Зосталося сиротами,– а сиріт на світі чимало,– четверо братів. Усе, що батько залишив їм перед смертю,– це одна хлібина. Довелося йти на заробітки. От пішли вони, доходять до роздоріжжя та й кажуть: «Поділимо начетверо хлібину й розійдемося на чотири сторони. Але через сім років цього самого дня, о другій годині, зустріч на цьому ж місці».
І брати розійшлися в різні кінці.
Першому братові зустрівся звіздар.
От звіздар і питає:
– Куди ти йдеш, хлопче?
– Нас було четверо братів, а батько перед смертю залишив одну хлібину, от ми й розійшлися на заробітки.
– Я звіздар, і, якщо тобі подобається моє ремесло, я годуватиму тебе.
– Еге ж, подобається.
Так хлопець залишився із звіздарем.
Другому братові зустрівся кравець.
От кравець і питає:
– Куди ти йдеш, дитино?
– Нас четверо братів, а батько й мати померли, і я йду на заробітки.
– Я дам тобі хліб і навчу тебе свого ремесла, якщо воно тобі подобається.
– Еге ж, подобається.
І цей хлопець так само залишився з кравцем.
Третьому братові зустрівся мисливець.
От мисливець і питає:
– Куди це ти йдеш, синку?
– Нас четверо братів, осиротіли ми, і я йду на заробітки.
– Я дам тобі хліб, якщо схочеш навчитися мого ремесла.
– Еге ж, воно мені подобається.
І тоді третій хлопець залишився з мисливцем.
Четвертому братові зустрівся злодій.
От злодій і питає:
– Куди йдеш, синку?
– На заробітки, я сирота.
– Якщо хочеш, навчу тебе свого ремесла.
– А яке ж у тебе ремесло?
– Я злодій і навчу тебе красти.
– Е, це мені не подобається. Батько й мати казали, що красти дуже погано.
– А я навчу. Схочеш – крастимеш, не схочеш – не крастимеш. Для науки збиратимеш бездоглядні речі.
– Якщо так, то навчи..
І хлопець залишився з ним.
На сьомий рік четверо братів зібралися там, де домовлялися. І почали розповідати, хто що робить.
– Я навчився звіздарства. І звіздар дав мені приладдя, аби я бачив усе, що схочу.
– А ти?
– Я навчився кравцювати, і кравець дав мені голку, яка будь-що може зшити.
– А ти? – спитали третього.
– Я навчився полювати, і мисливець дав мені рушницю, яка вбиває те, на що її наведеш.
– А ти? – спитали четвертого.
– Ну, мені й признатися сором.
А звіздар йому:
– Чом же тобі сором признатися, нехай ти навіть злодій?
– Та я, брате, якраз злодій і є.
– Гаразд, коли ми вже зібралися, є одне діло. Змій украв королівну, і король пообіцяв того, хто її поверне, зробити королем. Я знаю, де зараз дівчина.
А злодій:
– Якби я знав, де вона, я б її викрав.
А мисливець:
– Якби я побачив змія, я б його вбив.
Усі троє братів сказали кравцеві:
– Ходи, брате, й ти з нами, бо ми вже давно не були разом.
Пішли брати до королівського палацу. Там звіздар сказав королеві, що знає, де його дочка; але це за морем, і тому, щоб привезти дівчину, потрібен човен.
Король дав човна, і брати попливли.
От прибилися вони до берега того краю, де змій жив. Звіздар і каже злодієві:
– Іди і викради її. А ми тут зачекаємо.
От злодій пробрався до змієвої оселі й викрав королівну. Не встиг він повернутися з нею до братів, як прокинувся змій – і навздогін. Та тільки змій показався біля берега, мисливець стрельнув і вбив його. Змій гепнув так, аж земля затряслася, і від струсу в човні утворилась пробоїна.
Побачив кравець, що їхній човен ось-ось затоне, взяв голку і зашив пробоїну.
Привезли брати королівну до палацу. Звіздар і каже королеві:
– Віддай доньку за мене, бо я знайшов її.
А злодій і собі:
– Віддайте за мене, бо я викрав її у змія.
А мисливець:
– А якби я не вбив змія? Він би пожер нас усіх. Тому віддайте за мене.
А кравець:
– Ні, за мене. Я зашив у човні пробоїну – інакше б він затонув.
Король не знав, що й відповісти братам. А тоді придумав нагородити кожного мішком золота.
Це було чи не було – не знаю, але казку на цьому кінчаю.
