Ох, як народився — і знайшовся славний Довбуш, цар полонинський, так сто зірок йому над головою хрестом стали, ясна зоря над тою застайкою і зійшла, затихло звір’я у лісі, птиці в ізворі, риби в потоках, змія під колодою. А всі череди в полонинах стали-постали, а всі козарі-вівчарі поздивувались, а всі пани іздригнулися, і сам цар
Максимілян розсердився на престолі. Саме бенкетував цар, балював, напивався із царицею, із царенятами та іншою бідою, і пив із тілиха золоточерленого вино. То лиш підніс ту чару до губ, а та чара йому з рук випорснула, впала та й розбилася на дрібне насіння.
Скрічав цар тоді грімким голосом: «А що то має бути? давайте мені сюди слугу переднього, найстаршого — велю йому голову стяти тут, опередь гостей моїх дорогих».
І стали тому слузі голову пусто-дурно, бо ніхто того не знав, ніхто того не відав, чому чаша випала з рук із царських. А тому випала чаша із рук із царських, бо ізнайшовся на божім світі славний-преславний отаман Довбуш, цар полонинський.
Не в ясних світлицях, не в високих палатах, а в поганій застайці латаній, десь у якогось пана на задвір’ї, на свинських коритах. Тай не народився Довбуш, як інші люди.
Мати його перед породом померла, а що дитина ворушилася ще в череві, то випороли її звідти барткою людям на добро, ворогам на страх. Та як не родився Довбуш, так і не вмер.
Перші сім років ріс Довбуш у деді у свого, у бідного ґазди із братом із своїм Іваном.
От минають Олексі сім років. А був у старого у Довбуша города кавелок при хаті — от оби лиш ся город називав. І залізла якось у городчик той панська корова.
А дедя й каже Олексі: «Піди лиш, синку, вижени корову з города!»
Пішов хлопець тую корову вигонити. Жене, жене, а корова не хоче йти. Одне слово — панська скотина.
Мордується хлопчик. Піджене уже до вориння, аби стрибала, а вона ся вперед, дідча худоба, та ні з місця.
Муцувався, що муцувався хлопець, а відтак узяв ту корову та й пересадив через вориння. Ади семиліток!
А батько видів, як те хлопча семи років через вориння корову пересадило. Та й ся напудив старий Довбущук, узяв його страх. Кличе до себе сина та й заговорив до нього бесіду таку: «Сину мій найдорожчий! Пускаю тя світами й царами усякими, що є на світі, бо ти вже й сам собі свій хліб можеш ізнати». Дав хлопцеві, що міг, на дорогу й вирядив з хати.
Так ся скінчили перші сім літ життя Довбуша Олекси.
