Був собі старий чоловік. Старий прожив вік, дав Бог йому дітей, вивів він їх на люде, поділив їх. Живуть діти, кожен осібно. Всіх синів було в старого чотири, кожного старий зробив хазяїном; яку мав мізерію, кожному з неї досталось. Хазяї в старого всі чотирі сини, а старий роздав на дітей усе своє, думає: «Доживу віку при дітях».
Живе старий у старшого свого сина. Спершу приймають старого, як повинно бути; знати, що він батько. Чи їдять що, чи сорочки перуть, чи латають що, чи сорочки одрізують, – найсамий перед батькові – чого чи не треба? І як скаже старий, його й слухають. Таки так старому, як у доброго сина. Так геть старший син подержав у себе батька, став якось наче не такий, уже й крикне часом на старого; далі старий уже в хаті собі й місця не найде. Нема чого дожидати, таке діло: не хоче син держати, жалує батькові шматка хліба, – нічого робити, треба кидати та йти до менших; чи лучче буде, чи поганше, а вже й висидіти у старшого не можна.
Ото перейшов старий до свого другого сина. І в того старому хутко стало мулько: як візьме старий що з’їсти, то син з невісткою як би промогли, аж не знати що! А сварка з-за старого! Жінка гризе чоловіка: «Самі жадні шматкові хліба, а тут старців наприймав». Старий не висидів і там, іде далі…
Так один по одному всі з чотирьох синів брали батька, а батько від них одходив. Всі чотири сини один на одного стикаються, той на того: «нехай ще він вас, тату, подержить», а той знов на того: «той ще, тату, не держав вас, чи там мало держав». Таке межи дітьми, що не доведи, Господи! Далі зазмагались уже так, що й жоден не приймає до себе батька. У того те, а в того те, і всі не можуть держати його в себе. Той з малими дітьми, той жінку має сварливу, а в того хата тісна, той знов бідний, – хоть куди хоч іди старий! А старий – сивий-сивий, як голуб, просить дітей та плаче перед ними, аж не знати як… А що? То даремна річ, що ніхто з дітей не приймає батька; треба його десь подіти. Ще й до того старий не сперечається, з ним можна що хотіти зробити.
Рада в раду, рада в раду, всі чотири зібрались і пристають на те: пошлім ще батька в школу, нехай батько наш у школі сидить, там буде сидіти, їсти йому будемо по черзі носити. Стали казати старому це. Старий не хотів іти до школи. Проситься у дітей, плаче перед ними: «Тепер я, – каже, – світа не бачу, не то щоб я книжку бачив, я й замолоду не вчивсь». Просто старий у смерть не хоче до дяка виряджатись на науку. Але що ж? Не має де дітись, мусив-таки йти до школи; таки діти перемогли батька. Нарешті, коли йти до школи, – нехай буде, як діти кажуть.
Може, в тому селі не було церкви, то треба йти до школи аж у друге село. Пішов старий до школи, де там тая школа була. На дорозі ліс стояв і саме в тому лісі зострічає старий пана, – їхав кудись. Старий зійшов з дороги, уклонився панові, думав далі йти. Коли чує, кличуть його; підходить старий, пан чогось його потребує. Вийшов пан з коча, питає діда; геть розпитав його, як і що, куди? Старий скинув перед паном шапку і розказує йому свою біду; обгорнули старого сльози: «Горе моє, ласкавий пане, нехай би посиротив Господь, уже б жалю не було, а то дивіть, чи чув хто таке: чотири сина є, хвалити Бога, в мене; хазяї всі чотири і то послали свого старого батька вчитись до школи. Ще не було чого, то на тобі! іди в школу!» Так старий перед паном говорить, досить того розказав панові; стало жалко панові старого. «Ото, – старий, – став казати пан, – іти до дяка нема чого, вернись ти додому… Я знаю, діти не будуть тебе до школи більш одсилати, вже я знаю, що треба тут робити. Не бійся, старий, і не плач, не турбуйся: буде все добре, як Бог дасть. Уже я знаю, як тут треба ратувати». Потішає так пан старого… старий наче повеселішав…
Бере пан старого з собою, привозить до себе додому. Поки там старий одпочивав, виносить пан шкатулу; справжня шкатула панська; пани гроші держать у таких скриньках; подивитися на неї, то й то гарно, а тож то там усередині то грошей, копійки там, Боже мій, скільки! Бере пан шкатулу і оддає дідові: «Це візьмеш, старий, і йди до дітей. Тут даю тобі гроші. Скажеш – найшов їх у лісі… Тільки скриньки ції не відчиняй, і грошей сам не бери і не дивись туди. Прийдеш і скличеш усіх синів і скажеш: «Це, сини мої, голуб’ята, ішов я до школи і найшов у лісі гроші. Та оце й приніс їх, діти, до вас. Але вже, діти, нехай я вмру, не беріть їх од мене; після моєї смерти будете вважати межи собою, хто більш мені догодить, буде мене держати і не пожалує мені сорочки, чи там шматка хліба, тому більше грошей достанеться. То вже, дітки, хочте приймайте, спасибі вам, і тут що є, переділитесь, а не хочете, – треба йти межи люде… за гроші абихто буде годувати»… Коли приймуть тебе, будеш у синів жити, а шкатулу їм одкажеш умираючи; коли не приймуть, тоді приходь із шкатулою до мене». Ну, старий тут кланяється, дякує панові… Пішов старий додому.
Вертається старий до дітей з тою шкатулою, човпе старий селом, шкатулу взяв під пахву, зараз можна пізнати, що старий уже був десь у доброму лісі; сказано, старі люде – вони чого не знають. Коли несе під пахвою скриньку, то тут певне щось та не просте: вже десь він її доп’яв. Тільки забачила його невістка старша, уже й вибігла против старого, запрошує до господи: «І без вас, тату, у нас ладу не стало, і хата як пустка». Чого вже тільки вона тут не говорила: «Вступіть, тату, до нас, спочиньте; далеко йшли, втомились».
Як зібрались брати, розказав їм батько, як йому Бог дав. Оце нагадав він за свої гроші. Діти, як не ті, і що їм тільки поробилось! Погляне кожен на скриньку – є, то, каже, грошики там мабуть; бач, як батько говорить: «будете держати, вам будуть гроші». Уже всі чотири брати не знають, як і приймати старого батька. Старого доглядають, наче пана, старий зрадів і слухає пана, шкатули з рук не випускає і сам не займа. – «Після моєї смерти все ваше, а тепер не дам, бо хто знає? Уже я бачив, як ви приймали мене старого, як я остався без нічого. Воно все ваше, не чиє, тільки ваше; заберете, але дайте мені вмерти»… Діти вже батька приймають… Пішов старий угору!.. Куди тобі!..
Ото вже старий не поневірявся у своїх дітей, жив, як на своєму господарстві. Тепер умирає старий, ну, дітям ще не можна до скриньки. Уже вони її очима пасуть, але громаді вже засвідчено, що поховають батька, тоді нехай тими грішми діляться; скриньку тую, поки що, сами однесли до церкви; стараються коло мертвого батька. Поховали, як Бог наказав; обід зварили, вже знати, що не жалують для мертвого: гарний похорон справили… Ба встає піп од обіду; дякувати стали всі хазяям, старший син просить попа, щоб був у церкві по батькові сорокопуст: «То таки батько; як було, то було, а мертвому грішно жалувати, прийміть, батюшко, на молитви».
Дав старший, дає менший, знов на півсорокопуста кожен дає, всі чотири дали на молитви до церкви. «Маємо остатню овечку продати, а по батькові нехай молебство буде в церкві». Тепер усе скінчилось, уже можна по ті гроші піти.
Принесли тую шкатулу: хитають її, брязкає в середині… Прийде жоден до скриньки, візьме за скриньку, трусь, трусь: є!.. Ото розпечатали, одчиняють… Коли там – скло. Не доймають вони віри, копають далі, і скрізь скло. Страшно стало: не може то бути, щоб скринька така, батько її одкопав десь під дубом, і щоб не було у їй грошей. Ото й кажуть брати: «Тут саме скло батько нам зоставив». Вони кажуть, а один брат стояв у сінях, частував людей, почув та й каже: «Е, вам то карбованці, мені вже тільки скло!» Мало брати не побились, але громада тута… «От тобі, – стали люде казати, – і послали старого в школу! Не вміли шанувати батька через правду, а шанували через гроші, отож і маєте!» Ну, всі думали, що то батько сам так ізробив. Коли той пан почув, що старий уже помер, та й розказав, як було діло. Сміються з братів, а їм би й гніваться, дак нікуди.
