В одному селі жили батько та його син А-ту. Вони обробляли своє маленьке поле і з того жили.
Ще тільки світає, а вони вже в полі працюють, голови не піднімають, спини не розгинають. І все ж таки не було в них достатку.
Батько був старий, А-ту занадто малий. Мотика, якою він працював, була мабуть, утричі більшою за нього самого.
Ось якось доспіли в них на полі боби. А-ту нарвав до обіду стручків і, сівши на порозі будинку, почав їх чистити.
Чистив і співав:
— Сині, зелені, червоні боби. Ай-я, ай-я, червоні боби!
Раптом чийсь голос сказав:
— Не буває червоних бобів. А ту підвів голову — нікого.
На всі боки подивився — теж нікого. Обернувся, заглянув у хату — і там нікого.
“Хе, це мені почулося”, – подумав він і знову взявся за стручки.
— Ай-я, ай-я, сині боби! Ай-я, ай-я, червоні боби! — заспівав він.
— Не буває червоних бобів, — ще ясніше, ніж уперше, пролунав той самий голос.
Страшно здивувався А-ту. Знову подивився на всі боки, знову зазирнув за двері, чи не сховався там хтось, але нікого не було.
— Дивно, хто ж це каже?
— Це Доу-ер-біб, – почув А-ту.
— Де ж ти? – Запитав А-ту.
— Тут, у найбільшому стручку.
А-ту знайшов найбільший стручок і тільки хотів його розщепити, як він сам тріснув і розкрився, і звідти вистрибнув маленький чоловічок. Від маківки до п’ят у ньому було не більше одного цуня. А цунь, ви знаєте, не більше за маленького мізинчика. Шкіра його була білою як сніг, а все інше було зеленим: зелене волосся на голові, зелені брови та вії і навіть очі — зелені. На ньому був зелений одяг і такі ж зелені черевички.
A-ту навіть підстрибнув від переляку: вперше побачив він таке диво! Але потім завів розмову:
— Ти так і живеш у стручку?
— Так, – відповів біб. — Я завжди живу у найбільшому стручку.
— А що ти там робиш?
— Співаю пісні.
A-ту дуже зрадів і сказав:
— Як гарно! Я дуже люблю, коли співають. Ось я чиститиму стручки, а ти мені співай.
І він почав лущити стручки, а біб заспівав:
Почистиш стручки, підсмажиш боби.
Їж на здоров’я солодкі боби!
Як тільки біб заспівав, А-ту відчув у собі незвичайну силу, пальці його весело затанцювали, і кошик миттю наповнився очищеними бобами.
— Чудово! – Прошепотів здивований А-ту. — Прошу тебе, давай жити разом.
— Давай, – відповів біб. — Тільки не забувай про мене, хоч би як ти був зайнятий. А я співатиму тобі пісні.
Наступного дня A-ту поклав стручок у кишеню і подався разом із батьком жати пшеницю.
Як тільки його руки торкнулися стебел пшениці, біб тихенько заспівав:
Ми пшеницю жнемо і на млин знесемо,
Ми пшеницю жнемо і коржів напечемо.
І знову, почувши пісеньку бобу, A-ту відчув у собі незвичайну силу. Рухи його стали стрімкими, як пориви гірського вітру, і робота пішла вдвічі швидше. Батько, який завжди обганяв А-ту, тепер відставав від нього і скаржився на свою старість.
Через два дні A-ту вирушив із батьком мотижити землю. Стручок він знову поклав у кишеню, і, як тільки підняв мотику, біб заспівав:
Ми працюємо знову, раз, два, три, чотири, п’ять.
Розпушаємо землю, щоб м’якенько було спать!
Як і минулого разу, почувши пісеньку, A-ту став працювати вдвічі швидше, і батько ніяк не міг наздогнати його.
За що б не брався А-ту цього року, він усе робив удвічі швидше, і, звичайно, урожай вони зібрали вдвічі більший. Комору догори було засипано зерном, баклажани виросли завбільшки з кабачки, кабачки — завбільшки з гарбуз, а гарбуз — завбільшки з бочку.
Батько хвалив добре небо — адже він думав, що просто погода видалася вдалою.
Наступного року, коли знову встигли боби і А-ту знову чистив їх на порозі будинку, до нього раптом підійшов один ледар. Він дуже здивувався, побачивши, які у А-ту надзвичайно великі боби, і спитав, як він зумів виростити їх.
— Ми добре розпушили землю, — відповів А-ту, — і посіяли боби, а проросли вони самі, зацвіли самі й виросли такими.
— Так просто не може бути, — сказав ледар. — Це справа рук якогось чарівника.
— Якого чарівника? У мене є лише біб, який вміє співати пісні, – сказав А-ту.
— Чи вміє співати пісні? Звичайний біб? — здивувався ледар.
— Ні, не звичайний! Це біб, який живе у найбільшому стручку.
— Дурню! Це і є чарівник! І ти ще чистиш стручки! Ти можеш отримати від нього все, що тільки забажаєш!
І, вибравши хвилину, нероба вкрав у A-ту стручок, в якому жив біб, що співає. Красти він умів — тим і живуть нероби: крадіжкою та чужою працею.
Прибігши додому, нероба поклав стручок на стіл і голосно покликав:
— Гей, бобе, виходь!
Стручок розкрився, і маленький чоловічок вистрибнув на стіл. Його шкіра була ніжною та білою як сніг.
— Скоріше збудуй для мене величезний будинок! — закричав ледар.
— Чого ти ще хочеш? — спитав здивований біб, і шкіра його пожовкла.
— Ще я хочу зручне бронзове ліжко, багато гарного одягу, ще хочу… — щосили намагався придумати нероба.
— Хочу смачну рибу, м’ясо, зацукровані фрукти, печиво.
— Ще що? — Тепер шкіра біля боба позеленіла.
— Хочу повний мішок золота! — сказав нероба.
— Навіщо тобі все це?
— Навіщо? Я одягнуся в гарний одяг, наїмся смачних страв, ляжу на бронзове ліжко і накажу іншим працювати на мене.
— А що ж тоді робитимуть твої руки та ноги? — спитав біб, і обличчя його стало попелястого кольору — кольору смутку.
— На мене будуть працювати інші, у мене буде все, то навіщо ж я ще щось робитиму своїми руками чи ногами?
Біб подумав і сказав:
— Добре, бери мотику і йди за мною. Ти знайдеш у землі, все, про що мрієш.
Нероба схопив свою мотику, вкриту густим павутинням, сховав стручок у кишеню і поспішив на поле.
— Тепер підніми мотику.
Нероба підняв мотику, впевнений, що ось зараз він відкопає казан, повний золота, а біб заспівав:
Гей, мотико, піднімайся, за роботу приймайся.
Я привів ледаря в гості, розімни у ледаря кістки!
Вперше за все своє життя ледар працював на всю силу. Його руки самі піднімали та опускали мотику і ніяк не могли зупинитися. Мотижив, мотижив, а золота все не було видно.
— Де золото? — спитав він.
— Потерпи ще, – відповів біб, продовжуючи співати.
У нероби вже руки заніміли, а, крім розпушеної землі та дощових хробаків, нічого, ніякого золота не було видно.
Молився ледар, попросив пожаліти його.
— Змилуйся, бобе, не співай більше!
— Звикай працювати, нікчемна людино, — співав біб і замовк лише тоді, коли ледар упав і поворухнутися вже не міг.
Тоді біб зник, наче його ніколи й не було.
Не день і не два боліли кістки у нероби, але він знову пішов у поле. І сам співав пісню боба і цілу весну мотижив поле: дуже йому хотілося знайти золото. Правда, він так і не знайшов ні казана із золотом, ні бронзового ліжка, але восени зібрав урожай, і в нього стало багато смачних страв і гарного одягу.
Кажуть, що з того часу він увесь час співає пісні, а раніше він рот відкривав тільки для того, щоб поїсти чи позіхнути.
Ну, а що сталося з A-ту та його старим батьком?
Залишившись без свого маленького друга, A-ту довго сумував. Тяжко їм стало працювати без його веселих пісень. Але ось одного разу, насилу піднімаючи важку мотику, А-ту раптом тихенько заспівав пісеньку боба:
Ми працюємо знову й знову, раз, два, три, чотири, п’ять!
І наче мотика полегшала. Все швидше і швидше став A-ту піднімати і опускати її: адже пісенька боба була чарівною. Знову їхнє маленьке поле дало багатий урожай.
Тепер A-ту, коли працював, завжди співав пісеньку боба. Йому так хотілося виростити найбільші стручки, щоб знову знайти в них маленького Доу-ер і запитати, чи не знає він пісень, які б допомагали його старому батькові збирати в горах хмиз.
Ну, а чи виростив він їх? Чому ж ні! Адже з піснею, та ще й з чарівною, все можна зробити.
Ви запитаєте, де тепер веселий Доу-ер? Та він, як і раніше, живе у найбільших стручках, бо великі стручки виростають на полях у тих, хто любить працювати.
