Жив багатий-пребагатий дідич. Жив у добрі – пив, бенкетував, а гості від нього й не виходили. Нарешті все йому набридло. Якось сів за стіл і задумався. Захотів чогось такого, що не може бути. Взяв собі папір і написав:
«Хто мені придумає таке, чого не може бути, тому дам усі гроші, що маю в шухляді».
Вивісив папір той у вікні й чекає. Люди читають і заходять до панського покою, але на все, що вони вигадують, пан відповідає:
– Ну, що ж, це може бути.
Одного дня зайшов мужик Климентій.
– Я дуже бідний,– каже він.
– Це може бути,– мовив пан.
– Не маю що їсти.
– Це теж може бути.
– Не маю що вбрати.
– І це може бути.
– Мої діти голі й голодні.
– Це може бути. Вірю…
– Жінка свариться зі мною.
– Може бути.
– Дивлюся на вас, пане, і думаю: велика неправда панує на світі.
– Це може бути, може бути.
– Але прийде кінець неправді!
– Це може бути. Чого ж ні?
– От зберу я сто чоловіків, здорових легінів.
– Це може бути. Йди, збирай.
– І прийдемо разом до вашого палацу.
– Це може бути.
– Тоді виженемо вас із вашого палацу і пси вам марша заграють.
– Це не може бути! – крикнув пан.
Бідний Климентій забрав гроші з панської шухляди й пішов собі додому.
