Були два рідні брати в Космачі, між собою дуже любилися. Як підросли ті брати, то старший брат Іван найнявся у пана, що мав свої добра в Космачі та у Печеніжині, а другий брат Олекса пішов пасти вівці у полонину, що тоді належала космацькій громаді…
Старший брат Іван служив у того пана багато років і заробив чимало грошей, але грошей Іван не мав у своїх руках, вони були у того пана.
Нарешті почав Іван казати:
– Чуєте, пане, віддайте мені мої гроші.
Але пан не хотів віддати гроші. Нема що робити Івану, лиш мусив позивати пана. Але в суді не хотіли Іванові присудити гроші. Іван прийде до суду, а пани в суді набріхують на Івана та кажуть, що то не може бути, аби Іван, простий мужик, мав гроші.
Поки процесувався Іван з паном, то пан задумав утопити Івана у Пруті. Та й змовився пан з своїм вірним слугою і так вробили. Верталися усі троє разом на панській хурі з процесу: Іван та пан із своїм вірним слугою, хурманом. Коли вони переїздили Прут-ріку, то там на возі обидва схопили Івана, зв’язали у міх та й вкинули у Прут. Утопили Івана, старшого брата Олексового.
Тепер пан почуває себе безпечно, знає, що ніхто у нього не правитиме Іванові гроші, хіба що окрім одного молодшого Іванового брата Олекси, котрого пан дуже почав боятись, бо Олексова слава, як великого силача, почала скрізь розходитись по горах. Пан вирішив зловити та убити Олексу так само, як і його брата Івана.
Організував пан на Олексу роту, до котрої вибрав тридцять чоловік найдужчих. І був у того пана економ, такий вірний, що вірнішого не знайти. Бувало, аби вже куди мав пан сам іти, то як вирядить того економа, то був уже певний, що він так зробить, як би пан сам. Бувало, бив людей буками, карав, просто заступав пана.
Той економ зібрав тридцять людей та пішов ловити Олексу, через котрого пан не міг мати спокою ні вночі, ні вдень.
…Прийшов економ з тими тридцятьма людьми до Пруту. П’ятнадцять перейшли через Прут, а п’ятнадцять лишилися з цього боку річки. То навесні діялось і не можна було перебрести Прут, бо саме тоді заграла вода з полонин. Лише треба було сідати в човен та й перевозитися човном на другий бік. Тому економ лишив п’ятнадцять людей з цього боку Пруту, а п’ятнадцять взяв з собою. Знав, що як прийде з Олексою до Пруту і як перевезе його сюди, то тут уже будуть люди на варті, щоб Олекса не втік.
Прийшов той економ з тими п’ятнадцятьма людьми до Олекси у Космач, а Олекса копав підмет коло хати на капусту, то саме навесні було.
– Боже помагай, Олексо! – каже економ.
– Красно дякую! – відповів Олекса. – А що ви скажете, люди?
– Нічого такого, – каже економ. – Ми прийшли за тобою, аби доставити тебе до нашого пана.
Олекса на те відповів:
– Я піти піду, але доки не буду знати, для чого, то я не піду.
Економ почав розказувати Олексі усе по правді та й каже:
– Наш пан має тебе спровадити з цього світу.
Олекса на те нічого не сказав. Зібрався та й пішов з ними до того пана у Печеніжин.
Ідуть вони дорогою, говорять то те то се, та й прийшли до Пруту. Каже той економ до Олекси:
– Сідай у човен, ми тебе перевеземо.
Але Олекса на те відповів:
– Я сам себе перевезу, мені не треба перевожчиків. Щоб мене не втопили…
Економ понадіявся на тих п’ятнадцять вояків з того боку Пруту та й дозволив Олексі переплисти самому через Прут на другий бік. Олекса сів у човен, але не плив просто на ту варту, а плив геть далеко вниз. Економ гукнув на вояків, аби стріляли, але дарма. Тоді уздрів економ та вояки, що нічого вже вони Олексі не вдіють.
Олекса став на березі та й каже до вояків:
– Отак, тепер я не буду ґаздувати, але і пан не буде панувати! – Та й утік собі в ліс.
А економ з вояками вернувся до пана голіруч, без Олекси.
Як пішов Олекса від тих вояків, то ходив цілий рік по горах та й збирав собі хлопців-товаришів. Зібрав Олекса собі дванадцять хлопців таких, що їм ніде не було рівних. Такі здорові, як ведмеді, а як ідуть, то аж земля дрижить.
Зібрав Олекса дванадцять товаришів таких, які йому підходили, та й пішов з ними з Космача через Грибкову до Жаб’я на їльцю. Давно тут на їльці була церковка. Та й був тоді тут старенький піп, ще звався Верба. Прийшов Олекса до того попа та й каже:
– Панотче, нас усіх тринадцять, та просимо вас, аби ви нас висповідали, бо я їду на Космач пана мордувати.
Піп Верба зачав Олексу відговорювати:
– То гріх, Олексо, кров проливати.
Але Олекса не піддавався та й сказав попові:
– Як пан не боявся гріха мого брата убити, не боїться й тепер людей мордувати і обдирати, то й я не боюся гріха такій катюзі життя вкоротити. Та й таким, як він. Мені так болить серце за братом, що я не можу уже себе стримати.
Побачив піп, що нічого не вдіє з упертим Олексою, висповідав і благословив усіх тринадцятьох леґенів.
Тоді Олекса з своїми леґенями пішов, і отам на Їльці, на високому березі над рікою Черемошем, почали випробовувати вони свою зброю. Як стали стріляти з пістолів та з крісів, то геть дими укрили Їльцю.
Коли вони вже там настрілялися, пішли знову через Грибкову в Космач, уже просто до того пана. Олекса поспішав, щоб захопити пана ще в Космачі, поки він не вибрався кудись на літо. Минув Олекса з своїми леґенями Грибкову та й прийшов у Поруб, вище Космача. Уздрів Олекса там у Порубі панські кози та й пішов туди з своїми леґенями. Приходить Олекса, коли там пасе кози чабан, який знав, що рік тому ловили Олексу. Олекса почав його розпитувати за того пана, а чабан каже:
– Наш пан тепер під великою вартою. Як прийшов тоді до нього економ і розказав, що ти утік і нахвалявся, що пан не буде панувати так, як ти не будеш ґаздувати, то пан тоді страшенно налякався і сказав, що тікає до Космача. А в Космачі він зробив собі таку кріпость, щоб ти до нього не доступився. Побудував стіни муровані півтора сажня заввишки і на всіх чотирьох кутах поставив по сорок хлопів та по два пси. І так вартують пана щоночі і щодня від тебе, аби ти до пана не дістався. Вони мають там піки, пістолі, кріси, смолу розтоплену та окропи. Вартівники все те мають, бо так їм пан наказав. Самі ж були б раді, аби ти прийшов та й зробив цьому панові кінець…
Олекса подякував чабанові за те, що він йому розказав усе докладно, і пішов собі далі. У лісі Олекса наказав розкласти великі вогнища і послав леґенів надрати смоли. Леґені надерли смоли і почали топити ту смолу у казанах. Потім Олекса наказав зробити з тої смоли вісім куль, аби було кинути що собакам, які стоять на варті. Зрубав Олекса у лісі сухе дерево півтора сажня заввишки. І коли так злагодився, тоді рушив просто до панського двору.
Прийшов Олекса під брами, а там вогнища куряться, а біля вогнищ такий народ змучений стоїть, що страх. Люди уже посліпли, стоячи так, змучилися без сну.
Як уздріли вартівники Олексу з дванадцятьма леґенями, то зраділи, що вже йде їх визволитель. А Олекса підійшов до самих вартівників і сказав:
– Чш-ш, тихо!
Все так змовкло, ніби хто заткав кожному рота. А собаки ті були дуже лихі, вони б нікого не підпустили до тої брами. Але Олекса як забіг, то кожному собаці кинув по одній смоляній кулі. Усі вісім собак гадали, що то хліб, та як ухопили зубами, то та смола зліпила їм писки, що жоден з них і не гавкнув.
Олекса тим сухим деревом, що приніс із собою, підпер браму, переліз через неї, відімкнув засув і впустив своїх леґенів до панових покоїв.
У покоях Олекса зіткнувся з паном. А пан той був теж дужий. Тоді Олекса ще гукнув на свого першого леґеня:
– Іване, де ти?
Вскочив Іван Синдогорський у покої і схопили вони пана. Тут прибігли інші леґені, зв’язали його.
Почав Олекса допитувати пана, де його брат, і жорстоко помстився. Рубав на шматки та все питав:
– А що, болить, пане?
– Ой, болить!
– Отак мене болить серце за моїм братом Іваном!
Скарав Олекса цього пана і пішов мститись іншим панам.
