Моїй донечці Паолі та всім іншим дітям
Варт Джельсоміно голос подати — і йде воротар м’яч діставати
Джельсоміно сам розповів мені свою історію. І поки я дослухав її, то ледве не оглух, хоч і понапихав у вуха з півкіла вати. А все через те, що у Джельсоміно такий сильнющий голос, що навіть коли він розмовляє впівголоса, його чують пасажири в реактивних літаках, які пролітають на висоті десяти тисяч метрів над рівнем моря.
Сьогодні Джельсоміно — славетний тенор. Його знають усюди — від Північного полюса до Південного під гучним, навіть трохи пишним ім’ям, яке тут нема потреби називати, бо ви його сотні разів зустрічали в газетах. Змалку ж хлопчика звали Джельсоміно, тобто Жасмин. Під цим іменем він і лишиться в нашій оповіді.
Отож жив собі нічим не примітний на вид хлопчина, може, навіть нижчий за ровесників, але з оглушливим голосом. Це підтвердив уже його перший крик.
Коли Джельсоміно народився, а сталося це глибокої ночі, всі односельці посхоплювалися з ліжок і подумали, що то реве заводський гудок, кличути їх до праці. Насправді ж то плакав Джельсоміно, пробуючи свій голос, як це роблять немовлята, щойно з’явившись на світ. На щастя, невдовзі він навчився спати з вечора до ранку, як усі добропорядні люди, окрім журналістів та нічних сторожів. Тепер він починав плакати рівно о сьомій ранку — саме в той час, коли людям треба прокидатися, щоб іти на роботу. Відтоді заводський гудок став зайвим. Його вимкнули, і згодом він заіржавів.
Коли Джельсоміно виповнилося шість років, його відвели до школи. Вчитель почав перекличку і, дійшовши до літери “Д”, сказав:
— Джельсоміно!
— Тут! — радісно відповів новий школяр.
Цієї ж миті в класі пролунав гуркіт і на підлогу посипались уламки: це розлетілася на друзки грифельна дошка.
— Хто з вас кинув камінь у дошку? — суворо запитав учитель і простяг руку по лінійку.
Всі мовчали.
— Гаразд, почнемо перекличку спочатку, — мовив учитель. — Це ти кинув камінь у дошку? — запитував він по черзі в кожного учня.
— Не я, не я, — злякано відповідали хлопці.
Коли вчитель дійшов до літери “Д”, наш герой також підвівся і чесно сказав:
— Не я, синьйоре вчит…
Та не встиг Джельсоміно докінчити слова “вчителю”, як на підлогу із дзенькотом посипалися шибки. Цього разу вчитель пильно стежив за класом і добре бачив, що жоден із його сорока учнів навіть руки не простяг до рогатки. І він подумав: “Це хтось пожбурив каменем знадвору — один із тих шалапутів, які, замість того, щоб ходити до школи, шастають по кущах і руйнують пташині гнізда. От піймаю його та й відведу за вухо в поліцію”.
Того ранку на цьому все й скінчилося. А другого дня вчитель знову заходився робити перекличку і знову дійшов до імені Джельсоміно.
— Тут! — відповів наш герой, пишаючись тим, що став повноправним школярем.
“Дзень-дзелень!” — відгукнулося й вікно. Його шибки, вставлені лише півгодини тому, дрібними скалками посипалися на тротуар.
— Диво та й годі, — промовив учитель, — нещастя трапляється саме тоді, коли я доходжу до твого імені. А, он воно що! У тебе, мій хлопчику, незвичайної сили голос. Від нього повітря здригається, як під час циклону. А тому, щоб не перетворити школу і все село в руїни, відсьогодні ти повинен розмовляти тільки впівголоса. Згода?
Зашарівшись від сорому, розгублений Джельсоміно спробував було заперечити:
— Синьйоре вчителю, та це ж не я! “Трісь-трах!” — відповіла, розлетівшись на друзки, нова класна дошка, яку вранці почепив шкільний сторож.
— Ось тобі ще один доказ, — сказав учитель.
Але, завваживши, як по щоках у сердешного хлопчини градом котяться сльози, вийшов із-за кафедри, повагом наблизився до Джельсоміно і по-батьківському погладив його по голові:
— Слухай мене уважно, синку. Твій голос може принести тобі або багато лиха, або велику славу. А поки що краще буде, коли ти більше мовчатимеш. Хто мовчить — десятьох учить.
Відтоді для Джельсоміно почалися пекельні муки. У школі, щоб не скоїти нового лиха, він затикав собі рота носовичком. Але й через нього голос лунав так гучно, що товариші в класі змушені були затикати ватою вуха. Тому і вчитель намагався викликати Джельсоміно якомога рідше. Щоправда, в цьому не було потреби, бо Джельсоміно був зразковим учнем і вчитель ніколи не сумнівався, що він відповість правильно на будь-яке запитання.
А вдома вже після першої завданої шкоди (він за столом заходився розповідати про випадки в школі, і від двадцяти склянок залишилися тільки скалки) йому було суворо заборонено навіть розтуляти рота.
Отож, щоб хоч трохи розважитися, Джельсоміно йшов чимдалі від села — до лісу, на берег озера чи в поле. Коли він упевнювався, що вже нарешті сам-один і на безпечній відстані од вікон своїх односельців, то лягав долілиць на землю й починав співати. За кілька хвилин уся земля, здавалося, починала ворушитись: кроти, черв’яки, мурашки та інші підземні мешканці вилазили на поверхню і чимдуж тікали від Джельсоміно на багато кілометрів, гадаючи, що почався землетрус.
Тільки один-єдиний раз Джельсоміно забув про свою звичну обережність. Сталося це в неділю на стадіоні під час дуже важливого футбольного матчу.
Джельсоміно не був запеклим уболівальником, але помалу-малу гра захопила і його. Десь у середині першого тайму команда його села під запальні вигуки глядачів повела атаку на ворога суперників. (Я не дуже тямлю в футболі, а тому й не зовсім розумію, як це можна “вести атаку на ворота”, проте саме цей вислів я почув від Джельсоміно в його оповіді і чомусь певен, що він вам знайомий, якщо ви читаєте спортивні газети.)
— Уперед! Уперед! — підбадьорливо кричали вболівальники.
— Уперед! — закричав і собі на повен голос Джельсоміно.
Саме цієї миті правий крайній перепасовував м’яч у центр нападу. Але на очах у всіх м’яч під дією якоїсь невидимої сили раптом змінив напрямок і проскочив у сітку поміж ногами розгубленого воротаря.
— Гол! — заревів стадіон.
— Оце так удар! — вигукнув один із уболівальників. — Ви помітили, як зрізано м’яч? Усе розраховано до міліметра! Що не кажіть, а в цього футболіста золоті ноги!
А Джельсоміно, оговтавшись, відразу збагнув, що він накоїв.
“І сумніватися не варто, — думав він, — цей гол забив я своїм голосом. Тепер треба мовчати, бо в що ж тоді перейде спорт? А втім, щоб було справедливо, треба зрівняти рахунок, тобто забити гол і в протилежні ворота”.
У другому таймі випала така нагода.
Суперники пішли в атаку і прорвалися в штрафний майданчик односельців. Джельсоміно крикнув, і м’яч опинився в воротах. Серце його, як легко зрозуміти, обливалося кров’ю. Навіть через багато років, розповідаючи мені про цей випадок, Джельсоміно зауважив:
— Я радше дав би відрізати собі палець, аніж забити той гол, проте мусив тоді так учинити.
— Будь-хто інший на твоєму місці,— заперечив я йому, — завжди допоміг би виграти своїй улюбленій команді.
Так, будь-хто інший, але тільки не Джельсоміно — він був чесний і чистий, як джерельна вода. Отаким він і ріс, аж поки став юнаком, — невисоким, худорлявим; тож ім’я Жасмин йому дуже пасувало. А мав би він якесь важче ім’я, — чого доброго, ще згорбився б, носячи його.
Джельсоміно давно вже не школяр, а хлібороб і так би й зостався ним довіку, і мені не довелося б розповідати вам про нього, якби не трапилася з ним страх неприємна пригода, про яку ви зараз дізнаєтеся.
Він не міг спочатку й припустити, що голосом здатен грушу обтрусити
Якось уранці Джельсоміно вийшов у садок і побачив, що груші вже достигли. Адже груші завжди так роблять: нічогісінько не кажучи, вони стигнуть собі і стигнуть, аж поки одного чудового ранку ви виходите в садок і бачите, що вони вже достигли і пора їх зривати.
“Шкода, — подумав Джельсоміно, — що я не прихопив драбини. Піду в стодолу візьму її, а заодно і тичку, щоб позбивати груші з найвищих гілок”.
Але цієї миті йому сяйнула інша думка, певніше, зухвала примха: “А що, як обструсити грушу своїм голосом?” Він підійшов під дерево, задер голову і напівжартома-напівсерйозно крикнув:
— Нуте, груші, додолу!!! “Гуп-гуп-гуп-гуп-гуп!” — градом сипнули на землю сотні груш.
Тоді Джельсоміно підійшов до іншого дерева і повторив те саме. І знову після слова “додолу!” груші відривалися од гілок, немов тільки й чекали наказу, і падали на землю. Джельсоміно це дуже втішило.
“Так можна зберегти сили, — подумав він. — Шкода тільки, що я досі не додумався користуватися голосом замість драбини й тички”.
Поки Джельсоміно ходив отак від дерева до дерева й голосом обтрушував груші, на нього звернув увагу сусіда, що сапав поряд на своєму городі. Він спочатку потер очі, потім ущипнув себе за носа і, переконавшись, що це таки не сон, тремтячим голосом покликав дружину:
— Біжи мерщій сюди — тут таке діється… Я певен, цей Джельсоміно — лихий чаклун.
Дружина як побачила те диво, то враз упала навколішки й вигукнула:
— Та він же святий чародій!
— Побійся Бога, він лихий чаклун!
— А я тобі кажу, святий чародій!
Досі подружжя жило досить мирно, а тут раптом чоловік узяв сапу, а жінка заступ, і кожен із них зі зброєю в руках мав намір захищати власну думку. Та ось чоловік запропонував:
— Ходімо покличемо сусідів. Цікаво, що вони про це скажуть?
Пропозиція піти покликати сусідів, а отже, й зайвий раз почесати язиком, сподобалася дружині, і її з городу мов вітром здуло.
Ще до вечора все село знало про новину. Але згоди між жителями не було: одні казали, що Джельсоміно — святий чародій, а другі — що він лихий чаклун. Суперечки дедалі дужче розпалювалися і росли, мов хвилі на морі, коли піднімається сильний вітер. Доходило до сутичок, були вже й потерпілі. На щастя, легко. Один із них, наприклад, обпікся люлькою, бо в розпалі суперечки взяв її у рот не тим кінцем. Жандарми геть розгубилися і не знали, що їм робити. Вони тільки ходили від групи до групи і закликали всіх до спокою.
Найбільш гарячі голови рушили до саду Джельсоміно: одні — аби взяти що-небудь собі на згадку, бо вважали те місце чародійним; інші — щоб зруйнувати дощенту чаклунське гніздо.
Джельсоміно, забачивши з садка величезну юрбу, подумав, що десь сталася пожежа. Він схопив відро і хотів було кинутися на допомогу, та враз зупинився, бо юрба завернула до його двору. До Джельсоміно долетіли такі слова:
— Он він! Он він! Він святий чародій!
— Який там чародій — він лихий чаклун! Погляньте, вже й чаклунське відро прихопив.
— Ой лелечко, відступімося чимдалі від нього, а то як хлюпне на нас чаклунським варивом — ми пропали!
— Яким варивом?
— Ви що, не бачите? У відрі пекельна смола. Вона їких дірок на тілі понавипалює, що жоден лікар не загоїть.
— Він святий чародій! Святий чародій!
— Ми все бачили, Джельсоміно: ти наказував грушам спіти — і вони спіли; наказував падати — і вони падали.
— Ви що, з глузду з’їхали? — звернувся до юрби Джельсоміно. — Це ж усе через мій голос. Просто повітря від нього починає здригатися, як при сильному урагані.
— Так, так, це щира правда! — крикнула якась жінка. — Ти твориш дива своїм голосом.
— Які там дива — чаклунські витівки! — почулося У відповідь.
Джельсоміно спересердя кинув відро на землю, зайшов до хати і взяв двері на засув.
“Кінець моєму спокою, — думав він. — Тепер мені й кроку не ступити, щоб за мною не бігли зіваки. А вечорами перед сном тільки й мови буде, що про мене. Відтепер дітей лякатимуть мною, як лихим чаклуном. Піду я краще звідси світ за очі. Бо що мені робити в цій країні? Батьки мої вже померли, найкращі друзі загинули на війні. Може, десь у широкім світі й знайду щастя завдяки своєму голосу. Є ж бо люди, яким платять за те, що вони співають. Хоч воно трохи й дивно: хіба треба платити комусь за те, що він робить для своєї втіхи? Але ж усе-таки за спів платять. То, може, й мені пощастить стати співаком?”
Отак розміркувавши, він склав у торбу свої злиденні пожитки і вийшов надвір. Юрба зашушукалась і розступилася перед ним. Ні на кого не глянувши і ні до кого не озвавшись, Джельсоміно попростував на шлях. Одійшовши вже далеченько, він обернувся, щоб востаннє подивитися на свій дім.
Люди не розходилися і знай відхрещувалися од нього, мов від якоїсь мари.
“А чи не утнути їм такого, про що б вони довго пам’ятали?” — подумав Джельсоміно і, набравши повні легені повітря, на повен голос крикнув:
— Прощавайте!!!
Вигук подіяв блискавично. Чоловіки відчули, як раптом вихором у них позривало з голови капелюхи. Підстаркуваті дами, блиснувши голими, як макогін, маківками, кинулися навздогін за своїми перуками.
— Прощавайте, прощавайте! — повторив Джельсоміно, весело сміючися з цієї першої в житті витівки.
Капелюхи й перуки, збившись докупи, немов перелітні птахи, полинули аж до хмар і, підхоплені незвичайною силою голосу Джельсоміно, за кілька хвилин зникли з очей. Як потім з’ясувалося, їх віднесло на багато кілометрів, а деякі з них навіть залетіли за кордон.
Через кілька днів і Джельсоміно перейшов кордон, потрапивши у найдивовижнішу країну світу.
Джельсоміно голосно проговорив і кота-шкандибчика оживив
Найперше, що побачив Джельсоміно у тій іноземній країні, була срібна монета. Вона виблискувала проти сонця біля тротуару у всіх на очах. “Дивно, що ніхто й досі її не підібрав, — подумав Джельсоміно. — От я вже нізащо її не обійду. Я мав трохи грошей, та вчора витратив останню копійчину, а сьогодні в мене й крихти в роті не було. Але спочатку запитаю, чи не загубив її бува хтось із пішоходів”.
Джельсоміно підійшов до купки людей, що пильно стежили за ним, перешіптуючись поміж собою, і показав їм монету.
— Синьйори, чи ніхто з вас не загубив цієї монети? — якомога тихіше спитав він, аби не злякати їх своїм голосом.
— Іди геть звідси, — відповіли йому, — і чимрідше показуй цю монету, якщо хочеш уникнути лиха.
— Даруйте мені, будь ласка, — промимрив, знітившись, Джельсоміно і, не сказавши більше й слова, попростував до крамниці з принадливою вивіскою: “Харчові та інші товари”.
На вітрині замість шинки та слоїків з варенням стояли купи зошитів, коробки з фарбами та каламарчики з чорнилом.
“Це, мабуть, і є інші товари”, — подумав Джельсоміно і, сподіваючись купити чогось їстівного, зайшов до крамниці.
— Добрий вечір, — люб’язно зустрів його крамар.
“Правду кажучи, — подумки здивувався Джельсоміно, — я ще не чув, щоб пробило навіть полудень. А втім, чи варто звертати на це увагу”. І майже пошепки, хоч і це було гучно для нормального вуха, запитав:
— Чи можна у вас купити хліба?
— Авжеж, дорогий синьйоре. Скільки вам, каламарчик чи два? Червоного чи чорного?
— Тільки не чорного, — ще нічого не розуміючи, відповів Джельсоміно. — А що, ви справді продаєте хліб у каламарчиках?
Крамар аж зареготав:
— А в чому ж нам його продавати? Може, у вашім краї хліб ще й скибками крають? Ні, ви тільки погляньте, який гарний у нас хліб!
Сказавши це, він кивнув на полицю, де, вишикувані рівніше, ніж солдати на плацу, рядочками стояли десятки каламарчиків із чорнилом найрізноманітніших кольорів. Зате в крамниці й напоказ не було нічого їстівного: ні обрізочка з сиру, ні лушпайки з яблука.
“Він часом з глузду не з’їхав? — промайнуло в голові Джельсоміно. — Такому, мабуть, краще притакувати”.
— Справді, хліб чудовий, — згодився Джельсоміно і показав на каламарчик із червоним чорнилом, аби почути, що ж йому віповість крамар.
— Невже? — сказав той, аж просяявши від такої похвали. — Так, це найкращий зелений хліб, який ми будь-коли продавали.
— Зелений?
— Атож! Даруйте, може, ви недобачаєте?
Джельсоміно був переконаний, що перед ним таки каламарчик червоного чорнила. Він став уже подумувати про те, щоб якось вийти звідси цілим і здоровим і піти пошукати розумнішого крамаря. Аж раптом йому сяйнула думка.
— Знаєте що, — мовив Джельсоміно, — я, мабуть, зайду до вас по хліб трохи пізніше. А зараз не сказали б ви мені, де у вас можна купити чорнило високої якості?
— А чого ж, скажу, — відповів крамар, так само люб’язно усміхаючись. — Погляньте, он навпроти найвідоміша в нашому місті крамниця канцелярського приладдя.
У вітрині цієї крамниці красувалися апетитні хлібини різних форм, торти, тістечка, спагетті, гори сиру, висіли ковбаси та сосиски.
“Я так і думав, — вирішив Джельсоміно, — цей крамар божевільний і називає хліб чорнилом, а чорнило — хлібом. Тут, либонь, усе буде на своєму місці”.
Він зайшов до крамниці й попросив півкіла хліба.
— Хліба? — услужливо перепитав продавець. — Бачте, ви помилилися. Хліб продається навпроти, а ми продаємо тільки канцелярське приладдя. — І він широким жестом руки гордо обвів усе багатство смачних хлібних виробів.
“Тепер я збагнув, — вирішив подумки Джельсоміно, — у цій країні треба говорити навпаки. А коли ти назвеш хліб хлібом, тебе не зрозуміють”.
— Тоді дайте мені півкіла чорнила, — сказав він продавцеві.
Той мовчки зважив йому півкіла хліба, загорнув, як годиться, у папір і подав.
— Я хотів би ще трохи оцього, — попрохав Джельсоміно і показав на кружало пармського сиру, не ризикуючи його якось назвати.
— Трохи гумки? — запитав продавець. — Зараз, хвилинку. — Він відрізав гарний шматок сиру, зважив і загорнув його.
Джельсоміно полегшено зітхнув і поклав на прилавок щойно знайдену срібну монету.
