Була на світі, а може, й ні, дуже бідна вдова, і був у неї маленький хлопчик. Хоч і працювала вона денною, жила в злиднях — годувала сина гірким сирітським хлібом, напувала солоними сльозами.
Підріс хлопчик і каже матері:
— Досить тобі однієї мучитися, піду в найми!
— Добре, синку, йди, та тільки не забувай мене!
— Буде час — навідаю, а ні — подам про себе звістку,— відповів хлопчик і вирушив у дорогу.
Прийшов хлопчик до царя:
— Візьми мене до пастухів, великий пане! Багато років годувала мене бідолашна мати. Настала тепер моя черга годувати її.
— Як не взяти такого розумного! Цінуєш турботу матері, буде від тебе толк. Паси моїх овець три роки.
Пасе хлопчик овець, очей з них не спускає, береже від спеки та холоду.
Минуло три місяці. Вирушив хлопчик відвідати матір, повіз їй овечий сир, олію, муку.
Іде хлопчик і бачить — маленька гадюка на дорозі. Відніс він її до кущів і каже:
— Не виповзай на дорогу, дурненький, розтопчуть тебе!
А змієня знову повзе на дорогу — нерозумний ще.
Хлопчик знову відніс його до кущів подалі і не дав загинути.
Відпрацював хлопчик свій термін, настав час повертатися до матері. Дав цар пастуху овець за працю і відпустив додому.
Крокує хлопчик дорогою, грає на сопілці, жене овець. І раптом бачить – змія на дорозі!
— Доброго дня, людино, пізнаєш мене? — каже змія людським голосом. Обдарую тебе за твою доброту — розумітимеш мову рослин і мову всіх тварин. Вівця забекає, кінь зарже, собака загавкає, птах защебече, дерево зашумить – все зрозумієш. Тільки пам’ятай: проговоришся про своє вміння — обернешся в камінь,— сказала змія і ковзнула в кущі.
Стоїть пастух як укопаний. Думає – привиділося. Підійшов до старого дерева і постукав кинджалом по стволу, ніби зрубати збирається.
– Ні-ні, мене важко зрубати. У мене твердий стовбур, кинджал зламаєш! Зріж краще молоде деревце,— сказала старе дерево.
Підійшов пастух до молодого деревця, а воно заплакало:
– Я хочу вирости великим. Не губи мене!
Усміхнувся хлопчик. Погнав отару далі. Спіткнулася одна вівця об камінь і пробурчала сердито:
— Щоб тобі скам’яніти!
Смішно стало пастуху, посміхається. Іде він далі, жене овець. Позаду всіх шкутильгала стара кульгава вівця, а поруч біг баранець. Чує хлопчик, забекав баранчик:
— Мені так шкода тебе, мамо. Ти шкутильгаєш і весь час відстаєш від інших.
— Гей, синку, думаєш, я справді кульгава? — сказала баранцю стара вівця.
Іде хлопчик далі. Бачить — на краю дороги стоїть будиночок. На подвір’ї сушиться зерно, а маленька дівчинка стереже його, відганяє птахів.
Помітила вона пастуха на дорозі, злякалася і шмигнула до хати. Тільки вона зникла, злетілися з шумом птаха, почали клювати зерно.
– Дякую, пастух! Нехай у тебе буде стільки овець, скільки тут зерна! Наїмося досхочу, доки пройде твоя отара! — цвірінькають птахи.
Розсміявся хлопчик і відігнав птахів. Вибігла дівчинка у двір і питає:
— Ти чого смієшся?
Пастух нічого не відповів – не можна порушити наказ змії, – мовчки пішов далі. А дівчинка за ним. Іде і все питає, чого він сміявся. Набридла Хлопчикові цікава дівчинка. Зупинився він у полі під старим дубом І ліг, ніби хоче спасти. «Може, піде,— думає він,— відчепиться від мене».
А на дереві сиділи ворона та воронятко.
— Я цій людині очі зараз виклюю! — прокаркав воронятко.
— Стривай, малюку,— каже мати.— Чоловік хитрує, може, він не спить Схопить тебе і вб’є.
Не послухалося воронятко. Злетів із дуба і тільки хотів клюнути хлопчика в око, як попався! Впіймав хлопчик воронятко!
– Мамочка, допоможи! Мамочка, допоможи! — закричало воронятко.
— Ну, як я допоможу тобі, дурний? Розумів би людина нашу мова, сказала б йому, що під дубом закопано глечик із золотом, відпустив би він тебе в подяку за це — озвалася ворона-мати.
Хлопчик випустив воронятко, розколупав ціпком землю і знайшов глечик із золотом.
Цікава дівчинка все це бачила і дуже здивувалася.
— Скажи, чого ти сміявся? Скажи, як ти дізнався, що тут золото закопане? – Пристала до нього з розпитуваннями.
— Нічого я не скажу! Відчепися ти від мене!
Не відстала від нього цікава дівчинка. До самого села йшла за пастухом і все твердила – скажи та скажи! Розсердився хлопчик:
— Якщо тобі скажу, то в камінь звернуся! А мені хочеться мати побачити!
Все одно не відстала від нього дівчинка: дуже цікава була і вперта.
Прийшов хлопчик додому, а дівчинка поговорити з матір’ю не дає. Залагодила своє:
— Говори швидше, що ти сміявся! Мені додому треба, птахи зерно розклюють!
Вийшов хлопчик у двір і чує, як півень каже кішці:
– Що ти сидиш нудна? Вставай, побігай!
— Добре тобі гасати по двору, курей ганяти, а в мене таке горе! — А чого тобі сумувати?
– Як – чого? Видасть хлопчик зараз свою таємницю цій дівчинці і звернеться у камінь! Хто нас тоді годуватиме?
— Невже такий дурний хлопчик? Взяв би хмиз й відбив би у дівчини бажання цікавитись,— сказав півень.
Здивувався хлопчик розважливості півня. Схопив хмиз і назавжди відучив цікаву дівчинку питати про те, що її не стосується.
Сподобався візирам винахідливий, тямущий хлопчик, сподобалися його розумні слова.
— Такий розумний хлопець гідний бути спадкоємцем,— сказали вони й повезли його до царя.
