За дев’ятьма горами на десятій жила люта й жадібна ведмедиця. Вона нападала на кожного, хто траплявся їй на дорозі. Не давала нікому життя в горах, сходила й на поля, підкрадалася навіть до селищ: то вола вхопить, то коня і вже не пустить їх живими й цілими.
Стали люди боятися в поле на роботу ходити й худобу на пасовисько виганяти – така хижа й дужа була ведмедиця. Вирішили її спіймати. Чого тільки не вигадували, щоб зловити ведмедицю: і з вилами на неї виходили й собак на неї нацьковували – тікала вона ціла й неушкоджена.
Ось одного разу в село під горою прийшов хлопчик-пастушок. Побачив він, що всі селяни невеселі, та й питає:.
– Що вам таке, люди добрі?
Розповіли хлопчикові про люту ведмедицю, а він і каже:
– Я її спіймаю.
– Ой, не хвались! – сказали йому. – У нас є молодці дужчі й хоробріші за тебе, та й ті не зуміли ведмедицю зловити. Де вже тобі?
Але хлопчик не вгаває:
– Тут справа не тільки в силі й хоробрості. Потрібне ще дещо, щоб впоратися з ведмедицею. Даю вам слово, що спіймаю ведмедицю й живу приведу в село.
Селяни лише головою похитали:
– Ти завчасно не хвались! Ось приведеш ведмедицю живу – тоді повіримо.
– Добре, – сказав пастушок і рушив просто до лісу, де жила страшна ведмедиця.
Ведмедиця жила в занедбаній хатинці разом із своїм маленьким ведмежатком. Прийшов хлопчик до хатинки, оглянув її з усіх боків, прислухався, у вікно зазирнув. Бачить – ведмедиці немає, і постукав у двері. Вилізло ведмежатко, побачило хлопчика та й питає:
– Слухай, хлопчику, чого ти тут шукаєш? Хіба тобі не страшно, що моя матінка тебе з’їсть?
– Мені страшно, дуже страшно, – відповідає хлопчик, – та що ж робити? Голод змусить і страх забути. Я сирота, ходжу по селах, наймаюся за пастуха, з того живу. А тепер люди злякалися твоєї матінки й не виганяють худобу в поле, то й мені роботи нема. Дуже прошу тебе, дай мені чогось попоїсти, а я тобі за це казку розповім.
Ведмежатко було добре – зглянулося воно на хлопчика й нагодувало його. А хлопчик наївся, почав розповідати ведмежаткові казки: одна цікава, а друга ще цікавіша. В середині найцікавішої казки хлопчик раптом змовк.
– Розповідай, розповідай! – просить його ведмежатко.
– Ні, мені вже час іти, – каже хлопчик, – бо твоя матінка застане мене тут і з’їсть.
Але ведмежаткові так полюбилися чудові казки, що воно ніяк не хотіло розлучатися з хлопчиком і стало просити його розповісти до кінця хоч би останню казку.
– Добре, – погодився хлопчик. – Зараз я сховаюсь на горищі, а коли повернеться твоя матінка, попроси її мене не займати. Якщо вона тобі пообіцяє мене не займати, я злізу й розповідатиму казку далі.
З цими словами хлопчик видерся на горище й причаївся там. Незабаром і ведмедиця повернулась.
Ведмежатко стало її просити:
– Мамо, сьогодні приходив хлопчик-пастушок і такі цікаві казки мені розповідав, що аж не хотілося його пускати. Але він мене не послухав – боявся, що ти його з’їси. Дуже прошу тебе, коли хлопчик прийде ще раз, не займай його, нехай він у нас живе – не сидіти ж мені цілісінькими днями самому! Ми з ним пограємося, і він мені казки розповість.
– Гаразд, не займатиму його, – погодилася ведмедиця. – Якщо він знає цікаві казки – і я їх послухаю.
Тільки-но почув це хлопчик, зліз з горища й став розповідати далі свою чудову казку. А коли закінчив її, другу розповів, а тоді третю…. Всю ніч розповідав він ведмедиці і ведмежаткові казки: одна цікава, а друга ще цікавіша. Ведмедиця його слухала й не займала.
Живе хлопчик у ведмедиці й ведмежатка день, другий, казки їм розповідає, а сам собі думає: як йому ведмедицю спіймати? Нарешті надумав. Зробив він у стрісі дірку. Коли йшов дощ, вода з стріхи через діряву стелю струмками збігала в хатинку, сухого місця там не залишилося.
Ведмедиця сердилася, нарікала на дощ, але нічого не могла вдіяти. А хлопчик сказав їй:
– Не журіться, тітко ведмедице, я збудую нову хатку.
Пішов він на село, взяв сокиру й цвяхів і зробив нову хатинку – не хатинку, а добрячу скриню на колесах. Коли знову почалася велика злива, пастушок сказав ведмедиці й ведмежаткові:
– Перебирайтесь у нову хатинку! Там сухо й стріха не протікає.
Тільки вони влізли туди, хлопчик зачинив дверцята, замкнув їх і покотив скриню в село. Збагнула ведмедиця, що потрапила в пастку, й заревіла так, що аж луна гаєм пішла. А хлопчик котить собі скриню на колесах, посвистує й пісні співає. Заволала тоді ведмедиця благально:
– Не занапащай нас, хлопчику! Не буду я більше на всіх нападати – ні коней, ні корів не займатиму, навіть маленького зайця не скривджу. Відпусти нас!
А ведмежатко почуло, що мати його говорить, та й здивувалося: чого це вона злякалась?
– Нас хлопчик до себе везе, – каже воно ведмедиці. – Ми тепер у нього житимемо. Він нам казки розповідатиме.
Але ведмедиця не вгамовується: реве та й реве. Почули люди її ревіння, похапали хто вила, а хто сокиру. Позбігалися всі – і що ж бачать: ведмедицю в скрині замкнено!
Хотіли вже були її вбити, та хлопчик їм каже:
– Я свого слова додержав, – привіз живу ведмедицю. А ви за це моє прохання виконайте: пустіть її й ведмежатко живими й цілими. Ведмедиця нікого більше не стане займати й кривдити. Ви вже послухайте мене, пустіть її.
Подумали селяни, порадилися та й погодилися. Пустили ведмедицю на всі чотири сторони.
Але ведмедиця й ведмежатко не втекли до лісу, а слідом за хлопчиком пішли. Ведмежатко знову стало просити хлопчика розповісти йому нову казку.
Побачили це люди й загомоніли:
– А пастушок правду казав: щоб ведмедицю спіймати, не тільки сила й хоробрість потрібні, а й ще дещо’…
А що саме – здогадайтесь.
