Жили собі колись чоловік та дружина, і доки були вони багаті, дітей у них не було. Але ось вони збідніли, і народився у них синочок. Але вони ніяк не могли знайти йому хрещеного, і вирішив тоді чоловік вирушити в найближче місто і подивитись, чи не знайдеться там якоїсь людини. Зустрівся йому на дорозі бідняк і питає його, куди він іде; той відповів йому, що йде, мовляв, шукати собі когось у куми, тому що він бідний, і ніхто тому не погоджується йти до нього в хрещені.
– Що ж, – сказав бідняк,– ти бідний і я бідний, піду до тебе в куми. Але я такий жебрак, що дати дитині нічого не можу. Йди і скажи дружині, щоб вона несла дитину зараз же в церкву.
Прийшли чоловік із дружиною в церкву, а жебрак уже там їх чекав, і назвав він дитину Вірним Ференандом.
Ось вийшли вони з церкви, а жебрак і каже:
– Що ж, розійдемося тепер по домівках, подарувати я вам нічого не можу, а вам дарувати мені не треба.
Але дав він матері ключ і сказав їй, щоб, коли вона прийде додому, віддала його чоловіку: нехай береже його, доки дитині не виповниться чотирнадцять років, а тоді й хай він вирушить у ліс і розшукає там замок до якого підійде цей ключ, і все, що в тому замку буде, то за ним і залишиться.
Виповнилося хлопчику всього лише сім років, а виріс він великий та сильний. І ось пішов він якось грати з іншими хлопчиками, і ті стали хвалитися, скільки хто від хрещено то свого отримав; а він нічим похвалитися не міг, повернувся додому засмучений і каже батькові:
– А чи я зовсім нічого не отримав від свого хрещеного?
– О, ні, – сказав батько, – ти отримав ключ до того замку, що немов стоїть у лісі, йди туди і відчини його цим ключем.
Ось пішов хлопчик у ліс, але ніякого замку там не було.
Минуло ще сім років, і коли хлопчику виповнилося чотирнадцять років, він вийшов? знов на пошуки замку, раптом бачить – стоїть замок. Він відчинив його ключем, але нічого в ньому не знайшов, крім сивого коня. Сильно зрадів юнак, що в нього є тепер кінь, миттю скочив на нього і помчався до свого батька.
– Що ж, є тепер у мене сивий кінь, – сказав він, – поїду я по білому світу мандрувати.
Виїхав він із дому, їде по дорозі, бачить – лежить на шляху перо для писання, він хотів було його підняти, але подумав про себе: «Е, нехай воно собі лежить! Адже куди не поїдеш, усюди знайдеться перо для писання, Якщо буде треба». Тільки він від’їхав від
пера, раптом чує – хтось його кличе: «Вірний Ференанде, візьми мене із собою!» Він озирнувся, навкруги нікого нема, повернувся до пера і підібрав його. Поїхав він далі. Через деякий час довелося йому проїжджати повз ріку, бачить– лежить на березі рибка, широко розкриває рот– дихати їй нема чим.
Він їй і каже:
– Слухай, мила моя рибко, я тобі допоможу у воду вибратися.– Взяв її за хвіст і кинув У воду.
Висунула рибка з води голову й сказала:
– За те, що ти мені допоміг вибратися із грязі у воду, дам я тобі флейту. Якщо потрапиш у біду, заграй на тій флейті, і я тобі допоможу, а якщо ти у воду що впустиш, то я тобі миттю з води дістану.
Поїхав він далі, зустрів людину і та питає його, куди він їде.
– Та ось у ближнє містечко.
– А як тебе звати?
– Вірний Ференанд.
– Е, та у нас із тобою імена майже однакові, мене звати Ференанд Невірний.
І вони попрямували разом у ближнє містечко, у корчму.
Але погано було те, що Ференанд Невірний умів за допомогою різних чар дізнаватися про все, про що думає інший і збирається робити. А в корчмі тій була моторна служниця, дівчина обличчям дуже красива й трималася люб’язно. Вона закохалася у Вірного Ференанда – юнак був красивий – і питає його, чи далеко він збирається їхати.
– Та ось хотілося б мені по білому світу поїздити.
Але вона порадила йому залишитися тут і сказала, що живе в їхній країні король, який охоче б взяв його до себе у слуги або у форейтори, – нехай, мовляв, поступає до короля на службу. Ференанд відповів, що йому не хотілося б йти і самому пропонувати свої послуги. Тоді дівчина сказала:
– О, я тобі все це сама влаштую.
Вона миттю пішла до короля й спитала, чи не хоче він взяти до себе на службу красивого слугу? Король дуже цьому зрадів і наказав Ференанду з’явитися до себе, і вирішив взяти його до себе в слуги. А Ференанду більше хотілося бути форейтором, щоб не розлучатися із своїм конем; і взяв його король до себе у форейтори. Як дізнався про це Ференанд Невірний, каже дівчині:
– Скажи, чи не допоможеш ти мені поступити на службу?
– Чому ж, я і тобі допоможу, – сказала дівчина.
А сама подумала: «З такою людиною сваритися не слід, йому довіряти не можна». Пішла до короля і влаштувала його слугою; і король залишився цим, задоволений.
Коли якось вранці Ференанд Невірний одягав свого короля, той усе зітхав і голосив: «Ох, якби моя наречена була нарешті зі мною!»
А Ференанд Невірний недолюблював Вірного Ференанда, і ось, коли король став якось знов сумувати та жалітися, він і каже йому:
– Але ж у вас є форейтор, ви і пошліть його за вашою коханою, нехай він її привезе, а якщо він цього не виконає, то накажіть його стратити.
Тоді наказав король покликати до себе Вірного Ференанда і сказав йому, що там-то і там-то живе його кохана, і що він повинен привезти її до нього, а не привезе, то доведеться його стратити.
Пішов Вірний Ференанд на стайню до свого сивого коня і став на своє горе жалітися й голосити: «Ох, який я нещасний!» І раптом каже йому хтось ззаду: «Вірний Ференанде, чого плачеш?» Роздивився він навкруги, нікого не побачив і продовжував жалітися: «Ах, мій милий сивий кінь, мабуть доведеться мені з тобою розлучитися, скоро мені помирати!» 1 покликав його хтось знов: «Вірний Ференанде, чого плачеш?» Тут-то він і помітив, що це його сивий кінь каже, і питає він його: «Так це ти, мій кінь? Невже ти говорити вмієш?» І каже: «Повинен я їхати туди-то й туди-то, щоб здобути королю наречену, так чи не знаєш ти, як мені з цією справою впоратися?»
Каже йому сивий кінь:
– Йди до короля і скажи, нехай дасть тобі те, що ти попросиш, тоді ти дістанеш йому наречену; якщо дасть він тобі повний корабель м’яса і повний корабель хліба, то все діло буде влаштовано: живуть там, за морем, величезні велетні, і якщо ти не привезеш їм м’яса, вони тебе розтерзають; а ще водяться там величезні птахи, вони виклюють тобі очі, якщо ти не привезеш їм хліба.
Тоді наказав король усім м’ясникам краю різати худобу, а всім пекарям пекти хліб щоб навантажити ними повні кораблі. Коли кораблі навантажили, каже сивий кінь Вірному Ференанду:
– Ну, а тепер сідай на мене і веди мене на корабель, а як з’являться велетні, ти скажи їм:
– Тихше, тихше, велетні мої,
Я піклуюся про вас,
Ось я щось для вас припас.
А коли підлетять птахи, ти їм знов скажи?
– Тихше, тихше, пташки милі мої,
Я подумав і про вас,
Подарунки вам припас.
Велетні тоді тобі нічого не зроблять, а ти під’їдеш потім до замку, де лежить принцеса та спить. Візьми із собою двох велетнів, вони тобі допоможуть; , але дивись, не розбуди принцесу, нехай велетні перенесуть її на ліжку прямо на корабель.
ї сталося все так, як сказав сивий кінь. Вірний Ференанд віддав і велетням, і птахам все, що для них привіз. Велетні були цим задоволені й погодилися перенести принцесу на ліжку прямо на корабель. Коли вона прибула до короля, то сказала, що жити з ним разом не може доти, доки їй не будуть доставлені із замку її листи, які вона там забула. Тоді, намовлений Ференандом Невірним, король покликав Вірного Ференанда й наказав йому доставити із замку ці листи, – а не доставить, то буде страчений. Пішов він знов у стайню, почав жалітися й каже: «Ах мій милий сивий кінь, знов мене в дорогу посилають, що мені робити?» І сказав сивий кінь, що треба знов навантажити повний корабель їжею. І відплив Вірний Ференанд на ньому, як і минулого разу, нагодував велетнів та птахів м’ясом та хлібом і цим їх задобрив. Ось підійшли вони до замку, і сказав йому сивий кінь, що повинен Ференанд пройти в опочивальню принцеси, де на столі і лежать листи. Коли вони пливли на кораблі назад по морю, упустив Вірний Ференанд перо у воду, і сказав сивий кінь: «Уже тут я тобі нічим допомогти не можу». Тоді згадав Ференанд про Свою флейту, почав на ній грати, і випливла риба, тримаючи перо в роті, і подала його Ференанду. Нарешті він привіз листи в замок, де й було відсвятковане весілля.
Але королева не могла покохати короля, тому що в нього не було носа, покохала вона Вірного Ференанда. Якось, коли всі придворні були в зборі, королева їм оголосила, що вона, мовляв, уміє показувати різні фокуси, що може, наприклад, відрубати людині голову і її назад приставити; чи не хоче хтось спробувати? Але ніхто не хотів випробувати на собі цей фокус першим, і довелося тоді, за намовлянням Ференанда Невірного, погодитися на це Вірному Ференанду. Відрубала йому королева голову і знов приставила її на місце, заживила її; і залишився навколо шиї тільки шрам, схожий на червону нитку.
І ось питає її король:
– Скажи мені, дитя моє, де ж ти такому мистецтву навчилася?
– Та я в цих справах майстер. Чи не хочеш ти на собі випробувати мою майстерність?
– Так, хочу, – сказав він.
І вона відрубала йому голову, а на місце її не приставила, чи то тому, що не змогла її приставити, чи то сама голова на плечах у нього не трималася. Так короля й поховали, а королева вийшла заміж за Вірного Ференанда.
