Богатирі: Оповідання

Запорожці богатирі були — земля не держала!

У нього, у того запорожця, сім пудів голова! А вуса в нього такі, що як візьме було він їх у руки та як розправить одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і тройка коней з возом проскочила б.

Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що воно в світі робиться. Оце як іти куди в похід, то той, хто там у них був за старшого,— чи ватажок який, чи сам кошовий,— візьме в руки дзеркало, подивиться в нього та й каже:

— Туди не йдім, бо там ляхи [поляки] йдуть; і туди не йдім, бо там турки або татари заходять. А сюди йдім, бо тут аж нічогісенько немає…