Був у однієї жінки дурний чоловік. Нічого робити не вмів, за що не візьметься, все в нього накрив та навскіс.
Послала його якось дружина до родичів ткацький верстат узяти. Іде він назад, притомився, сів біля дороги відпочити. Від нудьги почав верстат розглядати. Розглядає і думає: Чого це я тебе на собі тягну, коли в тебе чотири ноги? Іди-но сам, швидше за мене прийдеш».
Поставив він верстат серед дороги, сам додому пішов.
Вернувся, а дружина про верстат питає.
Відповідає дурень:
— Сам прийде. Має чотири ноги.
Говорить йому дружина:
— Що ти, що ти, може верстат ходити, ноги ж у нього дерев’яні! Біжи швидше назад!
А тут надворі темніти стало, і вирішив дурень зранку сходити.
Пішов він другого дня за верстатом, дивиться — а верстат від роси весь мокрий.
Каже дурень:
— Бідолаха! Аж спітнів, так поспішав.
Сказав так дурень, узяв верстат, поніс додому.
Іншого разу зіткала дружина полотно, веліла дурню на базар знести.
Іде дурень дорогою, дивиться: два стовпи стоять. А дурень ті стовпи за людей прийняв і давай кричати:
– Гей! Кому полотна?
Стовпи, звісно ж, мовчать.
А дурень знову кричить:
— Полотно купіть!
Підійшов він до стовпів, поклав полотно й каже:
— Ось вам полотно, гроші давайте!
Неподалік коза ходить, мекає: ме-е-е!
А дурню почулося: «Ні-і!»
Каже дурень:
— Сьогодні не отримаю, завтра прийду!
Сказав і пішов додому.
Запитує дружина:
— Кому полотно продав?
Відповідає дурень:
— Двом хлопцям. Чудові якісь! Стоять біля дороги, мовчать. А як про гроші запитав, одразу «ні-і» кажуть.
Випитала про все дружина, збагнула, в чому справа, послала його назад швидше полотно принести.
Прийшов дурень до стовпів, а вузла з полотном нема.
Раптом дивиться — йде дорогою народ, мабуть-невидимо, всі в біле одягнені, ховають когось.
Подивився дурень, подумав, що то вони його полотно вкрали, і давай кричати:
— Віддайте моє полотно, бо всіх поб’ю!
Почули це люди, підбігли до дурня, побили.
Вернувся він додому, дружині поскаржився, а вона й каже:
— Дурень! Адже це ти бачив похорон. Допомогли б їм труну нести, вони б тебе не побили, дякую сказали.
— Гаразд, — відповідає дурень, — наперед розумніший буду.
Сказав він та прогулятися пішов.
Дивиться дурень — несуть розписний паланкин носії, і як закричить:
— Гей ви! Дайте я вам труну допоможу донести!
Почули це носії, побили дурня.
Вернувся він додому, плаче, а дружина посміюється:
— Ну і безглуздий ти! Весільний паланкин за жалобні ноші прийняв, треба було посміхатися і в долоні плескати.
Відповів дурень:
— Наперед розумніший буду, — і ліг спати.
Вийшов зранку надвір, дивиться — у сусідів будинок спалахнув. Побіг подивитись. Подобається дурню, як полум’я палає, посміхнувся він і ну плескати в долоні та танцювати.
Знову його побили.
Іде він додому, голосить:
— Бідолашний я, нещасний, мене все б’ють, нікому догодити не можу.
Почула дружина, аж руками сплеснула і каже:
— Дурень ти, дурню, хто ж на пожежі плескає в долоні? Взяв би відро з водою, залив вогонь!
Почув це Дурень і думає: «Як побачу пожежу — неодмінно загасу».
Пішов він селом, на кузню натрапив. Дивиться – вогонь палає, іскри на всі боки розлітаються. Схопив дурень відро із водою, залив вогонь. Прибігли ковалі, давай бити його, так побили, що ледве додому дістався.
— Ех ти, – каже дружина, – хто ж у кузні вогонь заливає? Краще б молотом по ковадлу побив, тобі ковалі спасибі сказали!
Зрадів дурень:
— От і добре, знатиму наперед, що робити!
Іде дурень, дивиться — б’ються двоє, ціпками розмахують, кричать голосно.
Підбіг дурень, схопив ціпок, давай їх дубасити.
Забули ті двоє про свою бійку, кинулися на дурня, щойно ноги забрав.
А дружина знову каже:
— Дурень ти, дурень, не бити треба було — рознімати.
Запам’ятав дурень, що дружина йому сказала, та сам не радий: зчепилися два бики, а він давай їх рознімати.
Підняв його бик на роги, на сусідній пустир закинув. Тільки надвечір знайшли дурня ледве живого.
