Була колись дівчина-сирота. Люта мачуха цілісінький день лаяла її, ганяла, передихнути не давала. Тільки й чула сирітка:
– Ану, біжи туди! Ану, зроби оце!
І так з раннього ранку до пізнього вечора.
Якось послала мачуха бідну сирітку на річку по воду. Прийшла дівчина до річки, набрала повні відра й пішла назад.
А сили в неї немає. Ступить крок, поставить повні відра на землю й стоїть… Довго додому йшла.
А мачуха бігає по юрті, лютує:
– Де ж вона ділася? Чом так довго не вертається? Нарешті вибігла з юрти, побачила вдалині сироту й ну галасувати й лаятись!
– А щоб тебе сонце й місяць ухопили та до себе забрали!
Ледве гукнула це – з неба справді стали спускатися сонце й місяць. Побачила їх дівчина, страшенно злякалася й схопилася рукою за кущ верболозу.
Аж тут коло неї опинилися сонце й місяць. Сонце хотіло було забрати дівчину до себе, але місяць каже йому:
– Ти по небу вдень мандруєш, а я вночі. Мені самому так сумно й нудно… Віддай дівчину мені!
– Твоя правда! – каже сонце,– Тут і сперечатися нема чого… Бери дівчину!
Зрадів місяць, підхопив дівчину-сироту разом з коромислом, відрами й кущем верболозу й злетів високо-високо.
І досі, як глянеш на місяць, побачиш на ньому дівчину з відрами й коромислом. Стоїть і тримається рукою за кущ.
