Давно якось жив один чоловік. Грошей у нього було зовсім мало, і ось з тим, що у нього залишилося, вирушив він мандрувати по світу. Прийшов він якось у село, бачить – збіглись діти, кричать та шумлять.
– Діти, що у вас тут таке? – спитав чоловік.
– Та ось, – кажуть вони, – піймали ми мишу, хочемо навчити її танцювати. Подивіться, як кумедно вона бігає!
Але чоловік пожалів звірятко і сказав:
– Діти, відпустіть мишу на волю, я вам за це заплачу. – Він дав їм грошей, і вони відпустили мишу; бідне звірятко побігло й сховалося в норку.
Пішов чоловік далі. Приходить він у інше село, бачить – у дітей мавпа; примушують вони її танцювати й перекидатися, потішаються над нею, не дають їй спокою. Дав чоловік дітям грошей, щоб відпустили вони мавпу. Потім прийшов він у третє село, а там у дітей був на «ланцюгу ведмідь; доводилося йому ставати на задні лапи і танцювати, а коли він гарчав, це їх бавило. Викупив чоловік ведмедя; зрадів ведмідь, що можна стати тепер знов на свої чотири лапи, і пішов він прямо в ліс.
Роздав чоловік останні свої гроші, не залишилося у нього в кишені і мідного гроша. І каже він собі: «Грошей у короля в скарбниці більше, ніж йому треба; чого мені з голоду гинути, візьму-но я в нього трохи, а зароблю, – поверну їх знов у скарбницю». Забрався він у скарбницю і взяв звідти трохи грошей, але коли він виліз із королівської комори, схопили його королівські слуги. Оголосили його злодієм і привели на суд, а через те, що здійснив він неправе діло, то присудили посадити його в ящик і кинути в ріку. Зробили у кришці ящика дірки, щоб могло проходити в нього повітря, і дали чоловікові глечик води та хліба шматок. Ось і поплив він по річці; і так йому стало страшно, але раптом чує він – щось шкребеться об замок, гризе і стукає. Раптом відчиняється замок, піднімається кришка ящика – стоять перед ним миша, мавпа та ведмідь, – це вони кришку відчинили; колись виручив чоловік їх із біди, а тепер і вони прийшли йому на допомогу. Але звірі не знали, що їм робити далі, і стали вони між собою радитися. А тут викотився до них раптом із води білий камінь, був він схожий на яйце. Ось ведмідь і каже:
– Він вчасно до нас з’явився, цей камінь чарівний: чий він буде, той і зможе забажати собі все, чого тільки захоче.
Витяг чоловік із води цей камінь, узяв його в руку і забажав, щоб був у нього замок із садом та королівською стайнею. І тільки вимовив він своє бажання, як сидів уже в замку із садом та королівською стайнею, і все було таким прекрасним і розкішним, що ніяк не міг він намилуватися, на все це дивлячись.
А проходили в цей час по дорозі купці-торгівці.
– Дивіться, – сказали вони, – який розкішний збудували замок, але коли ми проходили тут минулого разу, тут були самі лише сипучі піски.
Стало їм цікаво, прийшли вони в замок, стали чоловіка розпитувати, як зміг він усе це так швидко збудувати. А він їм і каже:
– Та це не я зробив, це зробив мій чарівний камінь.
– А що це за камінь такий? – спитали вони.
Він пішов та приніс його і показав купцям-торгівцям. Захотілося їм той камінь отримати, і вони спитали, чи не можна його буде в нього купити, і запропонували за нього всі свої дорогі товари. Подивився чоловік на прекрасні товари, розбіглися в нього очі, коли побачив їх, а було серце в нього непостійне, воно прагнуло все до нового, і ось дав він себе ошукати, думаючи, що прекрасні товари значно дорожчі за його чарівний камінь, і віддав його купцям-торгівцям. Тільки випустив він його з рук, як миттю зникло разом із каменем і все його щастя, – опинився він знов в зачиненому ящику на річці, і були в нього одна тільки пляшка води та хліба шматок.
Як побачили вірні звірі – миша, мавпа та ведмідь, – що потрапив він у біду, з’явилися знов до нього на допомогу, але ніяк не могли вони тепер збити того замка – був він значно міцніший, ніж минулого разу. Тоді ведмідь і каже:
– Треба нам чарівний камінь знайти, а інакше всі наші старання будуть марні.
А купці залишилися жити в замку. Ось звірі і пішли туди всі разом; і коли були вони вже коло самого замку, ведмідь каже:
– Миша, зазирни ти в щілину і подивись, як нам бути; адже ти маленька, ніхто тебе не помітить.
Миша погодилася на це, але невдовзі повернулася й каже:
– Діло не вийде; я зазирала: камінь висить над дзеркалом на червоному шнурку, по боках сидять дві великі кішки з вогненними очима і його охороняють.
Кажуть тоді мавпа та ведмідь:
– А ти ще раз піди туди і почекай, доки хазяїн ляже в ліжко та засне, а потім пролізь у щілину, влізь на ліжко й смикни його за ніс і відгризи йому волосся.
Пробралася миша знов туди і зробила так, як сказали їй мавпа та ведмідь. Хазяїн прокинувся, став собі ніс терти й каже:
– Кішки-то мої, мабуть, нікуди не годні: пускають мишей, а ті волосся мені все з голови обгризли. – І він прогнав своїх кішок.
Ось миша свого і добилася.
Коли другої ночі хазяїн заснув, забралася миша до нього в кімнату, почала гризти червоний шнурок, на якому висів камінь, доки, нарешті, його не перегризла.
Упав камінь на підлогу, тут вона й дотягла його до дверей. Але нелегко це було бідній маленькій мишці; і каже вона мавпі, а та стояла за дверима – її чекала:
– Ти витягни його звідси лапою.
Діло це було для мавпи неважке, вона взяла камінь в лапу, і пішли вони всі разом до річки.
Мавпа й каже:
– Як же нам тепер до ящика дістатися?
А ведмідь і відповідає:
– Та це ми влаштуємо! Я увійду в ріку і попливу, а ти, мавпо, сядеш до мене на спину; але дивись, тримайся за мене обома руками, але міцно, а камінь поклади собі в рота. А ти, мишко, залізай до мене в праве вухо.
Так вони і зробили і попливли вниз по річці. Невдовзі ведмедю мовчати набридло, став він балакати про те та інше й каже:
– Слухай, мавпо, а ми-то з тобою хоробрі товариші, як ти думаєш?
Але мавпа промовчала, нічого йому не відповіла.
– Що це у тебе за манера така, – сказав ведмідь, – товаришам своїм не відповідати? Не люблю я тих, хто не відповідає.
Тут мавпа довше стримуватися не мала сил, впустила камінь у воду та крикнула:
– Дурень ти! Як же мені було відповідати з каменем у роті? От він тепер і зник, а повинен у всьому ти!
– Та ти не сварися, – сказав ведмідь, – ми щось придумаємо.
Порадилися вони між собою, скликали всіх жабок та інших водяних тварин і кажуть:
– На вас збирається напасти сильний ворог, треба вам буде якомога більше каменів набрати, а ми збудуємо вам стіну, вона вас захистить.
Злякалися водяні тварини і натягли каменів звідусюди, і припливла, нарешті, із дна річки стара товста жабка і притягла в роті червоний шнурок із чарівним каменем. Зрадів ведмідь, взяв у жабки камінь і сказав, що тепер усе, мовляв, добре, і можуть вони собі додому спокійно повертатися, – тут він з ними швидко і попрощався. І попливли вони троє вниз по річці до чоловіка, який знаходився в ящику. Зірвали вони чарівним каменем кришку, – з’явилися вони вчасно – весь хліб чоловік уже поїв і всю воду випив і ледь не загинув з голоду. Як тільки взяв він у руки чарівний камінь, забажав собі доброго здоров’я, як миттю перенесло його в прекрасний замок із садом та королівською стайнею, і став він жити без біди. А трьох звірів він залишив при собі, і все життя прожили вони щасливо разом.
