Давно, давно жив у невеличкому гірському селі хлопчик. Батько в нього помер, мати від світання до смерку на чужих людей працювала, а хлопчик рубав у лісі дрова на продаж.
Якось восени, коли з дерев опало останнє листя, а холодний вітер загнав у нори всю лісову звірину, хлопчик узяв сокиру і пішов в ліс.
Ішов він ішов і дійшов нарешті до гірського озера. А біля того озера росло високе дерево. “ Зрубаю це дерево,-подумав хлопчик.- З нього багато дров буде”. Махнув він сокирою, а вона вислизнула з рук і бульк у воду.
Сів хлопчик на березі й гірко заплакав: адже він позбувся свого найдорожчого скарбу. Чим тепер дрова рубати?
Раптом пішли по воді хвилі й вигулькнув з озера старенький дідок.
– Чого ти, хлопчику, плачеш? – питає дідок.
Розповів йому хлопчик про свою біду, а дідок і каже:
– Не журися, зараз я знайду твою сокиру. Сказав так і зник під водою.
За якийсь час знов пішли по озеру хвилі, вийшов з води дідок, а в руці у нього сокира, та не проста, із щирого золота.
– Це твоя? – питає дідок у хлопчика.
Замахав хлопчик руками:
– Що ти, дідуню!
Старий лукаво примружив око і знов зник під водою.
Довго чекав його хлопчик. Нарешті дідок виринув утретє і простяг хлопчикові срібну сокиру.
– На, бери, ось твоя згуба! А хлопчик знов своєї:
– Ні, дідуню, моя сокира з заліза.
Ще раз пірнув дідок у глибінь і за якийсь час з’явився на поверхні з залізною сокирою.
– О, це та, що я згубив! – радісно вигукнув хлопчик.
А дідок ласкаво усміхнувся і каже:
– Чесна в тебе душа, голубе. Не спокусився ти ні сріблом, ні золотом, не став чужого брати. За це я віддам тобі всі три сокири. Продай їх на базарі – вони дорого коштують,- і хай твоя мати не гне більше спину на чужих людей.
Узяв хлопчик сокири, подякував старому сто й тисячу разів і додому пішов.
Відтоді забули вони з матір’ю, що таке нужда і горе.
