Наші люди кажуть про це так: давно колись, ще в тяжку годину, як на руську землю ще погані нападали, було це. От якось обложили вони одне добре укріплене село. А обложені добре боронились! І сяк, і так, і смолу розпечену лили на поганих. І попала та смола на голову самому поважному поганському командирові. А той як не крикне тоді: ” Даш! даш! даш!” (А це означає по їхньому, по-поганському, пече ). Та так голосно крикнув, що позбігалися геть усі поганці до нього, і ті, що обложені були, всі на стіни повискакували, щоб подивитися, хто це саме крикнув. Через день опечений командир помер, а його військо покинуло це село й пішло кудись удруге місце. А жителі цього села тоді подякували богові, коли позбулися поганих. А щоб пам’ятка була, – назвали своє село Дашівом. Так воно й тепер зветься.
- Наступний твір → Дніпро і Десна
- Попередній твір → Дід, баба і вовк-співак
(Оцінок ще немає)