Жили-були в давнину цар із царицею, і було у них три сини. Старшого та середнього цар дуже любив: і воїни вони мужні, і мисливці вдалі. А ось молодшого цар не жалував: дні і ночі безперервно проводив юнак за старовинними книгами, ніяких інших втіх знати не хотів. Цариця, навпаки, любила молодшого і завжди за нього заступалася перед батьком.
Так жили вони, поживали, і раптом трапилося лихо: захворів цар очима. Приводили до нього лікарів і зі своїх земель і чужинців — жодні ліки на користь не йшли, осліп цар.
Ось якось зайшов до палацу мандрівник, дізнався про хворобу правителя і сказав, що допомогти йому може лише цілюща земля з країни, що знаходиться в чотирьох місяцях шляху, а з якого боку йому невідомо. Обидва старші брати вирішили вирушити за ліками і прийшли до батька за благословенням. Благословив цар синів, а щоб царським дітям в дорозі нічого не бракувало, дав їм по прекрасному скакуну і золота на дорогу.
Дізнався молодший, куди брати вирушили, кинувся до матері:
— Попроси, матінко, і для мене батьківське благословення!
— Та куди ж тобі, дитино, — здивувалася мати, — такий шлях тобі не під силу. Брати твої он які молодці.
— Ні, матінко! Що я з вчених книжок знаю, того брати не знають. Не зможуть вони знайти те далеке царство і чудову землю здобути!
Що тут поробиш? Пішла мати до царя та розповіла йому про все. Спочатку розгнівався цар:
— Не потрібна мені допомога цього вченого! Там, куди пішли старші сини, йому нічого робити!
Заплакала цариця, не просить більше за молодшого. Нарешті погодився цар:
— Будь по-твоєму, хай їде! Дам йому погану конячку та жменю мідних монет.
Розповіла цариця синові про рішення батька, зрадів юнак, того ж дня зібрався і вирушив. Чотири дні скакав без відпочинку — наздогнав братів. Побачили його брати, здивувалися:
— Що тобі тут треба, вчений?
— Те ж, що і вам!
— Та хіба ти хоч на щось годишся! Нещасний наш батько, якщо він чекає від тебе допомоги! — вигукнув старший.
— Е-е, спробую, може, що й вийде! Тоді обернувся середній брат до старшого і каже:
— Не слід гнати нам цього вченого. Напевно, він з книг дізнався, де знаходиться невідоме царство і як туди дістатися. Потім вирішимо, як з ним вчинити.
— Ти маєш рацію, – погодився старший. І брати продовжили свій шлях уже втрьох.
Минуло два місяці, і вони досягли нарешті місця, де дорога розходилася на три сторони. Зупинилися брати в роздумах, яку дорогу вибрати. Вийшов тоді вперед вчений і каже:
— Улюблені мої брати, читав я, що кожен із цих трьох шляхів веде в потрібне нам царство, але ці шляхи небезпечні, і люди тут не їздять. На дорозі праворуч мандрівника чекає ураганний вихор, який віднесе його під хмари. Утримається вершник у сідлі двадцять днів – врятований, ні – пропаде назавжди. На дорозі зліва чекають мандрівника вогонь та дим, двадцять днів доведеться йому пробиратися крізь пожежі. Середню дорогу стереже нечиста сила – чорти і величезний дракон, які в одну мить пожирають усе живе. Про інші шляхи в далеке царство я не читав, ученим людям, мабуть, вони невідомі. А тепер вибирайте, яким шляхом піде кожен з вас, а я піду не зайнятим.
Задумалися брати. Старший вибрав праву дорогу, молодший – ліву. А вченому дісталася дорога посередині. Знову мовив він старшим братам:
— Улюблені мої брати, тепер кожен з нас поїде своєю дорогою, чекають на нас попереду небезпеки та пригоди. Давайте тут, під великим каменем біля роздоріжжя трьох доріг, залишимо по перстню, а по дорозі назад їх заберемо, тоді й побачимо, хто повернувся раніше за інших.
І цього разу послухалися брати вченого брата. Поклали вони свої перстні під камінь і роз’їхалися в різні боки.
Старший брат їхав десять днів — а довкола ні душі. Нарешті досяг він місця, де дув ураганний вихор, який почав його від землі відривати! Спочатку трохи над землею піднімало, а потім все вище, вище-до самих хмар! Злякався старший брат і повернув назад. Дістався до роздоріжжя трьох доріг, забрав з-під каменя свій перстень, поїхав у містечко неподалік і на заїжджому дворі став чекати братів.
Середній брат теж довго їхав пустельною дорогою. За десять днів бачить:
попереду вогонь і дим, стало його жаром обдавати-так і палахкотить полум’я навколо! Злякався юнак і повернув коня назад. Дістався до роздоріжжя трьох доріг, забрав з-під каменя свій перстень, дивиться, а братового перстня вже немає! Отже, старший брат теж повернувся. Поїхав середній брат у містечко неподалік і на заїжджому дворі розшукав старшого брата — стали вони вдвох вченого чекати.
А молодшому царському синові дісталася середня дорога, як ми вже казали. Не дорога, а болото, бруд та трясовина. Ні звір туди не забігав, ні пташка не залітала. Так пробирався він десять днів, дуже йому хотілося дістатися до невідомого царства і добути сліпому батькові чудові ліки. Скінчилась трясовина, вчений брат пустив свого коня на траву пастися, а сам ліг відпочити та обміркувати, як далі бути, як обдурити чортів і величезного дракона, що в одну мить пожирають усе живе і нікого не пускають до чарівної землі.
А жили ті чорти з матір’ю дракеною у величезному палаці — всього лише день дороги від болотяної трясовини, куди добрався вчений. А дід їхній, дракон, жив далі. І був він такий величезний і злий, що навіть власні онуки його боялися.
Нарешті придумав вчений брат одну хитрість. Згадав він, що у старовинних книгах написано, ніби менший чортів братик загубився, і вирішив видати себе за молодшого, втраченого синка.
Сів вчений на конячку і рушив у дорогу. На другий день доскакав він до палацу чортів, дочекався, коли сонечко підніметься високо (знав юнак із книг, що чорти йшли з дому рано-вранці, а поверталися пізно ввечері), під’їхав до огорожі і зазирнув у двір. Бачить: сидить дракена одна. Сховав конячку в затишному місці й увійшов до палацу.
Розлютилася дракена, побачивши людину, — зараз з’їсть! Але хитрун відразу кинувся до неї:
— Ой, люба матінко, нарешті я повернувся! Невже ти не впізнаєш свого молодшого?
— Молодшого? — здивувалася дракена. — Але чому ти так схожий на людину?
— На людину? Ой, і не кажи! Люди мене викрали, всі ці роки мучився я в них у полоні!
— А чому ти такий крихітний, зовсім не виріс? Подивився б на своїх братів!
— Ой, матінко, та від такого тяжкого життя я не те щоб рости, навпаки зменшуватися став!
Пожаліла дракена синочка. Обійняла його, поцілувала, гарненько нагодувала.
Ось завечоріло, сховала мати меншого синочка, щоб не з’їли його ненароком чорти. Багато часу не минуло — зібралося тридцять дев’ять чортів, розсілися у великій залі, сміються та відпочивають. Тоді ввійшла до зали дракена і сказала:
— Привіт вам від зниклого братика. Знайшовся він!
Зіскочили чорти зі своїх місць, загомоніли, просять дракену скоріше показати їм братика.
— Заспокойтесь, і я його приведу, – відповідає дракена. — Але не думайте його образити! Тоді вам не поздоровиться!
— Не торкнемося! Не образимо! Не бійся! — заволали ті.
Привела мати братика. Чорти як побачили вченого брата, знову шум підняли:
— Ба! Та це зовсім не наш братик! Той не був такий крихітний! Ну, просто вилита людина!
— Ні, – відповіла дракена, – я теж спочатку так думала. А тепер бачу, що це він самий і є, мій молодший. Тяжко, мабуть, йому довелося, ось він і не виріс.
Повірили чорти словами матері, обступили вченого брата — ну його цілувати, обіймати та розпитувати… Три дні прожив вчений брат у палаці у чортів приспівуючи. На четвертий почав їх розпитувати:
— Що це за гора там далеко?
— Гора, біля морем стоїть, а посеред гори-дорога. Стереже ту дорогу наш дідусь дракон, головою в небо впирається. Нікому повз дракона не пройти і не пролетіти. Навіть ми, чорти, його боїмося! Стереже дід дорогу в царство з цілющою землею, яка всі хвороби миттю знімає!
— Ну що ж, — сказав вчений брат — якщо це наш дідусь, я схожу і я познайомлюся з ним. Може, перестанете ви його боятися!
— Ні, так не піде! — загули бійки. – Ми тебе не пустимо! Він тебе з’їсть!
— Не просіть, все одно піду, звільню дорогу, щоб змогли і ви ходити нею без страху!
Взяв вчений брат залізний кийок, стрибнув на конячку і в дорогу вирушив. Цілий день їхав, а надвечір побачив вдалині чудовисько. Дочекався хлопець темряви, тихо-тихо до дракона підкрався і вдарив його кийком. А потім пришпорив коня сильніше і вперед поскакав. Повертає дракон туди-сюди голову, зараз схопить і розірве кривдника, а його вже й слід пропав. Кинулося чудовисько в погоню та й звалилося мертве. Затремтіла земля, вода з моря піднялася до самого неба, а по землі пролунав грім великий.
От і дістався вчений брат до царства з чарівною, цілющою землею. Веселий, задоволений, в’їжджає він у місто, куди не подивиться, все спить. І видно, що сон зморив мешканців раптово, кожен займався своєю справою і раптом заснув. Майстерні відчинені навстіж, а майстри сплять хто з голкою, хто з молотком у руках. Крамарі й уві сні ваги не випускають, а один селянин як вантажив щось на воза, так і завмер нерухомим, сном обійнятий.
Не по собі стало молодцю, а потім пригадав, що у вчених книгах читав і про таке. Є на світі краї, де люди півроку сплять. Ось він і заспокоївся. Не вгадаєш тільки, як давно це царство в сон поринуло і коли прокинеться. Вирішив молодець поспішити про всяк випадок.
Під’їхав вчений до царського палацу, пройшов через відчинені навстіж двері, повз варту, що спала стоячи навитяжку, і потрапив у царські покої. Сидить на троні сплячий цар у всьому царському оздобленні та з короною на голові. А посеред зали, біля величезного кипариса, обнесеного кришталевою огорожею, цілий загін стражників спить. Не інакше, стережуть чудову землю, що зцілює незрячі очі, збагнув вчений брат. Зліз він з коня, прив’язав його до огорожі, пройшов за огорожу і накопав ножем чудової землі. А потім поклав ту землю в мішечок і сховав її на грудях.
Ось зібрався юнак у зворотню дорогу. “Дай, – думає, – пройдуся палацом, подивлюся, як тут люди живуть”. Почав ходити він по залах — одна красивіша за іншу прибрана, багато всяких чудес побачив, зайшов наостанок у маленьку кімнатку і став як укопаний. Бачить — дівчина неписаної краси, все навколо осяяно її сяйвом! Як побачив її юнак, одразу закохався, ось би взяти цю красуню за дружину! А дівчина спить. Підійшов вчений до неї ближче, взяв з рук красуні вишиту хустинку, зняв з її пальчика перстень, а замість нього свій перстень надів. А йдучи, нахилився і поцілував красуню від щирого серця в обидві щічки. Від цього поцілунку впали дві трояндочки. Нахилився юнак, підняв трояндочки, а сам сподівається: прокинеться дівчина, побачить перстень дасть йому про себе знати.
З тим і залишив вчений брат палац і охоплене сном царство. Скакав він невтомно, ось уже й спішився біля житла чортів. Радість яка! Менший братик вернувся, живий і здоровий! Дракена не знає, де посадити синочка, чим пригостити… Так минуло три дні. Думає вчений брат, розмірковує, як би непомітніше втекти. По рідному дому сумує! Говорить він дракені:
— Щось зажурилося мені, матінко. Піду прогуляюся за огорожею, розвію тугу за свіжим вітерцем.
Випустила дракена хитруна за ворота, а той скочив на конячку і ну поганяти.
Небагато дороги проїхав, почалися болота та трясовина. Стала коняка тонути, борсається в багнюці, ніяк не може вибратися, ось-ось поглине її болото разом із завзятим вершником! Тут ненароком упустив юнак одну трояндочку. Глядь, де було болото, стало сухе місце! Вибрався царський син на рівну дорогу і ну підганяти конячку.
А тут уже вечір настав. Повернулися додому чорти, дізналися від матері, що брат пішов гуляти і не повернувся, і зрозуміли, що це не брат їхній, а справжня людина. Кинулися всі тридцять дев’ять у погоню, треба схопити хитруна, поки не досяг він трясовини: через болото чортам шлях закритий. Ось скаче вчений брат, бачить-наздоганяє його погоня, ось-ось схопить. “Кину я ще одну трояндочку! Врятувала вона мене одного разу, може, й другого разу виручить із біди?” Дістав вчений брат трояндочку і кинув позад себе . Розтеклася за вершником вода, кинулися чорти в різні сторони, а юнак уже далеко!
Досяг нарешті менший царський син роздоріжжя трьох доріг. Підняв камінь, а під ним лише один перстень. Зрозумів він, що старші брати ні з чим повернулися. Забрав юнак свій перстень і пішов у ближнє містечко переночувати, а вранці давай розпитувати господаря заїжджого двору:
— Скажи мені, чоловіче, чи не зупинялися тут два молодці?
— Як же, я їх бачив! Нікуди вони не поїхали, а живуть у мене на заїжджому дворі, Спочатку були знатні та горді, ну чисті царевичі, та згодом потратилися. Гроші у них усі закінчилися, коней продали, одяг на їжу виміняли, а сьогодні пішли працювати за шматок хліба, один — до пекаря, другий — до кухаря! Не знаю, що з цього в них вийде, робити вони нічого не вміють!
Пожалів старших братів,молодший, розшукав їх і каже:
— Знайдіть двох добрих коней — поїдемо додому!
— Знаємо ми, де можна купити скакунів, та коштують вони дуже дорого.
— Що дорожче, то краще, — відповів молодший брат і дав їм грошей.
Пішли брати до купців і сторгували своїх коней, раніше проданих.
Тим часом дістав молодший брат два однакові мішечки, насипав у них просту землю, а мішечок із чудовою землею-ліками глибше за пазуху сховав. Повернулися брати, дав їм мішечки з простою землею, а про те, як дістав її і що з ним у дорозі сталося, ні гугу.
Ось рушили всі троє у зворотний шлях. Старші брати на прекрасних конях гордо скачуть, а молодший на поганому коні позаду труситься. Їхали вони так, їхали, от уже й рідна земля недалеко. І надумали тоді брати позбутися свого молодшого вченого брата.
Знали шахраї, що попереду неподалік знаходиться висохла криниця, і домовилися, що старший поїде вперед, мовляв, розпалити для вечері багаття, а сам накриє колодязну яму килимом. Сяде на той килим вчений брат і вниз провалиться. Сказано зроблено. Зліз з коня вчений брат, підійшов до килима і тільки на нього ступив — провалився в яму.
А брати схопилися на коней і до ранку вже були в рідному домі. Наввипередки кинулися вони в царські покої, поклали батькові чарівну землю на очі, і… нічого не сталося!
Зрозуміли брати, в чому справа, зрозуміли, що земля несправжня, та не наважилися про це слова казати. А цариці сказали, що, як розлучилися з молодшим біля роздоріжжя трьох доріг, так з того часу його й не бачили.
А з вченим братом у цей час було ось що. Два дні провів бідолаха на дні криниці.
Кричав-кричав, але ніхто його криків не чув. Охрип юнак, руки подер, обличчя в саднах. Не вилізти самому — дуже вже яма глибока! Що робити бідному? На третій день пригнав, на його щастя, у ці місця свою череду пастух. Почув пастух, що хтось кличе з криниці, нахилився і побачив людину. Тоді зняв пастух з себе пояс і кинув униз. Обдарував юнак пастуха по царськи і на батьківщину пішов.
Вночі прийшов у місто, потай пробрався до палацу й просто до цариці у покої. Побачила мати молодшого, поцілувала його, питає:
— Де ти пропадав, синку, чому так довго затримався?
— Був я, матінко, у далекому царстві і приніс батькові чудові ліки!
З цими словами зняв юнак з шиї мішечок, дістав з нього цілющу землю і передав матері, але розповідати, яким чином він її здобув, про всяк випадок не став.
Довго цариця вмовляла чоловіка випробувати нові ліки: цар і чути не хотів про вченого сина і його землю. А потім подумав: “Спробую, раптом світло побачу!”
Поклав цар трохи землі на очі і в ту мить прозрів! Сповнився тоді батько великої подяки до молодшого сина, що приніс йому зцілення від тяжкої недуги.
Але старші брати і тут не спали. Відразу до царя прибігли й обмовили молодшого: він, мовляв, хорошу землю, насилу ними здобуту, вкрав, а натомість насипав у мішечки порожнього придорожнього пилу, щоб посміятися над братами і батькову подяку отримати!
А цар був гнівливий. Розпалився він, почувши про таку підступність, і прогнав молодшого сина з очей геть! Довелося бідолашному переселитися в затишну кімнатку на задньому дворі і гуляти по закутках, щоб рідному батькові на очі не траплятися.
А тим часом підійшов призначений термін, і мешканці далекого царства, в якому була чудова, цілюща земля, прокинулися від сну і повернулися до своїх буденних справ. Прокинулися від сну і в царському палаці і одразу побачили, що цілющої землі трохи бракує. Виходить, хтось чужий побував тут! Але хто? Цар із царицею губилися у здогадах. Лише царська дочка по перстню на руці зрозуміла, що побував у їхньому палаці якийсь царевич із далеких країв. Зрозуміла і засумувала: як знайти хлопця? Вирішила дівчина вирушити на пошуки свого нареченого. Ось переодягнулась вона в чоловічий одяг, прийшла до батька і каже:
— Благослови мене, тату, в далеку дорогу! Піду шукати свого судженого, що взяв мій перстень, а натомість залишив свій!
Благословив цар дочку і послав із нею двох вірних старців, щоб дбали про дівчину, та військо для охорони.
З ними рушила царівна в дорогу і об’їхала безліч царств, та все без толку, поки не прибула нарешті на батьківщину вченого брата. Зупинилися мандрівники на заїжджому дворі, почали розпитувати про те про це і дізналися, що хворів тутешній цар очима і вже зневірився побачити світло, якби не привезли старші його сини чудової, цілющої землі з далекого царства.
Відразу вирушили мандрівники до палацу і сказали, що хочуть говорити з царем. Цар привітно прийняв гостей, а дівчина й каже:
— Дізналися ми, ваша величність, що не бачили ваші очі світу білого. Так само і мій батько страждає очима. Прошу вас, розкажіть нам, де є чудові ліки, що принесли вам зцілення, і як його добути.
— Чудовий засіб, про який ти хочеш дізнатися, о юначе, — відповів цар, — це цілюща земля. Її принесли мені діти. Але як добути ту землю і де вона лежить, я не знаю. А зараз я звелю покликати сюди синів, і вони розкажуть тобі все без таємниці.
Прийшли на поклик старші брати, почала їхня дівчина розпитувати, та що від них толку! Один твердить: “Я двадцять днів крізь вогонь і дим скакав, доки не знайшов чарівну землю!” А другий з ним сперечається: “Ні, це я в ураганному вихорі встояв двадцять днів під хмарами літав, поки не здобув чарівну землю!”
Нічого цар із їхніх промов зрозуміти не міг, тільки розсердився. Згадали тоді про вченого сина і послали за ним. А юнак, тільки-но увійшов, впізнав в чужинці царівну далекого царства. Почав він розповідати як добирався до чудової землі, як брати кинули його в колодязь, як він врятувався, а наостанок дістав вишиту хустинку, показав її мандрівнику і питає:
— Чи не знаєш, чия це хустинка, чи знайомий тобі цей перстень?
Тоді звернувся до царя чужинець з такою мовою:
— Ось, пане, ваш син, що здобув для вас ліки. А я дочка правителя тієї цілющої землі. Мріяла я дізнатися, хто той молодець, що побував у нас і надів на мою руку оцей перстень!
Розчулився цар від таких промов, покликав царицю, і одразу благословили вони молодих. А потім приготували пишне весілля і бенкетували цілий місяць.
І я бенкетував непогано — з’їв чудовий шашлик з гороху!
