Був один багатий чоловік. Він мав сина. І надумав той син стати мисливцем. Старий не дуже хотів цього. Але син таки став мисливцем. І пішов по світу. «Хочу побачити, як світ живе».
Довго він ходив і потрапив у ліс. Іде лісом, а назустріч йому бабка старенька.
– Здрастуйте, бабусю!
– Здрастуй, синку! Куди йдеш?
– Іду, бабусю, на полювання.
– Добре тобі. Ти йдеш собі на полювання, а я умираю з голоду й холоду. Їсти нема і вбратися нема в що.
А він руку в кишеню, витяг жменю золота і дав бабці. І далеко вже відійшов від неї, а вона кричить йому вслід:
– Ей, мисливцю!
Він зупинився.
– Там у лісі, – каже бабка, – є здоровенний дуб. На тім дубі страшенно б’ються ворони. Вбий одну ворону, і з неї упаде плащ. Ти той плащ візьми, а ворону розпори, витягни з неї серце і з’їж. І як після того плюнеш, то з рота вилетить золото. Скільки раз плюнеш, то все золото буде падати. А як сядеш на того плаща, то куди хочеш полетиш на нім.
Знайшов він того дуба. Справді, б’ються на нім ворони. Стрілив він в одну ворону, і зробилося так, як бабка сказала – і ворону вбив, і плащ з неї впав. Розрізав він ту ворону, узяв з неї серце, з’їв і пробує плювати. Скільки плюне – золото. Сів він на плащ, а плащ так і летить поверх лісу. Пролетів трохи хлопець і наказав: «Сідай, плащ!». Плащ опустився на землю. Узяв він плащ, закинув на плече і пішов далі. Ішов, скільки йшов, і надибав будиночок. У вікно дивляться старенька бабка і її дочка. Побачила дочка молодого мисливця, і дуже сподобався він їй.
Та баба була чарівниця. Каже вона дочці:
– Виходь і клич його в хату. Він має плащ, що на нім летіти можна, і плює золотом, бо з’їв вороняче серце.
Дівчина виходить надвір і кричить:
– Мисливцю, зайди до нас!
Він заходить, а баба каже:
– Ви йдіть з моєю дочкою в другу кімнату, а я приготую щось їсти й пити.
Заварила баба своє зілля, кличе дівчину й каже:
– Дай йому це випити, і він виплюне вороняче серце. А ти ковтни те серце сама.
Дала дівчина мисливцеві того пиття, він випив і виплюнув вороняче серце, а вона взяла та й ковтнула. Баба каже дочці:
– Є така гора, що на неї ніхто не може вилізти. На тій горі є багато золота і коштовного каміння. Скажи хлопцеві, най полетить на своєму плащі на ту гору і набере всього. І сама їдь з ним.
Хлопець знав, що воронячого серця у нього вже нема, а дівчина каже про ту гору. «Полечу», – думає він. Сідають вони з дівчиною на плащ, а баба тихо каже дочці:
– Як візьмете там, що треба, то я нашлю на нього сон, він засне, а ти сідай на той плащ і лети додому.
Так воно й було. Полетіли вони, набрали, що треба, та й баба наслала на нього сон. Захотілося мисливцеві спати. Каже він до дівчини:
– Давай ляжемо, спочинемо трохи, а тоді поїдемо до дому.
Тільки заснув, а дівчина полетіла на плащі без нього. І лишився він на тій горі.
Пробудився хлопець. Коло нього – ні дівчини, ні плаща. І злізти з гори не годен. Аж тут приходять три велетні. Подивилися на нього, і один з них каже:
– Це що за черв’як?
– Стань на нього ногою і розчави, – каже другий.
А третій сказав:
– Не треба. Лишімо його. Як він і візьме щось на нашій горі, то все одно не злізе. А як полізе вище, то, може, вітри його понесуть.
Та й пішли велетні. А він поліз на гору все вище і вище. І там зробився легкий, як пір’їна. Довго мотав ним вітер, поки не закинуло хлопця у царський город. Була ніч. Помацав він – капуста. Почав він ту капусту їсти. І перекинувся на осла. «Як я вже осел, – думає він, – то хоч наїмся цієї капусти». Та намацав ще одну головку. Як почав її їсти, то знову зробився чоловіком. Тоді взяв головку капусти, від якої ослом станеш, і головку з другої грядки, щоб можна було знов чоловіком стати, та й іде з тою капустою до баби-чарівниці і її дочки. Та помастився сажею, щоб його не впізнали. Підходить він до їхньої хати, а баба подивилася у вікно та й каже дочці:
– Дивися, мужик іде. Біжи поклич його до хати. Побачимо, що то за один.
Дівчина вийшла й гукнула:
– Зайдіть до нас!
Мисливець зайшов, і вони не впізнали його. Баба питає:
– Звідки ви йдете й куди?
– Я ходив до такого й такого царя за капустою. Дуже хороша капуста. Я дістав її й несу своєму царю. А мій цар дуже сердитий. Як не зроблю, що він скаже, то відрубає мені голову.
Баба зацікавилася.
– Ану, покажи ту капусту.
Він показав головку капусти, що від неї ослом станеш. Баба питає:
– А можна відрубати собі шматочок?
– Можна.
Баба врубала собі тої капусти і несе на кухню. Не могла витерпіти баба і покуштувала капусти. І зразу перекинулася на ослицю. Та й не заходить у кімнату, а пішла другими дверима надвір. Дивляться люди, ходить по подвір’ю ослиця. Дівчина чекає – нема матері. Посилає вона служницю. «Подивися, чого мами так довго нема». Заходить служниця на кухню – нема баби, лиш миска з капустою на столі стоїть. А служниця взяла й покуштувала тої капусти. Та й перекинулась теж на ослицю. І пішла та ослиця надвір. Дівчина чекає – нема ні матері, ні служниці. Пішла й вона на кухню. Та забачила той капустяний салат і покуштувала. Зробилася й дівчина ослицею. І пішла надвір.
Лишився мисливець у кімнаті один. Виходить він надвір, а три ослиці ходять по подвір’ю. Узяв він доброго бука та давай бити їх. Вигнав на дорогу і думає: «Пожену їх до мельника». Пригнав він їх до мельника і каже:
– Беріть цих трьох ослиць і годуйте їх три місяці.
– Чим же їх годувати? – питає мельник.
– Встанете рано, беріть доброго бука і дайте кожній по три буки. І їсти нічого не давайте. На обід три буки і їсти дайте, але мало. Увечері знов по три буки і їсти не давайте нічого. А я прийду за ними через три місяці.
Витяг мисливець із кишені жменю золота і дає мельникові. І мельник погодився. А мисливець повернувся у дім тої баби і живе там.
Минуло три місяці, пішов мисливець до мельника. Баба не витерпіла тих буків і вмерла. Лишилися тільки дочка й служниця. Закопали мисливець з мельником стару ослицю, а тих двох мисливець повів до бабиного дому. І там каже:
– Ви витягли з мене вороняче серце і взяли плащ. Я буду без плаща і без золота, але вами буду орати, як кіньми.
Ослиця-дівчина просить його:
– Перекинь нас у людей. І я буду тобі за жінку, а ти мені за чоловіка. Служниця буде нам служити. Плащ твій є, і серце вороняче віддам тобі назад.
А була вона дуже гарна, та дівчина. І він хотів мати її за жінку. Узяв він тої капусти, що перекидає на людей, та дав обом, і вони знову зробилися людьми. Дівчина й каже:
– Ось твій плащ. А серце я ще дам тобі.
– Не треба. Все одно, чи плюну золотом я, чи ти. Ти – жінка моя, – сказав він.
І оженився мисливець на тій дівчині. Жили вони дуже добре. Так живуть і сьогодні, як ще не вмерли.
