З давніх часів, за сивої давнини жив на голубому Алтаї лихий Алмис.
Були в нього довгі чорні вуса, перекинуті за плечі, як віжки. Борода до колін. Очі налиті кров’ю. В роті – великі гострі зуби. На пальцях – гострі пазурі. Тіло вкрите густою шерстю.
Був Алмис лютий, нещадний. Нападав у лісі на мисливців, нападав у аілах на жінок, не жалів ні старих, ні малих діток.
І був такий дужий, такий хитрий, що ніхто не наважувався поборотися з ним. Як побачать Алмиса – хутчій утікають подалі та ховаються…
Не знали люди, що й робити. Казали:
– Алмис дужчий од нас! Хитріший од нас Алмис! Ніхто його не здолає, ніхто його не перехитрить. Треба терпіти, треба мовчати.
Так і терпіли всі, так і мовчали.
Жив у одному аїлі мисливець. Звали його Боролдой-мерген.
Дужий він був, хоробрий, розумний. Підуть люди на лови – ні з чим і повернуться. А Боролдой-мерген завжди зі здобиччю прийде: принесе і лисиць, і соболів, і горностаїв, і білок. Усі ліси, всі гори він обійшов.
Жоден звір його не чіпав, ніколи він у халепу не потрапляв, бо голову мав світлу, око зірке, а руку міцну.
От якось спустився зі своїх гір Алмис і прийшов до того аїлу, де жив Боролдой-мерген.
Заметалися люди від жаху, не знають, куди сховатися. А лихий Алмис схопив одне дитинча й назад у гори до себе пішов.
Поки Алмис поблизу був, люди від страху й слова мовити не сміли. А як пішов він – загомоніли, заплакали.
– В кого наступного разу забере дитину чудовисько? – плачуть матері.
І діти плачуть. І чоловіки мовчать, хмуряться.
Каже їм Боролдой-мерген:
– Не плакати слід, не ховатися. Треба вбити проклятого Алмиса, тоді всі житимуть без страху!
А люди відповідають:
– Не подужати нам Алмиса, не позбутися його. Ми ж не птахи – на небо не злетимо, не риби – у воді не сховаємося. Мабуть, доля наша така – погинути в пазурах та іклах проклятого Алмиса!
Похилився в журбі Боролдой-мерген. Гірко йому, кривдно йому. Подивився він на свого сина, думає:
«Не для того він народився, щоб його Алмис своіми гострими іклами розтерзав! І всі інші діти не для того народилися! Треба покінчити з лихим Алмисом, щоб матері більше горя не знали!»
А як це зробити?
Викликати Алмиса на бій не можна: Алмис не тільки одного чоловіка – весь аїл зведе. Та й не підуть битися з ним чоловіки: залякав усіх Алмис, хоробрості їх позбавив. І перехитрити Алмиса неможливо: завжди він насторожі, завжди про все здогадується.
Думає Боролдой-мерген, як од Алмиса людей порятувати, спокою не знаходить.
Довго він думав, багато дум передумав. Урешті придумав. До чого додумався – нікому про те не сказав.
Узяв він наймщніший лук, найгостріші стріли – спитав свого сина:
– Є в твоєму серці сміливість?
– Є!
– Чи є в твоєму серці співчуття до людського горя?
– Є!
– Тоді ходімо зі мною. Дорога в нас далека буде, на діло йдемо страшне. Не йти нам не можна.
Син ні про що не питав. Мовчки пішли.
Пішли батько з сином у гори, звідки спускався Алмис. Ішли вони хащами густими, здиралися на скелясті кручі, йшли вперед без стежки й нарешті вийшли до відкритого місця.
Там стояв високий пень, а поблизу росли кущі й дерева.
Нікого довкіл не було видно – ні звірів, ні птахів.
Тут Боролдой-мерген зупинився, зняв із себе весь свій бойовий обладунок і одяг його на пень. Дивиться хлопчик на батька, ні про що не питає. Батько біля пня вогонь розіклав.
Син дивиться, ні про що не питає.
Мисливець сказав синові:
– Сідай отут, біля багаття, і хоч би що сталося, нікуди не втікай.
– Не втечу!
– Страшно буде тобі, дуже страшно!
– Не злякаюсь!
– Ну, тоді сідай і жди.
Хлопчина сів біля багаття, а батько взяв лук і стріли й сховався у заростях. Мисливець сидить у кущах, хлопчина – біля багаття, навкруги нікого, тихо.
Довго так сиділи.
Раптом зашуміло, затріщало. Вийшов із-за дерев сам Алмис: чорні вуса на плечі закинуто, очі кров ю налиті, гострими іклами клацає. Побачив хлопчика біля багаття – заревів од радості.
Потім на пень поглянув, він йому здався мисливцем, засміявся:
– Гей, чоловіче, віддай мені твого сина! Адже ти не посмієш його захищати!
З цими словами кинувся Алмис до багаття.
Біжить – борода за вітром полощеться, поли шуби метляють. Підскочив, а хлопчина за пень одбіг. Алмис – за ним, а хлопчина круг пня бігає. Не може Алмис його схопити.
Тут Боролдой-мерген зловчився, пустив стрілу, і його гостра стріла вцілила в груди Алмису. Заревів, загарчав Алмис. Від його реву дерева гнулися, каміння репалось і з гір скочувалося. Розлютився Алмис, та раптом упав на землю. Підійшов Боролдой-мерген, бачить – убитий лихий Алмис.
Погукав Боролдой сина, сказав:
– Ходімо!
І пішли вони в свій аїл.
Коли прийшли, Боролдой-мерген сказав людям:
– Діти наші виростуть. Матері житимуть без страху. Нема більш Алмиса, убито його.
– Хто його вбив? – запитали люди.
– Я.
– А навіщо ти брав з собою малого сина?
– Він був за принаду для Алмиса.
Більше Боролдой-мерген нічого не сказав і ввійшов до свого житла.
Так позбулися алтайці свого давнього й лютого ворога.
