У спасівку раз мені в волость треба було. Іду. Надворі було так гарно: сонячно, тепло… У волості й вікна були поодчиняні, аж двоє. В одно писар оселедець укутував, у друге — сторож графин виполіскував. Підходжу ближче. На східцях сидить парубок якийсь, похнюпивсь і не зворухнеться.
— Здрастуй! — кажу. — Не знаєш, тут старшина?
Він мов аж жахнувсь, підвів голову, подививсь-подививсь та й знов похнюпивсь. Смутний такий… та худий, та загорів, ніс полупився… та ще й зодягнений… чумарчина в дірках на йому, картуз аж рудий — виношений такий, — коліна поналатувані, чоботи стоптані… аж жалко дивиться на його. А й парубок би нічого: і брови чорні, і усики є, і чуб кучерями, і стан козачий.
— Старшина тут? — знов питаю його. Він уп’ять глянув на мене.
— Що? — каже, а далі: — Нема.
— Значить, підождать, — кажу, — треба, — та й сів коло його. Мовчимо. Як ось він плюнув і сам собі:
— Іди хто його зна куди й що!
— Та куди «йди»? — питаю.
— Та на той край… Та не був зроду, та зайди, та сам… А треба йти… Ех, життя! — та й рукою махнув.
— Чого? — кажу.
А писар у вікно:
— Робить, видно, не хоче.
Утерсь після оселедця й вікно зачинив. Парубок аж очима заморгав, ніби плакать хотів. Потім зробив так, мов ковтнув що, осміхнувсь і каже:
— «Робить не хоче», — от пече… Що я з самого малечку роблю. Мати як померли, та батько як узяли жінку другу, так я… по наймах усе.
— Так ти вже взнав, — підзадьорую його.
— Куди твоє діло, — каже. — Було й вола налигать не достану, а ще й по ріллі спотикаюсь, — оремо… Та ще босий, та ноги поб’ю, поколю було, та порепаються… Та приїдеш з поля, то діти хазяйські, як поросята годовані: пустують, ячать… А в тебе й се й те болить, та не хвались, що й болить, та чи сьорбнув борщу, чи ні, та мерщій на ніч жени. Та й виразки зав’язать не вспієш… Було!.. А й тепер… бач, що…
Парубок показав долоні. Вони були такі порепані та в пухирях-таки. Осміхнувся, та й знов:
— Бач, що… от і «робить не хоче». Що й оце я як робив у пана, так…
— У якого пана?
— Та он що за Буланою Рудкою… що до пані пристав… Він з міщан, кажуть… Та оце я був у його. Ну, вже й пан або й пані… гірше собак. Терпів-терпів, а це вже й з терпіння вийшов. Де ж пак… — парубок присунувсь до мене ближче, — де ж пак: оце ж молотять у його, та машиною… Та як попомотаєшся день, та так втомишся, так уморишся, що впав би на колючки, то й на колючках би заснув… І от, повечеряли позавчора, мощусь спать… Коли прикажчик: «Е, ні, — каже, — жени воли пасти…» Ну, я ж прямо як варений… жену… Очі сплющаються, голови не здержу, ноги як не свої… Сів на горбику та незчувсь, як і задрімав. Прокинувсь… Сюди, туди, — аж воли мої в гречці, трохи не з півгонів так і попсували. «І, лихо!.. Що ж це буде?» — млію душею. Коли так як у снідання в добре йде прикажчик до молотилки. «Ходім до барина!» — каже. Пішли. Він з нею у садку походжає. «Ти нащо, — каже, — подлець, гречуху збив?» — «А як я вморився, — кажу, — й світа не видно… спать хотілось». — «А, господин який, спать хотілось!.. А деньги я тобі нащо плачу, нащо плачу?!» — Та як виважить долоню, та як морсне по виду мене. А вона: «І, мерзавець… Він уже й без того противной мені: скида снопи раз, а я проходжу, а он і за хуражку не узялся». Та й губи запишала. Пан до прикажчика: «Молодець, Савастян, що доніс, — на штани наберемо… Запиши ж за місяць з його, за місяць одвернем». Пішов я… Тут роблю, а там важко так мені, злість така бере мене… «Як же, — думаю, — що я таке? — віл! Он він по пиці мене, грішми попріка мене… або… за хуражку берись, хоч і світу не видно тобі… Хай вам лихо, — думаю, — хіба тільки й світа, що в вас?» Кинув вила, за чумарчину, — хода. Іду поз пана: «Дайте ж, — кажу, — хоч за півмісяця, коли за місяць одвертаєте…» А я за півтора не получав од його. «Нікаких півмісяцей», — каже. «Ну, так бог з вами ж, — кажу, — буду аж у Чорноморії». — «Харащо, харашо», — каже. Я й пішов. «Оце ж, — думаю, — пожаліюсь батькові та пораджусь: чи таки й справді — у Чорноморію, чи, мо’, поки що дома побуду, попарубкую на волі».
Парубок схитнув головою.
— Ех, — каже, — як я хотів дома побуть… на вечорниці походить!.. Що ось уже призов перейшов!.. Приходжу. Півдня якраз. Слухаю: гомін у хаті. Пристояв у сінях. Мачуха на батька: «Хоч би чи олійки, чи рибки купив, а то ж, господи, який той борщ! Чим ти годуватимеш дітей тих? Що ти за батько такий?..» А батько: «Та хай твоєму чорт батькові з дітьми з твоїми! За віщо я куплю?» Увіходжу. Батько сердиті-сердиті… стоять, часник чистять. Над борщем мачуха сидить, сльози втира й дитину запиха ріпкою. Коло неї ще сидять четверо, по мисці ложками ганяють.
Тут саме підійшов до нас чоловік якийсь у брилі, поспитав старшини і теж сів коло нас. Парубок притих.
— Ну, та що? — питаю.
— Та що ж… Увійшов, а батько живо: «Ага, мо’, грошей несеш?.. давай!» Мовчу я, що тут казать, думаю, а далі: «Ось які, тату, гроші…» Та й почав їм усе, як було. Мачуха слухала, слухала, потім: «Лихо, та й годі, це вже робить не схотів, годить не схотів… це вже й його годуй». А батько: «Так що ж оце буде? Ступай, сякий-такий сину, проси… роби… годи людім!.. Жить треба… жи-и-ть якось треба!» — Та за качалку, та за мною!.. Подавсь я. Сів у бур’яні, та й… сам не свій… «Отак, пожалівсь, — думаю. — «Проси ступай»… За віщо я проситиму? Значить, отак зневажають тебе, отак глумляться з тебе, а ти ще й проси!.. Ні, — думаю, — не буде цього… Н-не буде! В Чорноморію завтра… непремін-но!» Сиджу, поглядаю на сонце: коли б скоріше!.. Коли, стій! Як ще й у Чорноморію? У мене ж ні копійки. Оце так!.. Та вже й смеркло. Місяць зійшов, на вечорницях співи, регіт, а я… Пішов у хлівець, ліг — перекидаюсь: що робить… де взять? — Позичить… Так у кого ж? хто повірить голякові?!. Треба каптанок закладать… Увікравсь уранці в хижу, зняв з жердки — сім рублів стоїть — достав п’ятеричку… Та це аж сюди… Коли б старшина — та пашпорт узять.
— Хай бо’ помага! — обізвавсь дядько.
— Спасибі!.. Так ото так воно тут… А це ще й туди заберись, та ще против зими, та ще як роботи не буде… Ех, життя, щоб його… — Та й знов махнув рукою й похнюпивсь.
А чоловік йому:
— Не бійсь, хлопче, оце то й іти против зими, щоб ти знав. На зиму всяке додому, а там же… якби ти знав, скільки скоту того, овець… Куди твоє діло… Оце то й іти!..
Парубок підняв голову та так дивиться на його.
А він:
— Куди твоє діло… чи воно старшина ще не скоро?.. Закурить би… — вийняв люльку з кишені, кресало. — А там робить, а там… куди твоє діло… Оце то й іти… против зими… скоту того, овець!.. Не бійсь, чуєш!.. Я вже водив старців там, знаю… Я знаю, чуєш… Куди твоє діло!.. Та там бува, що попадається добре, так і зна його…
Закурив і почав:
— Як був я ще парубком та зимував раз там же таки. Ну, вже ж і на людей на добрих налучив!.. Сім’я невеличка: дід, баба та дочка Маруся, та десятин двадцять землі в їх. Ну, вже ж що добре й було, так і зна його… Попоробив трохи, — оддихнув… А харч?.. у нас і на Великдень такої нема: мнясо тобі, молоко тобі, прямо як кабанові!
Парубок слуха вже, слуха.
— Завів тоді й я ряшку, — куди твоє діло… прямо як решето!.. А шия… хоч обіддя гни, отака-о!.. — Дядько показує, яка була шия, яка ряшка, а парубок аж осміхнувсь:
— Так там, так там, — каже, — і молоко й мнясо дають?
— Куди твоє діло, парень… По саму зав’язку!
— Що ви думаєте! — дивується парубок. — А тут галушки, — і в пельку не вб’єш.
— Отож бач, а там… є, там, — куди твоє діло… там живо ряшку наб’єш.
— Та коли б… коли б дав бог! — осміхається парубок. — А то тут… підтягло мене, і дівчата гидують: халєра, кажуть.
— От бач, а там, — куди твоє діло… Якби ти знав, що ще мені з дочкою було з хазяйською!.. Отож побув я в їх, — зробився таким парнягою… Вона й помітила — зачіпать почала: оце як іде поз мене, та усе, мов ненарошне, та й зачепить, рукою абощо, та й зачепить… Та так тими очима й поведе, та ще й осміхнеться…
Парубок почервонів-почервонів, та аж рот роззявив та слуха.
— Та ще й осміхнеться… А я… не посмію ніяк. «Ти он хазяйська дочка, — думаю, — та сяк, та так, а я що таке?..» А то перевертаєм сіно раз, та випало так, що з нею вдвох тільки. Ось оддихать посідали. Вона взяла квіточку та хвось мене, а я одваживсь та й її. Вона тоді до мене так близенько… та й дивиться в вічі мені, та й дивиться, а далі: «Я… люб-лю… тебе».
Тут парубок аж губу лизнув. А дядько:
— Ну й нічого. Не знаю, що вже було між ними, тільки після того вже старий давай натякувать мені: «Легко дихать тобі, — каже, — уже не зажаліємось на тебе: ти й правдивий, ти й роботящий, ти й хазяйливий… Якби нам бог приймака такого послав до Марушки…»
Далі дядько тільки головою схитнув. А парубок так радісно:
— Так там… так там… і… із наймитів — ось хоч би й я — приймають…
— Ого, чому не так? — каже дядько.
А я до дядька:
— Та й як ваші прийми?
Дядько почухав під брилем.
— Ех,— каже, — скушено мене… скушено, бодай їх чорт батькові. Повіз пшеницю у город, та дала морока земляків побачить. Ну, звісно, у погріб… Ну, звісно… поналигувались, як… бодай їх чорт батька налигувавсь! Без копійки вернувсь. Не вшанувавсь, знаєш.
— Ну, мене не скусять! — аж крикнув парубок, почервонів, та аж з місця схопивсь. — Мене не скусять! Я якомога… коли б дав бог… буду шануваться! — І знов сів.
Далі дядько розказував, як старі не злюбили його, як розщитували, та як дочка плакала за ним. А парубок уже й не слухав нічого. В йому, видно, або надія ворушилась, абощо, бо й не всидить ніяк: то так сяде, то так, ногу то простягне, то на коліно поставить, то сюди, то туди гляне, і оце мовчить, мовчить, та так ні з якої речі:
— Я буду шануваться… коли б дав бог!.. І… ну, як же воно, як ото чоловік — хазяїн?.. земля в його… як воно?.. Та й батько ж зрадіють тоді!
Або погладить усики, скине картуз, погладить чуб і те ж…
— Як же воно, як люб… як любляться ото… хм, хм… — осміхнеться та аж слинку ковтне.
Як ось приїжджа старшина. Не вспів ще й з воза встать, як він до його, картуз з голови та так весело:
— Здрастуйте!
— Здоров, — каже той, — чого тобі?
— Пашпорта, господин старшина… Піду… далеко… аж на той край, — показав рукою, та й засміявсь.
Старшина насупив брови:
— Обожди, — каже, — ти… твоя як фамилія?
— Павло Грищенко.
— Нікаких же пашпортов!.. Твій барин заявленіє дав не видавать такового. Ти самовольно пішов од його… Свиня… роби ступай!
Парубок уже ні слова, ні півслова. Стоїть, як скам’янів, та побілів-побілів. І вже не скоро, дивлюсь, поклигав кудись як неживий.
