Бідний Гаврило з жінкою вічно голодували, бо дітей мали дев’ятеро, а землі – латку коло хати.
Але була у них теличка. Одного разу так біда присіла, що жінка сказала:
– Поведи, чоловіче, теличку на ярмарок. Продай її і купи щось їсти, бо нічого до рота покласти.
– Поведу, жінко, поведу, бо з голоду виздихаємо…
Узяв теличку на мотузок і пішов на ярмарок. Продав її за десять золотих і думає, що має купити, аби гроші не пустив намарне. Ходив, дивився, придивлявся – нічого не міг вибрати. Глип – а серед ярмарку сидить чоловічок з бубном на колінах. Той бубон, як бубон,– із псячої шкіри, та по краях виблискує золотом.
– Ану, чоловічку, забубни, най чую,– сказав утішений Гаврило.
Той узяв пальцятка, вдарив по псячій шкірі. А бубон несподівано заговорив до ярмарку, скликаючи всіх людей до себе. Люди позбігалися, поставали довкола і слухають. Гаврило теж стояв у гурті й думав: «Ади, якби у моїх дітей був отакий бубон, то вони б і їсти не просили. Стояли б коло нього з роззявленими ротами. Куплю і все…»
Спитав чоловічка:
– Продаєш свій бубон?
– Купуй.
– Скільки просиш?
– Десять золотих.
– Я за такі гроші телицю продав. Але най буде…
Віддав усі золоті й узяв собі бубон. Прийшов додом і знадвору крикнув:
– Егей, жінко, клич сюди дітей!
Діти позбігалися, бо думали, що ненько приніс хліба.
Гаврило поклав бубон посеред подвір’я і почав гатити по псячій шкірі так, що аж вікна задзеленькотіли. Справді, діти витріщилися, пороззявляли роти і слухали до вечора. Увечері полягали спати і навіть їсти не попросили.
Гаврило був радий. Та вдосвіта діти повставали і закричали в один голос:
– Мамо, ми хочемо їсти!
– Зараз, зачекайте, я вас нагодую…– озвався Гаврило.
Взяв пальцятка й почав тарабанити. А діти прослухали, відтак провадили своє:
– Мамо, ми хочемо їсти!
Жінка розсердилася й каже:
– Що ти купив? Іди й продай свій бубон, купи дітям хліба.
Гаврило взяв бубон і знову йде на ярмарок. Але такий зажурений, що ледве тягне ноги. Підвечір дійшов до старого млина і вирішив там заночувати. Тільки ліг, як у кутку щось заворушилося. Дивиться, до нього наближаються якісь два очиська, розпечені, як грань. То були вовчі очі.
Гаврило перепудився, але згадав про бубон. Схопив пальцятка і забубнував…
Божечку мій, вовчисько як почув, то так завив, що в чоловіка мухариці почали лазити по тілі. Уже й розвиднялося, а вовк усе ще вив. А попри млин їхали купці. Стали й слухають, як бубон бубнить, а вовчисько чує… Підійшли всі разом – подивитися, що воно за музика. Отворили двері, а вовчисько – шусть надвір, сховався в корчах.
Гаврило розсердився:
– Що ви наробили? Та це ж панський вовк. Я його вчив співати. Він мав їхати з паном до самого Відня.
Тепер ходіть до пана, най він із вас поздирає шкіру – і ще наробить такі бубни.
Ми не підемо до пана, бо боїмося,– говорять купці, – Що хочеш, чоловіче, аби-сь узяв вину на себе?
– Все, що маете на фірах,– відповів Гаврило і кліпнув.
Купці посьорбали носами, але дали згоду.
Гаврило повіз усе добро додому. Приїхав і тішиться – є що дати дітям!
На другий день до нього прийшов корчмар Янкіль.
– Звідки маєш, Гавриле, цілі фіри краму?
– То мені зробив чарівний бубон.
– Продай того бубна.
– Тисячу золотих!
Янкіль подумав, але дав. Відтак сів на фіру й поїхав на ярмарок продавати бубон. Як виїхав за село, його наздогнала якась панська бричка. Янкіль собі каже:
– Ану, я забубную, аби цей пан почув. Може, купить у мене чарівного бубна.
Коли пан порівнявся з його фірою, корчмар схопив пальцятка і почав молотити по собачій шкірі.
А панські коні спудилися, рвонули, як скажені, й помчали по пнях, по корчах, по ярках. Пан випав із брички, побив собі крижі. Фірман схопив Янкіля за барки й потягнув до дідича:
– Ти – хто? – спитав пан.
– Я – тутешній корчмар, паночку ласкавий…
– Нащо ти спудив моїх коней? Тепер файно заплати за те, що коні поламали мою бричку, бо підеш до криміналу.
Янкіль дістав півтисячі золотих і заплатив панові. Відтак сів на свою фіру і поїхав далі. Їде, а назустріч біжить інша бричка, запряжена аж чотирма кіньми. Янкіль кинувся під міст і затарабанив щосили в псячу шкіру. Коні знову спудилися, поставали дибки. Фірман ледве стримав їх. Потім скочив під міст, схопив Янкіля за барки і так потряс ним, що трохи-трохи душу із нього не витряс. А пан закричав:
– Через твій дурний бубон коні дишель на бричці зламали. Тепер заплати, бо я тебе згною у темниці!
– Добре, паночку ласкавий…
І Янкіль заплатив – лишив ще півтисячі.
Повернувся, сердитий, додому, кинув бубон у хаті на стріху і більше не бубнив.
