Колись усі звірі вільно бродили по землі. Людина їх не ганяла, ходили вони на волі й горя не знали.
Зібрався якось один чоловік орати. Поорав півдня та й пустив волів попастися, відпочити трохи, а сам задрімав. Поки він спав, прийшов вовк, з’їв одного вола й, ситий та щасливий, розлігся на лузі. Прокинувся чоловік, побачив, що одного вола немає, пішов узяв вовка, запряг і так орав весь день – з волом і вовком. Віл знав свою роботу, ступав рівно, тягнучи за собою плуга. А вовк звик безтурботно жити на волі і знай силкувався вирватися з ярма, сіпався, зупинявся, за що орач бив його стрекалом. Поорав отак чоловік до вечора, а тоді турнув вовка, аж той звалився безсило на ріллю.
– Бачиш,– сказав орач,– наскільки ти слабший од вола – ти ж і плуга не потягнеш! Ось віл турне тебе рогами, а ти відбіжи трохи та й поклонись йому звіддалік.
І орач розпряг вовка, ударив його два чи три рази й пішов собі.
Відтоді вовки ніколи не чіпають волів. Нападають на коней, овець, ягнят, ослів, але на волів – ніколи! А як побачить де вовк вола, тікає од нього чимдалі – боїться, щоб не довелося орати.
