Зараз кажан тільки вночі літає. А був час – він і вдень літав. От летить він, а назустріч сірий яструб.
– Але ж, – каже, – шановний, я тебе уже три роки розшукую.
– Навіщо я вам знадобився?
– Усі птахи свою данину беркутові сплатили, ти один лишився боржником.
– Я?! Та ви погляньте, хіба я птах? – спустився на траву, посміявся, зуби показав і побіг.
«І справді, – подумав яструб,– це звір».
Прибіг кажан до пагорбів, що поросли дрібним чагарником, та раптом з-під куща вискочив срібний лис:
– Як ся маєш, шановний? Я сьомий рік тебе шукаю.
– Навіщо я вам знадобився?
– Усі звірі свою данину ведмедеві сплатили, тільки з одного тебе ще належиться.
– З мене?! Та ви погляньте, хіба я звір?
Розправив крила і полетів.
Відтоді, боячись із лисом зустрітися, кажан зовсім бігати перестав: у нього від страху ноги всохли. І літати удень він теж не сміє,– яструба остерігається.
Так і живе тепер у сутінках, з жаху звірів зрікся, до птахів не пристав.
