Жив колись чорний бик. Щодня він ходив на болото пастися і пити в очереті воду.
Прийшов якось вовк і питає:
– Хто чалапа на болоті, хто там хлюпа в очереті?
– Це я, чорний бик. А що таке?
– Вийди з болота, я тебе з’їм,– каже вовк.– А чи багато в тебе захисників?
Бик відповів:
– Двоє вушок-нашорошців, двоє ріжок-оборонців, четверо міцних копитців, хвіст неначе батіжечок – нас не просто подолати!
– Ой, так багато захисників – не зможу тебе з’їсти,– пожалкував вовк.
Наступного дня бик знову пішов на болото пастись і пити в очереті воду. А вовк привів із собою ще трьох сірих. Підійшов ближче і гукнув:
– Хто чалапа на болоті, хто там хлюпа в очереті?
– Чорний бик. А що таке?
– Вийди з болота, ми з’їмо тебе! – каже вовк.– А чи багато в тебе захисників?
Бик відповів:
– Двоє вушок-нашорошців, двоє ріжок-оборонців, четверо міцних копитців, хвіст неначе батіжечок – нас не просто подолати!
– Ой, так багато захисників – ми не зможемо тебе з’їсти,– вирішив вовк.
На третій день вовк привів до болота цілу зграю вовків та й питає:
– Хто чалапа на болоті, хто там хлюпа в очереті?
– Чорний бик. А що таке?
– Чи багато в тебе захисників?
Бик відповів:
– Двоє вушок-нашорошців, двоє ріжок-оборонців, четверо міцних копитців, хвіст неначе батіжечок – нас не просто подолати!
– Вийди з болота, ми з’їмо тебе! – звеліли вовки.
Бик вийшов та й питає:
– А як же ви хочете мене їсти?
– Та почнемо з хвоста,– відповіли вовки.
– Хіба так їдять бика! Його треба забити, м’ясо посолити і зварити, а тоді вже їсти! Отож принесіть замашних палиць, сокиру та ножа, дістаньте казан і сіль, – повчав бик.
Вовки розподілили між собою, що кому принести, і побігли в село. А бика доручили пильнувати сліпому вовкові: дали йому в зуби ріг бика і сказали:
– Дивись не випусти його.
Сліпий вовк міцно тримав зубами ріг.
Ось бик і просить:
– Дозволь трохи перепочити правому рогові, я тобі в зуби лівий дам
Сліпий вовк погодився. А бик дав йому в зуби не ріг, а березову палицю. Сам же дременув, аж курява стовпом знялася.
Повернулися вовки із села: той із сокирою, той казан несе, той торбину з сіллю, в того ніж та ложки… Дивляться, а бика як не було.
Питають у сліпого вовка:
– А де ж бик?
– Хіба не бачите, я тримаю його за лівий ріг,– відповів той.
– Та це ж березова ломака! А бик утік!
Схопили гуртом сліпого і всипали йому добряче.
Спіймав вовк на пасовиську лисицю та й кричить:
– Нарешті, сусідонько, я здеру з тебе шкуру! Ох, і давно я на тебе полюю!
– Який з мене, дядечку, наїдок! Поглянь, яка я суха та кістлява. А от сюди щодня приводять вгодоване лоша, спробуй ним поживитись. Ото ласощі! І я вам, дядечку, охоче допоможу завтра спіймати здобич! – сказала лисиця.
– Гаразд,– погодився вовк,– хоч ти й хитрюща, але я повірю тобі й обіцяю віддячити за допомогу. Приходь завтра сюди – порадимося. Інакше я не насмілюсь полювати. Колись негідниця-кобила – я в неї лоша схопив біля болота Кікерпера – так дала мені кованими копитами по голові, що вуха обвисли, мов лопухи у спеку.
– Не бійся, дядечку, нічого! Я знаю, як уполювати лоша,– втішила лисиця.
Рано-раненько наступного дня лоша привели в ліс. У вовка, як побачив те лоша, слина потекла, мов зі стріхи вода в дощ.
Незабаром з’явилась і лисиця, привіталась люб’язно та й питає:
– Ну що, дядечку, почнемо?
– Почнемо раду! – сказав вовк.
– Тут і радитись нічого,– мовила руда, – Я підійду до кобили, заморочу їй голову, а ти мерщій хапай лоша.
– Дуже добре, дуже добре, люба родичко! – зрадів сірий.
Лисиця підійшла до кобили, поздоровкалася та й каже:
– Слухай, голубонько, ти ж знаєш, що вовк – твій во рог і, якби тільки зміг, то порізав би всіх твоїх братів і сестер. Ось і тепер він чекає нагоди, щоб уп’ястися в горло твоєму лошаті. Поглузуймо з нього. Я приведу його сюди, зв’яжу вас хвостами, і ти потягнеш сірого додому. А там твій господар добряче всипле вовкові, а то й шкуру здере.
Кобила погодилася. Лисиця побігла до вовка і пояснила, що лошаті не уникнути його пазурів, коли вона зв’яже вовка з кобилою за хвости.
– Дядечку, не забудь про мене, якщо тобі дістанеться гарна здобич! – попрохала вона.
– Неодмінно, родичко! Голова і ноги – твої,– запевнив вовк.
1 вони пішли до кобили. Лисиця міцно зв’язала вовка з кобилою і мовила сірому:
– Бажаю тобі, дядьку, море здоров’я. Та не переїдай – шлунок зіпсуєш!
Тієї ж миті кобила зірвалася з місця і помчала додому, тягнучи за собою вовка. Той і кричав, і благав, і проклинав – ніщо не допомогло, ще й копитами по голові перепадало.
Тут зайчик-побігайчик визирнув з-за куща:
– Ах, ах, вовк їде кобилою в церкву!
– Не глузуй! – зарепетував сірий.– Хто знає, куди мою шию ще сьогодні повернуть!
А лисиця бігла, мов собака, поряд з кобилою та й собі глумилася:
– Дядьку, дядьку, перед воротами стань твердо, мов стовп!
А чи врятувався вовк – у нашій казці не сказано.
