Жив собі старий-старий дід: очі в нього осліпли, вуха оглухли, і тремтіли у нього коліна. Коли сидів він за столом, то ледь тримав ложку в руках і проливав суп на скатертину, та ще із рота суп крапав на стіл. Набридло сину та невістці на це дивитись, і ось посадили вони старого діда в куток за пічкою і стали подавати йому їжу в глиняній мисці, та й годували його час від часу дуже мало. І дивився дід із сумом на стіл, і на очах у нього з’являлися сльози.
Ось якось не втримав він у тремтячих руках мисочку, впала вона на землю та й розбилася. Стала його сварити молода невістка, але він нічого не сказав, тільки важко зітхнув. Купила йому невістка дерев’яну мисочку за два галери, і довелося йому тепер їсти з неї. Ось сидять вони якось, і приносить маленький онучок – було йому чотири роки – невеличкі дощечки і починає їх складати.
– Що ти там робиш? – питає батько.
– А роблю коритце, – відповідає дитина, – буду годувати з нього батька з матусею, коли я стану великим.
Подивились чоловік та дружина один на одного – і заплакали. Підвели миттю старого діда до столу і дозволили йому з того часу їсти завжди разом із ними й не докоряли йому, якщо він трохи проливав на стіл.
