько й собі:

— Та й справді, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.

Що тільки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходіння. Боявся, щоб Сергій її «з пантелику» не збив. Про його тоді балачки ходили, що він у бога не вірує, у церкві поклонів не б’є, свічки не ставить та не часто й буває у їй; і комусь ще казав, що земля кругом сонця літає і що дощ з пари.

— В писанії немає цього, — казав якось Михайло Сергієві, — це од невірців усе; ніхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.

Не любив Михайло Сергія. Через його та й до Василя рідко ходить було.

Усе було він Оленці товче:

— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Архип Тесленко – Страчене життя":
Залишити відповідь

Читати казку "Архип Тесленко – Страчене життя" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.