Жив в одному селі мужик Іван. Задумав він брата Степана в далекому селі провідати.
А день був спекотний, дорога курна. Йде наш Іван, йде – втомився.
“Дійду, – думає, – до річки; там водички нап’юся, відпочину”.
Приходить він до річки, а на березі сидить незнайомий дідок. Постоли свої зняв, під берізку поставив, сидить, закушує.
Попив Іван води, умився, підходить до дідка:
– Ти, дідусю, чи далеко зібрався?
– Далеко, милий. Я до столиці йду.
Здивувався Іван:
– До столиці? Пішки? Та ти, дідуню, півроку йтимеш!
А дідок відповідає:
– Ні, милий, не півроку. Я собі постоли сплів. Не прості вони, чудові. Взуюся у них, – ноги у мене самі й побіжать.
Посиділи вони поруч, поговорили; потім дідок ліг під берізку та й заснув. А Іван думає:
“От би мені такі постоли! Зніму-но я свої та поміняюся з дідом. У чудових постолах я до брата миттю добіжу”.
Зняв він свої постоли, під берізку поставив, а дідові взяв потихеньку та взувся.
Тільки він узувся – як підхопило нашого Івана, перевернуло в повітрі та й понесло по дорозі!
Біжить він з усіх ніг. Перелякався, кричить:
– Ноги, ви куди? Стійте!
А постоли так його й несуть. Не може Іван зупинитися.
Підбігає він до села, де брат живе. Ось і будинок брата. Влітає в сіни, – перекинув відро, на мітлу наскочив та й повалився на купу сухих віників. Лежить, ногами в повітрі дригає.
“Ой, – думає, – біда. Погано я зробив, чуже добро без дозволу взяв. Треба скоріше постоли скинути!”
Розв’язав він постоли, скинув з ніг – вони й зупинилися. Соромно стало Іванові.
“Як же це я дідуся образив? Ой, недобре! Буду повертатися – віддам йому його постоли. Ну, а вже тепер в хату піду”.
Входить він до хати, постоли в руках несе.
А в хаті гості за столом сидять, пригощаються. Побачили Івана та сміються:
– Ти чого це: босий ідеш, а постоли в руках тягнеш?
Відповідає Іван:
– А ці постоли мені, братці, тісні, ногам боляче. Я й зняв.
Сів він за стіл. А поруч із ним сусід Яким. Подивився Яким на постолики. Думає: “От, мені б ці постоли якраз були. Поміняюсь-но я з Іваном”.
Взяв Яким чудові постолики, свої на їх місце поставив, вийшов на ганок, сів та взувся.
Тільки взувся – тр-р-рах! – знесло його зі сходів і понесло по селу. Біжить-біжить, біжить-біжить, зупинитися не може.
Злякався Яким, кричить:
– Люди добрі, ловіть мене! Зупиніть мене!
Біжить він повз свою хату. А назустріч йому сини вибігають. Зупинилися хлопчики біля дороги, дивляться на батька, запитують:
– Татку, ти куди поскакав?
А Яким кричить:
– Біжу додому!
А хлопчики знову:
– Та що ти, татку? Хата аж он де стоїть, а ти куди це біжиш?
На щастя, тут величезна береза стояла. Підбіг до неї Яким, обхопив її руками та навколо її так і крутиться, так і крутиться. Кричить синам:
– Мамку швидше кличте!
Побігли хлопчики додому, заплакали зі страху. Кричать:
– Матусю, біжи мерщій на вулицю! Там татко з глузду з’їхав, – навколо берези так і ганяє, так і бігає!
Побігла мати на вулицю. А Яким вкруг берези крутиться та кричить:
– Ой, погано я зробив: чуже добро без дозволу взяв. Знімай, моя любо, ці постоли швидше!
Бігає за ним дружина, постоли розв’язує. Скинув Яким постоли з ніг – ноги зупинилися.
Повели його дружина й діти під руки до хати.
– Ой, стомився! Мало серце не розірвалося! Кидай, Меланіє, постоли в кут. Завтра віднесу їх назад Івану. А вже тепер відпочиватиму.
Повалився Яким на лавку. Раптом двері відчиняються – входять пан і кучер.
– Мужичок, – каже пан, – ми на полювання ходили, – заблукали. Можна у тебе переночувати?
– Можна, пане, ночуй, – Яким відповідає.
А сам ледве дихає. Подивився на нього пан:
– Та ти що, мужик, хворий?
– Ні, пане, здоровий. От тільки постоли мене замучили.
– Які постоли? – пан питає.
Яким розповів йому, що з ним сталося.
Пан як схопить постоли – та до дверей.
– Не тобі, мужику, такі постоли носити! Мені, панові, вони краще згодяться!
Відштовхнув він Якима, сам швидше взувається в постоли. Тільки взувся – як підхопило його і як понесло по вулицях! Біжить пан, тільки п’яти виблискують. Перелякався він, закричав:
– Тримайте, допоможіть, зупиніть!
А все село вже спати полягало, ніхто його не бачить. І винесло пана в поле. Стрибав він по купинах, стрибав, сотню жаб розчавив.
А потім потягли його постоли до лісу. А в лісі темно, звірі сплять, тільки ворони:
– Кра! Кра!
В лісі річка тече – глибока, береги високі.
Не втримався наш пан – та шубовсть у воду! Наче камінь, на дно пішов. Тільки бульбашки по воді біжать.
Потонув пан. А постолики спливли. Пливли всю ніч по річці, а на ранок припливли туди, де їхній господар сидів.
Бачить дідок, – пливуть його постолики. Дістав він їх із води, на сонечку обсушив, посміявся, взувся, та й пішов своєю дорогою. Сам він їх сплів – вони його і слухаються, не біжать, коли йому не треба.
