Найгарніший птах у тундрі – сова, чи не так? А чи хочеш ти дізнатися, чому вона так негарно кричить? Тож слухай.
Було це дуже давно. Тоді північне сяйво вміло співати. Тільки-но ніч настане, мороз подужчає, воно й співає. Гарно співало, тільки от слухати його не було кому: вночі все живе спить. А птахи в ті часи зовсім голосу не мали. І сова Аніпа теж. Заздрісною вона була. Полетіла до людей. Летить, сама до себе говорить:
– Люди вогонь винайшли, луки зробили, кам’яні ножі роблять. Розумні вони, все вміють. Пісні голосно співають. От я й повчуся в них.
Підлетіла сова Аніпа до найбагатшої яранги. Сіла, слухає. Ніч, усе селище спить, а з цієї оселі людський голос лунає.
Жив у яранзі великий шаман. Коли він ворожив, він бив у бубон, пританцьовував, розмахував руками і хрипло вигукував:
– Гук! Гук! Гук!
Зраділа Аніпа, заплескала крилами, застрибала на місці і ну теж “співати”:
– Гук! Гук! Гук!
От з того часу нічого іншого сова крикнути й не може.
Решта птахів полетіли до Старого Господаря Світу – великого павука Апайїпайока.
– Допоможи нам, Великий Господарю, – сказали птахи, – дав ти нам яскраве пір’я, а ми хочемо гарно співати!
– Жадібні ви, – докірливо промовив Апайїпайок, – погано це! Вам і вбрання гарне і пісні дзвінкі, а іншим нічого!
Порадилися між собою птахи та й просять:
– Дозволь нам з північним сяйвом помінятися. Ми йому свої барви з пір’я подаруємо, а ти нам його голос віддай. Йому він не такий потрібний. Його ніхто не слухає: вночі, коли воно по небу ходить, на землі все спить – звірі, птахи й люди. Ніхто цього звичаю не порушує.
Умовили Старого птахи. З того часу північне сяйво виблискує усіма барвами веселки, яскраве, гарне, але мовчазне. Проте птахи в тундрі, хоч і простенькі, непоказні на вигляд, але ж співають весело й живуть радісно.
