Давним-давно в долині серед пагорбів ріс ялівець.
Він ніколи не бачив міста, але прекрасно знав, як там вирує життя, тому що вітер приносив йому всі міські новини.
Вітер летів з моря спочатку в місто, а потім через безлюдні зелені пагорби в долину, де ріс ялівець. І ялівець чув то гудки морських пароплавів, то гавкіт собак, то дитячий сміх, то чиюсь розмову по телефону. До нього долинали крики чайок і гудки потягів. Вітер приносив йому самі різні голоси.
Ялівець любив слухати вітер, і коли вітер стихав, йому ставало нудно і самотньо. Навколо не було нікого, тільки сонце над головою або місяць та зірки. Іноді на його гілки сідали птахи, але це траплялося вкрай рідко.
І ось в один прекрасний ранок ялівець почув – туп, туп, туп, все голосніше, голосніше! І нарешті через гребінь пагорба переступив слон по імені Нолс.
– Привіт! – сказав слон.
– Привіт! – відповів ялівець. – Тебе звуть Кенгуру?
– Що ти! Я – слон на ім’я Нолс.
– А-а! – сказав ялівець. – Радий тебе бачити!
– Розумієш, – сказав Нолс, – мені страшенно хочеться почухати спину.
Слон сів під ялівець і потерся об стовбур спиною. Відразу стало легше.
Тоді ялівець запропонував йому:
– Візьми он з тої копиці оберемок сіна, сядь поруч зі мною, і ми побалакаємо. А коли захочеш, я тобі знову почухаю спину.
Нолс приніс оберемок сіна і сів під ялівець, а сіно поклав поруч, на випадок, якщо захочеться їсти. Слони дуже люблять сіно. І шоколадне печиво теж, тільки печива у Нолса не було.
Так вони сиділи, розмовляли, а потім слон задрімав. І знову в долині стало тихо-тихо.
Раптом звідкись з’явилася бабуся, сіла поруч з ними і почала вишивати. Вишила все, що потрібно було, і хотіла заховати голку, та ненавмисно впустила її прямо в сіно.
Почала вона шукати ту голку.
Та, це нелегка справа – знайти голку в сіні!
– Прокинься! – закричала бабуся слону. – Допоможи мені знайти голку!
Нолс прокинувся і подумав: «Звичайно, знайти голку в сіні справа нелегка – для всіх, але тільки не для слона».
Він витягнув хобот, подув на сіно, сіно розлетілося в різні боки, а голка залишилася – вона ж була важче сіна.
– От молодець! – сказала старенька і дала слону шоколадне печиво.
Коли старенька пішла, Нолс сів під ялівець, пожував сіна, почухався спиною об стовбур, а потім послухав міські новини, які приніс вітер.
Ялівець був дуже радий, що слон залишився з ним назавжди.
