Давно колись правив світом страшний змій Айдахар. І жив тим, що пив кров. Нікого не жалів. А підлий комар був у нього на побігеньках.
Гукнув якось змій комара та й наказує йому:
– Облети всю землю й покуштуй кров усіх живих істот. А коли повернешся, розкажеш мені, в кого кров найсолодша. Тих я зводитиму з світу.
Полетів комар. Виконав наказ і повертається назад. Дорогою трапилася йому ластівка.
– Куди літав?
– За наказом повелителя мого Айдахара облетів усю землю, щоб дізнатися, в кого найсолодша кров.
– І в кого ж?
– Найсолодша кров у людини, – гордо пропищав комар.
Ластівка занепокоїлася.
– Не кажи, комаре, змієві правди. Людина добра, не губи її.
– Ні, скажу!
Ластівка знову:
– Благаю тебе, комарику, не роби людині зла,– вона мій друг і захисник.
А комар сміється:
– Ні, скажу!
Прилетів комар до Айдахара, а ластівка вже кружляє й кружляє.
– Ну,– засичав змій, – розповідай про все, що розвідав. Не дай боже, скажеш неправду…
– Володарю мій і повелителю,– почав комар, – скажу тобі щиру правду, нічого не приховаю. Найсмачніша, найсолодша кров у…
Хотів сказати «у людини», та не встиг. Ластівка стрімголов кинулася на комара й відщипнула йому гострим дзьобом кінчик язика.
Закружляв комар над змієм:
– З-з-з… з-з-з… з-з-з…
Але нічого вимовити не зміг.
А ластівка весело джеркоче:
– Я знаю, Айдахаре, що хотів сказати твій служка: найсолодша кров у змія.
Розлютився змій, скрутився в клубок, стрибнув у небо, роззявивши пащу. Але ж нема пташки, спритнішої за ластівку! Метнулася вона вбік – Айдахар тільки за хвостик її схопив. Та рвонулася ластівка і втекла від лютої смерті.
А страшний змій з трьома пір’їнками в зубах упав з висоти на землю, вдарився об камінь та й навіки затих.
Ось чому в ластівки хвостик, мов ріжки, й ось чому люди так шанують цю пташку.
