Америка знала багатьох славних першопроходців-піонерів: велетня-лісоруба Поля Баньяна, ковбоя диких прерій Пекоса Білла, доброго фермера Джонні Яблучне Зернятко та ще багатьох людей, які прославилися своєю силою, відвагою та великими справами.
Одним з таких був Пітер Франціско зі штату Вірджинія. Люди завжди готові розповісти про його дивовижну силу і безстрашні подвиги.
Нам би хотілося розповісти про нього три захоплюючі та веселі історії, але, на жаль, не вистарчить місця.
Пітер потрапив у Вірджинію здалеку, кажуть, ніби навіть із Португалії, ну, та це до справи зараз не стосується. Його підібрали на березі, покинутого там якимись безсердечними моряками, які втікали на всіх вітрилах. Сталося це давним-давно в районі Хопуелла, неподалік Пітерсберга, штат Вірджинія.
Доля виявилася милостивою до маленького чорнявого хлопчика. Його взяв до себе на виховання суддя Ентоні Уїнстон, чия ферма була розташована неподалік.
Хлопчик виріс великим і міцним, і невдовзі вже пішли чутки про його дивовижну силу. Однак характером він був тихий, у чужі справи не ліз і пускав у хід свою силу, тільки тоді, коли у цьому була гостра необхідність.
З кожним роком сила його зростала. До шістнадцяти років він досяг майже двометрового зросту і важив сто двадцять кілограмів. Він міг кожною рукою підняти по одній дорослій людині.
Настав час, коли американці вирішили звільнитися від Британської корони, і Пітер одним із перших записався до армії бунтівників.
Він одразу відзначився силою і хоробрістю, опиняючись завжди в самій гущавині битв, і покрив себе нев’янучою солдатською славою. Усі, від нижчих офіцерів до генералів, знали про його подвиги.
Генерал Джордж Вашингтон спеціально для нього замовив двометрову шпагу і Пітер фехтував нею, наче пір’їнкою.
Генерал Лафайєт був його найкращим другом, власне, як і всі, з ким він був в одному строю.
Коли закінчилася війна, він повернувся до мирного та спокійного життя, відкрив готель з пансіоном, але про свої великі справи ніколи не забував. Ми вам розповімо лише про один випадок з його мирних буднів, а ви самі переконаєтеся, що Пітер Франциско не дарма здобув славу, і любов багатьох людей.
Якось він сидів на веранді свого будинку і з задоволенням згадував битву з драгунами полковника Тарнтона, в якій однією рукою розкидав десяток вершників. І раптом Пітер почув тупіт кінських копит, що наближається до готелю.
– Удача! Їде мандрівник, якому потрібні будуть їжа та ліжко! – І він з нетерпінням дивився на дорогу.
Незабаром верхи на коні з’явився здоровенний дядько досить зухвалого вигляду.
-Добрий день, сер, – привітав його ввічливо Пітер. – Ви шукаєте, де зупинитися? Будь ласка, у нас є вільні кімнати.
– Ви Пітер Франциско? – закричав громовим голосом вершник, так, що було чути на сім миль навкруги.
– Ну я. Може, ви злізете з коня і увійдете?
– Мене звуть Памфлет. Я прискакав із самого Кентуккі, щоб відлупцювати вас ні за що ні про що.
– Що ж, це неважко влаштувати, друже Памфлет, – сказав, посміхаючись, Пітер. – Гей, хто там! – крикнув він.
На веранду вийшов слуга.
– Будь добрий, – сказав йому Пітер, – сходи наламай довгих та міцних вербових прутів! Потім даси їх ось цьому пану, що прискакав із Кентуккі.
Слуга поспішив до саду.
– Мій слуга, любий пане Памфлет, позбавить вас зайвого клопоту і клопоту, щоб ви могли виконати те, за чим приїхали.
Памфлет здивовано подивився на Пітера: чому цей уславлений богатир навіть не розлютився? Він задумався на хвилину, потім зіскочив з коня і провів його під вуздечки через ворота і підійшов до самої веранди, на якій сидів Пітер. Памфлет був чоловіком великим, важким і ходив незграбно. Він довго дивився на Пітера, який підпирав головою стелю веранди, потім повільно промовив:
– Містере Франциско, чи дозволите мені дізнатися, скільки ви важите?
– Будь ласка, якщо вас це цікавить. – І Пітер спустився з веранди в сад.
Прибулець із Кентуккі кинув поводи свого коня і, зібравши всі сили, кілька разів підняв Пітера над землею.
– Та, ви важкі, містере Франциско.
– Люди теж так кажуть, містере Памфлет, – сміючись, зауважив Пітер. – А тепер, мій любий пане Памфлет, що приїхав сюди, щоб відлупцювати мене ні за що ні про що, я хотів би перевірити вашу вагу… Дозвольте і мені підняти вас, щоб дізнатися, скільки важите ви.
Пітер Франциско трохи нахилився вперед і легко підняв Памфлета з землі. Він зробив це двічі, а втретє підняв його вище і – перекинув через садову огорожу.
Памфлет полежав трохи, потім неквапом підвівся. Він хрохи забився при падінні, і дуже неприязно глянув на Пітера.
– Виходить, ви виставили мене зі свого саду, – зауважив він саркастично. – Тоді, будьте ласкаві, виставте й мого коня.
– З величезним задоволенням, сер!
Пітер спокійно підійшов до коня. Хіба не підняв він одного разу однією-єдиною рукою гармату вагою в півтони? Кінь мабуть важить не менше?
Лівою рукою він ухопив коня під черево, а правою підхопив нижче хвоста, зручніше розставив ноги, напружив усі м’язи і одним могутнім ривком підняв злякану тварину і відправив услід за його господарем через огорожу.
Памфлет дивився на все це, роззявивши рота. Потім повільно і з великою повагою промовив:
– Містере Франциско, тепер я цілком задоволений, бо на власні очі переконався, що ваша репутація великого силача заслужена вами чесно.
– Дякую вам, сер, – сказав, привітно посміхаючись, Пітер. – Дякую вам! Коли вдруге проїжджатимете повз, ласкаво просимо, заходьте.
Памфлет поскакав, а Пітер повернувся на своє місце на веранді, звідки милувався віргінськими квітами та віргінським сонцем.
