У давні-предавні часи один великий цар узяв собі за жінку рабиню. У них народилося двоє діточок: хлопчик Іванко й дівчинка Оленка. Діти повдавалися у матір. У Оленки в золотому волоссі сяяв місяць, а в Іванкових Чорних кучерях – сонце.
Минули роки, і виросли діти. Треба було їх одружувати. Цар хотів, аби в його невістки також сяяв на голові місяць, і розіслав своїх гінців у всі кінці світу – знайти таку дівчину. Гінці довго блукали по різних краях, але повернулися без доброї новини.
Тоді цар покликав наймудріших старців і спитав поради.
– О світлий володарю! – сказав мудрець, що мав найдовшу бороду.– За давнини був такий закон, що сестра могла виходити заміж за рідного брата. Одружи сина з донькою – і спокій голові.
Цар погодився.
А бідна Оленка просто собі місця не знаходила. Та що, коли в неділю – весілля!
Тоді вона замкнулася і заголосила:
Ви, дзвони, задзвоніть,
Ви, ляльки, заспівайте.
Ти, земле, розступися,–
Най я ввійду в тебе…
Дзвони сумно задзвонили, ляльки жалібно заспівали, земля розступилася, і Оленка увійшла в неї до колін.
Дівчина заголосила ще раз:
Ви, дзвони, задзвоніть,
Ви, ляльки, заспівайте,
Ти, земле, розступися,
Най увійду по пояс.
І другий раз сумно задзвонили дзвони, жалібпо заспівали ляльки, а Оленка увійшла до пояса в землю.
Ще ревніше заплакала дівчина:
Ви, дзвони, задзвоніть,
Ви, ляльки, заспівайте,
Ти, земле, розступися,
Най мене не буде!
І вона пропала під землею. Там пішла дорогою, яка вела до чорного лісу. Дерева стогнали стома голосами, сови скиглили, лисиці брехали. Страшно стало дівчині. Раптом вона натрапила на похмуріш замок, що височів серед густих дерев. Хотіла постукати, але двері самі створилися, й назустріч вийшла дівчина – така схожа на неї, як викапана! У золотім волоссі сяяв срібний місяць.
– Добре, що ти прийшла, бо я сама дуже тут знудилася,– сказала незнайома.
– Я прийшла за тобою,– промовила Оленка.– Ти поклади руку на моє плече, і підемо туди, де сяють зірки, де грають хвилі синьої ріки.
Незнайома й думати про таке боялася. Вона розповіла:
– Мене стереже вдень і вночі кіт, який має дванадцять голів, дванадцять ротів і двадцять чотири сталевих очиська. Я мушу жити тут самітньо доти, поки не дам згоду віддатися за змія.
– Та нас тепер двоє… Ми з тобою перехитримо злого кота-потвору,– потішала Оленка…
Щоб не втрачати часу, вони принесли глини і замісили з половою. Потім стали гратися з котом: гладили його, тягали за хвіст, доки не втомився і заснув. Тоді потворі кожне горло позабивали глиною. Позабивали так, що зовсім не міг нявкнути. Самі взяли щітку, згребло, рушник – і відразу покинули замок.
Коту-потворі все-таки вдалося з гіркою бідою виригнути з одного горла глину. А змій у чорта грав у карти. Він почув, що кіт легенько нявкнув, та подумав’, що то полонянка його смикнула за хвіст, і продовжував бавитися з чортом.
Через якийсь час котюзі-потворі удалося виригнути глину ще з п’яти ротів. Він занявкав так, що аж у вухах залящало.
Змієві, якому нетерпілося виграти від чорта дванадцять людських душ, щастило у грі. Він так захопився, що не хотів кидати геть карти. Та коли засунув у кишеню одинадцяту душу, котюга вже заревів так голосно, що в чортовій хаті повилітали усі шиби.
– Треба бігти, чорте, бо хтось краде мою полонянку,– сказав змій сердито.
Метнувся надвір і нараз погнався за втікачками.
Красуня-полонянка затремтіла всім тілом і каже:
Ой сестричко, земля дуднить –
Це за нами змій летить.
У мене праве вушко палає –
Він уже нас здоганяє.
Оленка шпурнула поза себе щітку, і тої ж миті виріс перед змієм непролазний ліс – ні пройти, ні обійти, ні перелетіти.
– Прогризу цей ліс, а все одно наздожену їх! – заревів зміїсько.
Хоч зуби ламалися і кришилися, за кілька хвилин прогриз собі дорогу і кинувся вдогін за дівчатами.
Дівчина-полонянка знову проговорила:
Ой сестричко, земля дуднить –
Це за нами змій летить.
У мене праве вушко палав –
Він уже нас здоганяє.
Оленка шпурнула за собою згребло, і там піднялися страшні залізні скелі.
Змій дуже розлютився:
– Розламаю лапами ці скелі, а все одно наздожену їх!
Кігті в нього кришилися і випадали з лап, але таїш проламав ті скелі та й вибрався на рівну дорогу. Ще з більшою люттю погнався за втікачками.
Дівчата задихалися, вже не могли бігти.
Красуня-полонянка знову проказала:
Ой сестричко, земля дуднить –
Це за нами змій летить.
У мене праве вушко палає –
Він уже нас здоганяє.
Оленка шпурнула позаду рушник, і там, де він упав, розлилося море – ні перейти, ні обійти, ні перелетіти.
Змій сердито ударив хвостом, аж земля захиталася, і опустив пащеку в море. Треба було випити всю воду, бо якби залишилася хоч одна краплина, не міг би перейти – таку силу мав чарівний рушник.
Скажений змій хлебтав солону воду і так нахлебтався, що розбух, як гора. Залишилася на дні ще одна краплина. Насилу сьорбнув і її – й тріснув на десять кавалків.
А Оленка впізнала те місце, де увійшла під землю. Вона попросила:
Ви, дзвони, задзвоніть,
Ви, ляльки, заспівайте,
Ти, земле, розступися
І випусти на білий світ.
Дзвони голосно задзвонили, ляльки весело заспівали, і обидві дівчини вибралися з-під землі до шиї.
Оленка ще двічі попросила, і земля їх випустила зовсім.
А Іванко побачив дівчат, схожих одна на одну, як дві ластівки, і дуже здивувався:
– Та котра з вас моя сестричка?
Дівчата засміялися:
– Ти сам упізнай!
Іванко подумав і пішов на полонину. Там попросив, аби помастили його сорочку кров’ю зарізаного барана. Коли це зробили, вівчар дав знати у палац, що царевич тяжко поранений.
Оленка, як почула, що з братом слалася біда, то першою прибігла в полонину. Там припала до його грудей і гірко заридала:
– Братчику мій любий, як я буду без тебе?
Іванко зробив знак на її грудях. Коли прийшла та дівчина, яка була у змія полонянкою, а з нею і цар, Іванко встав, здоровий, і сказав:
– Оце моя сестричка, а це – наречена.
Справили весілля. Покликали й мене. Я так співав, що аж охрип, і так танцював, що аж віхті з постолів летіли.
