За старих часів розбійники зустрічалися усюди. І в Алабамі, і в інших штатах.
Про цих відчайдухів, які не боялися ні Бога, ні чорта, ні закону, ні шерифа, розповідають у народі безліч різних історій.
Наприклад, про Стіва Ренфро, який сам був колись шерифом, а потім став розбійником. Його оголосили поза законом, а він візьми та приїдь до міста Лівінгстон верхи на білому коні. Довге волосся майорить за вітром, срібні остроги на чоботях так і блищать. Чужі замки та засуви слухалися його, неначе ручні звірі.
Або ось про Руба Барроу, Самотнього Вовка, покровителя бідняків, який не знав страху.
І нарешті, про Чорного Білла, який став знаменитістю на Півдні майже так само, як відомий розбійник Малюк Білл на Півночі. Тільки за ним були добрі справи, не раз він допомагав своїм друзям, виручаючи їх з біди.
Негр Білл був чорний, як ебоніт, і сильний, як Самсон із старовинних біблійних оповідей.
Якось Білл посмів посперечатися із законом, і йому довелося рятуватися втечею. З того часу рідною домівкою для нього став темний ліс. У лісовій темряві він навчився чародійству та чаклунству. Тепер він умів перетворюватися у будь-якого лісового звіра, і ні шериф, ні його помічники ніхто не міг зловити його. Кожен новий шериф клявся, що зловить Чорного Білла, але його обіцянки спливали, як води річки Алабами.
Але якось охоронцем закону обрали Еда Макміллана, і він теж поклявся, що схопить Чорного Білла.
– Білл працював у мене на перегонці скипидару, – сказав шериф Ед своїм рідним братам. – Я знаю всі його звички. Буду я не я, якщо не зловлю його і не поставлю перед законом.
– Стережися, Ед! – попередили його брати. – Білл найвідчайдушніший із усіх розбійників, яких знала Алабама. Стережись його, Ед!
Але хіба можна було зупинити Еда, якщо він щось задумав? Хоробрості в нього вистачило б на цілу армію. Страх ховався в кущі, коли Ед виходив на дорогу.
Чорному Біллу передали ці слова шерифа, коли він сидів у себе в лісовій хатині з друзями.
– Ти чув, Білле? Ед Макміллан пішов полювати за тобою. У нього тверда рука та вірне око. Він силач та сміливець. Краще б тобі сховатися на якийсь час, або піти у Флориду.
– Еду Макміллану не впіймати мене! Нікому не впіймати мене. Варто мені обернутися вівцею чи собакою, і ніхто не зловить мене. Але я люблю Еда. Я працював у нього на перегонці скипидару, він славний хлопець. Краще б він не ганявся за мною, бо доведеться мені взятися за пістолет. Я напишу йому листа.
І Білл дістав клаптик паперу, олівець і друкованими літерами вивів: НЕ ШУКАЙТЕ МЕНЕ, МІСТЕРЕ ЕД. З ЛЮБОВЬЮ БІЛ.
– Віднесіть йому швидше мого листа, – сказав Білл своїм друзям, – поки він не пішов шукати мене.
Шериф Ед Макміллан отримав листа Білла і прочитав його вголос своїм рідним братам. Ті мовчки вислухали і сказали:
– Ед, а чи не краще дати Біллу спокій?
– Мене вибрали шерифом, – сказав Ед, – і я маю охороняти закон. Я зловлю Білла! Як сказав, так і зроблю. Графство Іскембі вже втомилося від його витівок.
Одного чудового дня шерифу передали, що бачили Чорного Білла неподалік Блафф-Спрінга.
– Час настав, – сказав Ед.
І, прихопивши двох помічників, пішов ловити розбійника Білла.
Вони пробиралися лісом, йшли обережно, озираючись на всі боки і прислухаючись, з вінчестерами напоготові.
Дорогою їм зустрівся старий негр. Шериф Ед зупинив його.
– Ти, чорномазий, – сказав він, – де Чорний Білл? Відповідай мені, бо сядеш у в’язницю!
Негр довго мовчав, а білі довго говорили. Під кінець вони націлили на нього свої вінчестери, і негр, заїкаючись від страху, пробурмотів:
– Він там… як пройдете Блафф-Спрінг, у порожній хатині біля роздоріжжя доріг.
Шериф і двоє помічників пустилися слідом. Вінчестер у руці, ніхто ні слова. Крізь дерева майнула хатина. Ховаючись за товсті стовбури дерев, вони з різних боків підкралися до хатини.
І раптом їх голосно гукнули:
– Хто йде?
Замість відповіді пролунав постріл. Але куля не знайшла цілі. Тоді шериф Ед виступив з-за зеленого укриття і знову скинув вінчестер.
Пролунав постріл у відповідь. Шериф упав на листя. Його помічники дали залп по хатині, але без толку. Хата вже спорожніла. З неї вискочила пишнохвоста руда лисиця.
Помічники кинулися до шерифа, що вмирав, на лисицю вони навіть не глянули.
А даремно! Руда лисиця і була Чорним Біллом. Він не дарма вчився чаклувати і ось обернувся хитрим звіром і втік від мисливців.
Шеріфу Еду Макміллану влаштували пишний похорон. Помічники шерифа та його рідні брати заприсяглися помститися Чорному Біллу. Вони підняли проти нього всіх білих чоловіків у графстві Іскембі.
І почалося полювання за чаклуном та розбійником.
Через деякий час після похорону шерифа Чорний Білл зайшов до крамниці старого Тідмора, що по дорозі до міста Етмор.
Білі мисливці кралися за ним по п’ятам, ховаючись за деревами, наче злі духи.
За прилавком сидів сам господар. Заряджений вінчестер лежав поряд. Тільки Чорний Білл повернувся до нього спиною, пролунав постріл! Потім другий! Третій…
Чорний Білл лежав на підлозі, стікаючи кров’ю. Не встиг він цього разу обернутися лисицею чи вовком! Забракло в нього сил і часу.
Так розповідають про Чорного Білла білі люди. А чорні алабамці посміхаються і кажуть, що все було зовсім інакше.
Вони кажуть, що Чорний Білл і досі блукає десь між Бей-Майноттом, Фломейтоном і Блафф-Спрінгом, тільки інколи у вигляді вівці, а інколи собаки, іноді й кабана, а то й кролика, і потішається над казками білих.
