Жив колись король. Всього у нього було вдосталь! Але старості до того діла немає: жене король її у двері, а вона у вікно лізе… І здолали короля тяжкі думки.
Покликав він до себе двох старших синів і каже їм:
– Чув я, що є на світі дзеркало, що молодить будь-кого, хто тільки в нього подивиться. Дістаньте мені його – і віддам вам пів королівства.
До душі припав братам батьків наказ. Запрягли вони шестеро коней, поклали у карету мішок золота і вирушили в дорогу.
Почув про це молодший син.
– Відпусти мене теж шукати дзеркало, – просить він у батька.
Король тільки посміявся:
– Що ти, дурнику, розумієш, ти й за місто не зможеш вибратися, біля першого ж каменю впадеш.
Але так гаряче прохав батька син, що старий король, нарешті, здався:
– Гаразд, їдь! – каже він. – тільки на мою допомогу не розраховуй! Не можу я тобі довірити ані живої істоти, ані золота.
На останні гроші купив королевич старого коня і хтозна-як під вечір дістався великої корчми. Бачить – біля дверей коні братів. Зрадів: “Далі разом поїдемо” – думає.
– Ось тобі й на! – почали сміятися старші брати. – Як тебе, дурню, сюди занесло?
– Я теж хочу дзеркало шукати, – відповідає молодший брат, –втрьох нам легше буде.
– Йди геть , дурню! Нащо нам у дорозі такий тягар!
Нічого не сказав менший брат та й пішов собі.
Старезний кінь ледь-ледь плентався. Довгим був шлях. Але от постав перед ними величезний дубовий ліс.
“Поїду я через ліс, – думає королевич. – В лісі, кажуть, завжди щось та знайдеш”.
І справді, заглибився в гущавину та бачить: хатинка стоїть. Виходить з неї сива бабуся:
– Ти бач! Людина! Я прожила тут стільки, що один дубовий ліс вже згнив, а другий виріс, але жодної живої душі ще не бачила.
– Чи не покажеш ти мені, бабусю, – питає королевич, – дорогу? Я шукаю чарівне дзеркало, таке, що молодить кожного, хто в нього подивиться.
– Ні, сину, нічого я про таке дзеркало не чула, – відповідає стара. – Може, моя старша сестра знає, до неї три дні їхати звідси.
От їхав королевич ще три дні та дістався другої хатинки. Виходить з неї бабуся ще старіша, дивиться на нього, дивується:
– Я живу тут стільки, що два дубових ліси згнило, а два нових виросло, але жодної живої душі не бачила. Навіщо завітав, юначе?
Розповів і їй королевич про свою турботу. Замислилася стара, каже:
– Здається, дівчинкою я щось чула про таке дзеркало, та хто ж його знає, де воно! Треба тобі до нашої старшої сестри, може, вона знає. Їдь далі, за три дні дістанешся.
От знову він поїхав. Вийшла з третьої хатини ще старіша бабуся, і теж здивувалася, що бачить живу людину перед собою, адже стільки вона живе на світі, що три дубових ліси згнило, та три нових виросло.
Розповів їй королевич про свої пошуки.
– Злазь, юначе, з коня та відпочинь у моїй хаті! А я скличу слуг: може, хтось із них і дасть добру пораду!
Пішов королевич до хати, сів біля вікна, дивиться у двір: свиснула стара – і всі лісові звірі позбігалися. Свиснула на інший лад – птахи злетілися… Але ніхто з них про чарівне дзеркало нічого не знав.
Свиснула стара втретє.
Почувся сильний шум, наче вихор пронісся над лісом, і на камінь опустився яструб з двома головами.
– Чого тобі, лісова мамо, треба?
– Яструбочку, сину мій, – каже стара, – чи не знаєш ти, де є таке дзеркало, що молодить кожного, хто в нього подивиться?
– Знаю! – відповів яструб.
І розповів. Далеко в морі лежить острів. Жоден корабель не може пристати до скелястих його берегів. На тому острові – замок, а в тому замку живе королівна. От в неї і зберігається те дзеркало.
– Яструбочку, сину мій, – каже стара, – візьми цього парубка на спину та понеси до того острова.
Простяг яструб крила, і полетіли вони над лісами, над горами та, нарешті, над морем.
На дев’ятий день прилетіли вони на острів.
– Зараз, – каже яструб, – підеш до замку королівни. Лежить чарівне дзеркало у неї в головах. – І висмикнув два пера. – Біля воріт стоять два ведмедя, кінь їм по пір’їні.
Не встиг королевич наблизитися до замку, як величезні ведмеді піднялися дибки і грізно рушили на прибульця. Але варто було яструбиним пір’ям торкнутися їх, як ведмеді одразу ж заснули.
І ось вже королевич в спальні королівни. Миттю схопив юнак чарівне дзеркало і вже хотів йти, як раптом бачить: стоїть стіл зі стравами! Дай, думає, поїм трохи, підживлюся, чи багато на те піде часу!
Поїв він, попив, скільки хотів, і думає: “Подивитися, чи гарна з себе, ця королівна!..”
Підійшов, дивиться – надивитися не може. Не бачив він в житті такої краси.
Бачить – блищить на пальці в королівни дивний золотий перстень.
“А візьму я його собі на згадку” – подумав юнак і обережно зняв перстень з пальця дівчини.
А яструб вже чекає. Не встиг він схопити юнака за каптан та закинути його собі на спину, як прокинулися, загарчали ведмеді. Але яструб вже злетів у повітря.
Повернулися вони до дубового лісу. Підніс королевич дзеркало до обличчя старої.
– Не допоможе мені це дзеркало, аж надто я стара вже! – каже вона. – Але дякую тобі за турботу, візьми оцю в’язку прутиків, тільки-но змахнеш нею, як усе, чого забажаєш – здійсниться.
Подякував королевич, та пішов до середньої сестри. Підніс і їй до обличчя дзеркало.
– Стара я вже, мені це дзеркало не допоможе, – каже вона. – Ось, візьми оцей мішечок, коли тобі тільки хліб знадобиться – розв’яжи його.
Подякував королевич, поїхав до молодшої сестри. І їй не допомогло дзеркало.
– Візьми оці ножиці. Якщо клацнеш ними, то одразу в тебе з’явиться новий одяг.
Подякував королевич за подарунки, та поїхав.
Під’їжджає до тої корчми, аж братові коні досі там стоять. Вирішив він зайти та подивитися, що вони роблять.
Побачили його брати, почали сміятися:
– Ну що, братику, знайшов дзеркало?
– А то як же! Ось воно, – каже молодший брат. І розповів, проста душа, про свої пригоди.
Забрали старші брати дзеркало у молодшого брата та відвезли його королю. Подивився король у дзеркало і враз помолодшав. Отже, хочеш-не-хочеш, а треба віддавати пів королівства.
Аж тут і молодший брат приїхав додому.
– Адже це я, – каже, – дістав дзеркало!
– Мовчи, дурню! – заричали брати. І вирішили вони назавжди позбутися молодшого брата.
Завели вони його далеко на берег моря, посадили в човен і штовхнули без весел у море:
– А тепер клич на допомогу свого яструба, про якого ти так багато базікаєш!
Довго плив королевич. Високі хвилі гойдають човен. Й ось одна хвиля підняла його на гребінь висотою з будинок та й викинула на берег. Оговтався королевич від переляку, бачить – острів. “Що ж мені робити у цьому безлюдному місці!” – думає.
Подумав так, аж тут його кольнула за пазухою в’язка прутиків. “Це ж бабусін подарунок!” – зрадів королевич, витягнув її, змахнув над головою:
– Нехай на цьому острові буде місто, а в ньому безліч людей!
І враз з’явилося місто з будинками та вежами, а в ньому – повнісінько людей.
Та от тільки всі люди – голі, без одягу.
Клацнув королевич ножицями – і враз з’явилася купа одягу, і всі мешканці враз одягнулися.
Та от тільки немає в тому місті їжі.
Дістав тоді королевич мішечок, розв’язав його, і з’явилося стільки хліба, що всім вистачило.
Добре зажили мешканці міста, і оголосили вони юнака своїм королем.
А через деякий час припливла до того острова королівна.
– Шукаю я, – каже вона, – свого нареченого, а це – той, хто поверне мені мій перстень.
– Ось твій перстень! – сказав юнак і вдягнув його королівні на палець.
І навіщо весілля відкладати! Зіграли вони весілля і святкували його багато-багато днів. А про дзеркало і шкодувати не стали, до старості ще так далеко!
