Жив колись на світі дуже багатий король, і було в нього три доньки, які щодня гуляли в саду королівського замку.
І от король, який дуже любив різні плодові дерева, сказав їм:
– Того, хто наважиться зірвати хоч одне яблучко з яблунь, я силою чар заховаю на сто сажнів під землю.
Коли настала осінь, зачервоніли на одному дереві яблука, наче кров.
Королівни кожного дня ходили до того дерева і дивилися, чи не струсить вітром з нього хоч одне яблучко, оскільки вони ще ніколи не їли жодного яблучка, при тому, що на дереві яблук було так багато, що гілки згиналися під їхньою вагою, схиляючись до самої землі.
А молодшій королівні так сильно хотілося покуштувати хоч одне яблучко, що вона сказала своїм сестрам:
– Наш батько нас дуже любить, він не сповнить над нами своє закляття; я гадаю, що обіцяне ним покарання стосується лише чужих.
Потім вона зірвала велике яблуко, підбігла до сестер і сказала:
– Покуштуйте, любі сестри, я в житті не їла нічого смачнішого!
Тоді й дві інші сестри відкусили від того ж яблука по шматочку – і вмить усі троє провалилися під землю так глибоко, що й півнячого кукурікання там не чути.
Коли настав час обіду і король збирався сісти за стіл, дочок його ніде не могли знайти; сам він їх шукав і в замку, і в саду, і ніде їх не було. Він був так цим засмучений, що оголосив по всій країні: хто знайде його дочок, той може взяти собі будь-яку з них за дружину.
Багато молодих чоловіків зголосилися відшукати королівен, тим більше, що сестер усі любили – вони були і вродливі, і лагідні з усіма.
Серед інших вийшли на пошуки й три брати-мисливці.
Проїздивши днів вісім, приїхали вони до великого замку; в тому замку були багато обставлені кімнати, і в одній із них був накритий стіл, а на ньому поставлено багато всяких страв, на вигляд тільки-но приготовлених, оскільки з них ішла пара, при тому що в самому замку не було видно жодної людської душі.
Ось прочекали вони півдня, не сміючи торкнутися цих страв, а страви все такі ж гарячі й не охолоняють – пара від них так і йде. Нарешті голод узяв своє: посідали вони за стіл, попоїли, а потім вирішили між собою, що залишаться тут жити, по черзі хтось один житиме в замку, а решта будуть шукати королівну. Кинули жереб, і випало старшому залишитися в замку…
От на другий день двоє молодших братів пішли на пошуки, а старший залишився вдома.
Опівдні прийшов до нього якийсь гном і попросив у нього шматочок хліба; старший узяв хліб, відрізав йому великий шмат, і в той час, коли він подавав шмат гномові, той впустив його і попросив юнака йому той шмат підняти.
Тільки-но юнак нахилився перед гномом, як той схопив палицю і почав його бити.
На другий день залишився вдома середній брат, і з ним сталося те ж саме.
Коли інші два брати повернулися ввечері до замку, старший і запитав середнього:
– Ну, що? Як ся маєш?
– Ох, гірше й бути не може, – відповів середній брат старшому.
Почали вони один одному скаржитися на те, що з ними трапилося; а молодшому вони про це нічого не сказали, бо вони його ненавиділи і називали дурним Гансом.
На третій день залишився вдома молодший брат, і до нього теж прийшов той самий гном і попросив у нього шматок хліба; молодший йому подав, а той впустив шматок і попросив підняти.
Тоді юнак каже гномові:
– Що-о? Ти не можеш сам підняти того шматка? Якщо ти навіть заради хліба нагнутися не можеш, то тебе й годувати не варто.
Розсердився гном, почувши такі слова, і став наполягати, щоб юнак підняв йому шматок хліба; а юнак схопив його за комір і почав його бити.
Тоді гном став кричати:
– Не бий, не бий і відпусти мене, я тобі відкрию, де знаходяться королівни.
Почувши це, юнак припинив його бити, а гном розповів йому, що він живе під землею, що їх там таких живе багато, і повів юнака за собою, обіцяючи показати йому, де знаходяться королівни.
Привів він його до глибокого колодязя, в якому зовсім не було води.
Каже гном молодшому брату:
– Знаю я, що твої брати проти тебе зле замислили, а тому раджу тобі: якщо хочеш звільняти королівен, то роби цю справу сам. Твої брати теж хотіли б знайти королівен, але вони злякаються і не зможуть зробите те, що треба. Ти ж візьми великого кошика, сідай у нього зі своїм мисливським ножем і дзвіночком і вели опустити себе у колодязь; внизу побачиш три кімнати: в кожній з них сидить по королівні, і кожну королівну стереже багатоголовий дракон. Ти повинен обрубати цим драконам голови.
Сказавши все це, гном зник.
Увечері повернулися старші брати і запитали молодшого, як пройшов день.
– Нічого особливого! – сказав він. А потім щиро розповів їм, як приходив до нього гном, і що між ними тоді сталося, а потім передав братам і те, де слід шукати королівен.
Розгнівалися брати, коли почули все це, і аж позеленіли від злості.
Наступного ранку пішли вони до колодязя і кинули жереб – кому першому сідати в кошик. І випав жереб старшому.
Він сказав:
– Якщо я подзвоню у дзвіночок, то ви повинні мене скоріше витягти нагору.
Не встигли брати хоч трохи опустити кошика, як старший брат вже задзвонив, щоб його витягали.
Тоді на його місце сів середній брат, але і він вчинив так само: тільки-но його трохи опустили, він злякався і задзвонив, щоб його витягали.
Коли ж прийшла черга молодшого, він дав себе опустити на самісіньке дно колодязя.
Виліз він із кошика, узяв свій мисливський ніж, підійшов до перших дверей і став прислухатися, і виразно почув, як за дверима хропів дракон.
Тихесенько відчинивши двері, він побачив у кімнаті одну з королівен, а біля неї дев’ятиголового дракона, який поклав їй свою голову на коліна.
Узяв він свого ножа і відсік усі дев’ять голів дракона.
Королівна схопилася, кинулася його обіймати й цілувати, а потім зняла з себе намисто з чистого золота і наділа йому на шию.
Потім пішов він по другу королівну, яку стеріг семиголовий дракон, і звільнив її; нарешті вирушив по третю, молодшу, яку стеріг чотириголовий дракон, і її звільнив.
І всі королівни дуже раділи своєму визволителю, обіймали і цілували його.
Прийшли вони до того місця, де залишився кошик, і став молодший брат так гучно дзвонити, що нагорі його почули. Посадив він усіх трьох королівен до кошика і велів їх піднімати вгору.
Коли ж настав час йому підніматися, пригадалися йому гномові слова про те, що замислили брати проти нього зле. От він й узяв великий камінь, поклав його замість себе до кошика і подзвонив у дзвіночок.
Почав підійматися кошик, а коли піднявся майже до половини, підступні брати обрізали мотузку, і кошик із каменем впав на дно.
Подумали старші брати, що їх молодший брат забився до смерті, узяли вони королівен і, силою взявши з них клятву, що вони перед батьком назвуть їх обох своїми рятівниками, пішли до короля.
А коли прийшли до короля, то обоє братів захотіли одружитися з королівнами.
А тим часом молодший брат ходив, засмучений, по підземних кімнатах і гадав, що тут йому, мабуть, доведеться й померти.
Раптом побачив він флейту, що висіла на стіні. “Навіщо вона тут? – подумав юнак. – Адже тут не до веселощів!”
А потім подумав трохи, і вирішив трохи себе розрадити, загравши на флейті.
Тільки-но почав він грати, як раптом почали з’являтися гноми, і чим більше він грав, тим більше їх ставало…
От нарешті набилася їх повнісінька кімната. І всі питають його, чого він бажає. Юнак сказав, що бажає піднятися на землю, на Божий світ. Тоді вони одразу ж його підхопили і винесли через колодязь нагору.
Опинившись на землі, він одразу ж пішов до королівського замку, де щойно зібралися святкувати весілля однієї з королівен, і пішов до тієї кімнати, де сидів король зі своїми трьома доньками.
Коли королівни його побачили, то одразу знепритомніли.
Король був такий розгніваний, що наказав було негайно ж посадити його до в’язниці, припустивши, що він заподіяв якесь зло його донькам.
Але коли королівни прийшли до тями, вони стали просити за юнака і казати, що вони не сміють розповісти, чому вони за нього просять.
– Якщо не можете сказати мені, – відповів король, – то скажіть у пічку.
Стали королівни розповідати, а король стояв за пічкою і все чув.
Дізнавшись правду, наказав він повісити старших братів, а за молодшого видав свою молодшу доньку.
