Жив собі колись бідний чоловік в убогій хатині за дві версти від великої піщаної гори. Чоловік жив не як сухостій між зеленими деревами – була в нього дружина. Щоб випалити піч, він ходив по дрова до далекого лісу.
Якось розгулялася страшна буря: трощила дерева, здіймала до неба хмари піску, зривала покрівлі. А чоловікові треба було йти в ліс по дрова. Він узяв під пахву стару сокиру, вийшов на подвір’я – аж там і світу білого не видно. Побоявся бідар йти до лісу в таку негоду. «Візьму, – подумав, – гріх на душу – зрубаю старе священне дерево».
Він кілька разів обійшов навколо дерева, зміряв поглядом від стовбура до верхівки, замахнувся сокирою і вдарив так, що дерево аж застогнало.
Зненацька земля ворухнулась, і з-під коріння виліз маленький сивий чоловік.
– Зупинися! – грізно вигукнув він і спитав трохи привітніше: – Яка біда привела тебе сьогодні до священного дерева?
– Злидні дошкуляють. Нічим у печі витопити. Ото й прийшов у негоду сюди, – виправдовувався бідняк.
– Не чіпай дерева, йди додому, там у тебе дров на цілий тиждень вистачить, – сказав дідусь і зник під корінням.
Прийшов бідняк додому і здивувався: коло тину лежала велика купа дров.
Розповів чоловік про свою пригоду жінці, а вона стала дорікати йому:
– І ти, старий дурню, так легко відпустив цього бороданя! Попросив би у нього багатство. Негайно йди назад і погрожуй зрубати дерево, а дід з’явиться, вимагай усього вдосталь!
Чоловік знову взяв сокиру і пішов до священного дерева. Стукнув раз – старий умить з’явився і спитав голосно:
– Ну, чого ти, як дятел, знову стукаєш? Що тобі ще треба?
– Дрова в мене вже є, – відповів чоловік, – але потрібна ще нова хата, більша й краща від старої, і нова комора з повними засіками зерна, і все інше, що потрібне хуторянинові. За це обіцяю не чіпати священного дерева.
Повернувся чоловік додому, а там новий будинок, велика комора, у засіках повно вщерть різного зерна, всього є вдосталь, дружина молода й красива стала. Дуже зрадів чоловік – що йому треба!
Кілька років прожив чоловік у достатках, і заворушилася в його серці чванливість: а що якби стати сільським суддею? Узяв він сокиру, прийшов до дерева й пригрозив, що зрубає.
Постав перед ним сивий дідусь і питає:
– Що ти ще хочеш?
– Стати сільським суддею. А коли ти не вволиш мого бажання, я так рубану священне дерево, що луна покотиться аж до лісу!
– Хай буде по-твоєму, іди собі додому, – пообіцяв дідусь.
На другий день зійшлися селяни на сход і обрали того чоловіка суддею. І настали для нього золоті дні, щасливі, безтурботні вечори. Всі сповняли його накази, шанобливо йому вклонялись, у корчмі підносили то вина, то пива, цілували йому руки і боялись судді, як вогню. Так прожив чоловік майже два роки.
Але сталася лиха пригода. Один поміщик наказав судді прислати своїх селян, щоб ті вказали, по яких місцях прокласти дорогу, щоб вона вийшла найпряміша. А суддя вважав, що його влада вища, і звелів зробити шлях звивистий. Коли поміщик побачив ту дорогу, він дуже розсердився, наказав доставити суддю в мизу, і там його за непослух добряче відшмагали.
– «Дідько б його побрав! Сто рогатих і один панського роду!» – лаявся чоловік, повертаючись до себе на хутір. А вдома взяв сокиру й пішов до священного дерева. Тільки вдарив двічі – з-під землі з’явився сивий дідусь і питає:
– Що привело тебе сюди знову?
– До біса суддівство і всілякі дрібні посади, від яких у кишеню нічого не перепадає! Ще й березової каші дають ні за що! – обурювався чоловік. – Хочу стати поміщиком. Сповниш моє бажання – не чіпатиму дерева, а ні – зітну при самому корені, тріски летітимуть аж до неба, а гілля стогнатиме на землі!
– Йди собі додому, твоє бажання збудеться, – мовив дідусь і зник під землею.
Чоловік чимдуж подався додому, і коли він замість свого будинку побачив пишний маєток, його серце затріпотіло, мов хвостик у ягняти, і ледь не вирвалося з грудей від радості. Зайшов чоловік у палац – і очам своїм не повірив: у світлицях і в кімнатах чудові столи, крісла та шафи, а панського одягу всюди так багато, що в чоловіка, мов у п’яного, замерехтіло в очах.
Раптом відчинилися двері, і вийшла його дружина – у золотих черевиках, у розкішній шовковій сукні, у рожевому чепчику; у руках срібний келих держить і наливає чоловікові дорогого виноградного вина.
І чоловік, і жінка довго видивлялись у велике дзеркало, тоді пішли до просторої розважальної зали, оглядали різні прегарні речі й раділи своєму щастю.
Цілий рік насолоджувались вони таким життям. Чоловік їздив у гості до інших поміщиків, а вони приїжджали до нього. Та скоро стало йому набридати й поміщицьке життя. Заманулося бути генералом і носити на грудях багато орденів.
Взяв чоловік сокиру і пішов рубати священне дерево.
Сивий дідусь виліз з-під землі і запитав, чого він ще хоче. Вислухавши уважно чоловіка, дідусь мовив:
– Такою честю я не можу тебе наділити, ти повинен піти на службу до короля, і тоді різні нагороди швидко прикрасять твої груди. А щоб ти успішно опанував усі справи, я покроплю твою голову водою з джерела мудрості.
Дідусь зник і за мить з’явився із золотою чашею в руках, повною сріблястої рідини, і покропив чоловікові голову, примовляючи:
– Великою мудрістю наділяю я тебе, щоб швидше настали для тебе славні, радісні дні. Станеш ти в королівстві знаменитою людиною, одержиш багато нагород. Усі села вклонятимуться тобі, і навіть волосна знать вважатиме за честь побачити тебе!
З тими словами сивий дідусь зник під корінням, а чоловік радісно попрямував додому.
На другий день зібрався чоловік у дорогу та й вирушив у столицю. Король привітно зустрів його і взяв до себе в свиту. Завдяки мудрості, чоловік одержував нагороду за нагородою і незабаром став дуже знаменитим.
Через рік, славетний і могутній, повернувся він у свою мизу. Уклонитися йому, як і передбачав сивий дідусь, зібралися селяни довколишніх сіл і волосна знать.
Два роки пробув чоловік генералом, та пиха знову заворушилася в його душі. «Хіба не ліпше бути знаменитим королем, ніж прославленим генералом? – гадав собі. – Один порух мого пальця – і зважатимуть усі піддані в державі. Що я захочу, вмить збуватиметься! А поки що я сам мушу вклонятися королю і вшановувати його».
Чоловік знову взяв сокиру й пішов до священного дерева. Рубнув раз, почекав трохи дідуся, але марно. Вдарив удруге, озирнувся довкола, чи не з’явився сивий дідусь. Знову нікого.
– Он як! Де ти, старий поганцю? – розсердився чоловік.
І вдарив утретє. Зі страшним гуркотом розкололася земля, сивий дід виліз з-під коріння з величезною мідною палицею в руках і запитав громовим голосом:
– Що тобі ще треба, можновладний чоловіче?
– Я хочу стати королем. Генеральське життя не для мене, набридло вже ходити на поклін до короля і говорити йому слова покори й любові, – сказав чоловік.
– Гай, гай, чоловіче, ти був бідний і нещасний, а ким став нині! А твоє серце все не знає спокою. Я не можу збагнути, коли буде край твоїм примхам! – сказав сивий дідусь з досадою і струсонув дерево. В ту ж мить генерал обернувся ведмедем та й пішов на чотирьох, ніби одвіку був звіром. Невдовзі прийшла до дерева його дружина. Дідусь знову потрусив дерево, і жінка стала ведмедицею.
Дідусь оперіщив обох ломакою, і клишоногі побігли в ліс. Їх більше ніхто не бачив…
