Давненько вже найдовіреніші із почту короля Джакомоне не чули, щоб він згадував чорта. Це була найулюбленіша його лайка в ті часи, коли він, стоячи на капітанському містку свого корабля, звертався з промовою до ватаги піратів, перш ніж послати їх на абордаж.
Роздачу продуктів біля столу було негайно припинено, а Бананіто привели до короля, що чекав його з усім своїм генеральним штабом. На стінах королівської приймальні висіли величезні стратегічні карти, а слуги внесли коробку з прапорцями, щоб позначати місця майбутніх баталій.
Бананіто дуже спокійно, нікого не перебиваючи, вислухав усі запальні промови воєначальників. Та коли йому дали папір і олівець, щоб він одразу ж почав за своїм методом виготовляти гармати, він посеред аркуша написав великими друкованими літерами “НІ” й обійшов з ним усю залу, аби пересвідчитися, що всі прочитали його відповідь.
— Поважні синьйори, — звернувся він після цього до присутніх, — якщо ви бажаєте доброї кави, щоб прополоскати свої мізки, я приготую її вам швидше, ніж за хвилину. Якщо кожному з вас захочеться мати коня для полювання на лисиць, я вам намалюю по скакунові найчистокровнішої породи. Ну а про гармати вам доведеться забути. Від мене ви їх ніколи не одержите!
Тут зчинився страшний розгардіяш. Усі враз загорлали, загрюкали кулаками об стіл. А Джакомоне, щоб не завдати собі болю, підкликав слугу і вперіщив його з усієї сили кулаком по спині.
— Голову, голову йому зітнути з плеч! — лунало звідусіль.
— Вчинимо так, — сказав нарешті Джакомоне. — Голову зітнути ми завжди встигнемо. А поки що дамо йому час дещо зважити. Оскільки цей чоловік — геніальний художник, він не зовсім нормальний. Отож посадимо його на кілька днів до божевільні.
Придворні невдоволено загули, вважаючи цей вирок занадто м’яким. Але швидко принишкли, знаючи круту вдачу Джакомоне.
— Поки що, — вів далі король, — художникові не дозволяється малювати ні олівцем, ні фарбами.
І от Бананіто посадили в божевільню в одиночку. Йому заборонили мати при собі папір, олівці, фарби й пензлі.
Не було в камері й шматочка цегли чи крейди. На оббитих повстю стінах можна було малювати хіба що власною кров’ю. Бананіто мусив хоч-не-хоч змиритися з тим, що йому за цих умов не вдасться створити нічого нового.
Він простягся на нарах, поклавши руки під голову, і втупився поглядом у свіжопобілену стелю. В уяві поставали, змінюючи одне одне, чудові видіння. Це були картини, яким він дасть життя, коли вирветься звідси. А в тому, що він вирветься з неволі, Бананіто не сумнівався ні хвилини.
І він мав слушність, бо дехто вже намагався прийти йому на допомогу. Ім’я цього рятівника у вас, напевне, вже крутиться на кінчику язика. Авжеж, ви вгадали: це наш давній і добрий знайомий Шкандибчик.
Шкандибчик для свого рятунку знову ховається в рисунку
Коли у домі Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, де Джельсоміно лікував своє коліно, дізналися, що Бананіто став міністром, Шкандибчик вирішив піти до нього і вручити петицію про звільнення тітки Кукурудзи й Ромолетти. На жаль, він прибув до палацу, коли щаслива зірка Бананіто вже зайшла — швидше, аніж щербатий місяць.
— Якщо хочеш бачити Бананіто, — сказали йому вартові, єхидно посміхаючись, — іди в божевільню. Але хто-зна, чи пустять тебе туди? От хіба що, коли й ти божевільний…
Шкандибчик довго вагався, як йому краще зробити: прикинутися самому божевільним чи спробувати залізти в божевільню якимсь іншим шляхом.
— Лапки мої, виручайте, — вирішив він нарешті. — Тепер, коли вас у мене чотири, вам буде легше видертися по стінах.
Божевільня розміщувалася у похмурому, схожому на фортецю квадратної форми будинку, який був оточений зусібіч глибоким ровом з водою. Шкандибчикові довелося змиритися з холодною купіллю. Він пірнув у воду, швидко переплив на другий бік, видерся по стіні й шмигнув у перше відчинене вікно, що виявилося кухонним. Кухарі й обслуга — всі пішли спати, і в кухні зостався тільки один хлопчина, який мив підлогу. Побачивши кота, він закричав:
— Тпрусь, поганцю! Мав би вже знати, що тут ніколи не лишається недоїдків!
І справді, бідний хлопець був завжди такий голодний, що доїдав усі залишки в мисках, не гребуючи й кістками від риби. Проганяючи кота, щоб він, бува, не схопив зібраних недоїдків, хлопець ненароком прочинив двері, що виходили у довгий коридор. Праворуч і ліворуч уздовж нього тяглися палати для божевільних, або, точніше, ув’язнених. Божевільними вони не були. Єдиною їхньою провиною було те, що вони якось сказали правду і їх, як на зло, почули жандарми короля Джакомоне.
Деякі палати були відгороджені від коридора лише міцними ґратами. Інші виявилися зачиненими масивними залізними дверима, у яких відкривалося тільки віконце, що через нього подавали їжу.
Саме в одній із таких палат Шкандибчик побачив кошенят тітки Кукурудзи і, на свій великий подив, доброго собаку Дружка. Вони спали, поклавши голови на хвіст одне одного, і хтозна, що їм снилося. Шкандибчикові забракло сміливості збудити їх, адже зараз він усе одно не міг їм нічим допомогти. У тій же палаті, як ви пам’ятаєте, сидів і донощик Калімеро Вексель, який ще не спав і, ледве забачивши Шкандибчика, заходився слізно його благати:
— Братику, принеси мені мишу, адже ти на волі! Або хоч мишеня! Відколи вже у мої пазури не попадається й поганенька.
“Оцей таки справді збожеволів”, — подумав Шкандибчик.
У глибині коридора була загальна палата, в якій спала щонайменше сотня людей. Серед них були тітка Кукурудза й Ромолетта. Якби там горіло світло, Шкандибчик, напевне, побачив би їх. А тітка Кукурудза, коли б не спала, схопила б за своєю давньою звичкою Шкандибчика за хвіст. Але світло було погашене, і всі в’язні міцно спали, а разом з ними і Ромолетта. Шкандибчик пройшов навшпиньки через увесь довгий коридор і опинився перед сходами, що вели на верхній поверх. Після довгих пошуків і блукань коридорами він нарешті знайшов палату, в якій було ув’язнено Бананіто.
Художник спокійно собі спав, поклавши руки під голову, і вві сні бачив захоплюючі картини, які мав намір у майбутньому намалювати. Раптом на одній із них утворилася порожнеча. Посеред розкішного букета квітів перед Бананіто постала голова кота, що нявкав точнісінько як Шкандибчик. Від несподіванки Бананіто прокинувся, глянув на двері й зрозумів, що він ще досі в божевільні. Проте оглядове віконце в дверях було відчинене, і в його вузенькому квадратику з’явилася голова Шкандибчика, який нявкав і далі уже наяву.
— Бананіто! Бананіто! Ну й міцно ж ти спиш!
— Боже мій! Кого я бачу! Даю голову відрубати, якщо це не Шкандибчикові вуса!
— Та прокинься нарешті! Ну звісно, це я, Шкандибчик, та ще й з тією самою лапкою, що ти мені домалював. Скажу тобі, служить вона хоч куди.
По цих словах Шкандибчик витягся, щоб пролізти крізь вузеньке віконце, стрибнув у палату-камеру і, підбігши до Бананіто, лизнув йому руку.
— Я прийшов, щоб допомогти тобі.
— Я тобі дуже вдячний. Але як ти це зробиш?
— Поки що не знаю. Сподіваюся, що мені вдасться вкрасти ключі в охоронців.
— Вони можуть прокинутися.
— Тоді прогризу дірку в дверях і витягну тебе звідси.
— Та коли б ти мав у запасі й десять років, то й тоді не прогриз би дірку в залізних дверях. Тут потрібне зовсім інше.
— Що саме?
— Напилок. От якби ти мені його роздобув, решту я зробив би сам.
— Тоді я побіжу шукати напилок.
— Усе було б значно простіше, — промовив Бананіто, — якби я зміг намалювати такий напилок. Але ці бандити не залишили мені навіть недогризка олівця.
— Ну, якщо тільки в цьому річ, — весело вигукнув Шкандибчик, — то тоді скористайся моїми лапами! Не забувай, що три з них намальовані крейдою, а четверта олійною фарбою.
— Так, я пам’ятаю. Але боюся, щоб вони в тебе зовсім не стерлися.
Проте Шкандибчик не хотів слухати ніяких доказів.
— Не журися! Ти завжди мені зможеш намалювати нові.
— А як нам спуститися з вікна?
— Намалюєш парашута.
— А як перебратися через рів із водою?
— Намалюєш човника.
Коли Бананіто закінчив малювати все необхідне для втечі, від Шкандибчикової лапи залишився зовсім не придатний ні на що недогризок, так ніби йому зробили ампутацію.
— Тепер бачиш, — сказав Шкандибчик, усміхаючись, — як добре, що я не змінив свого ймення. Був я Шкандибчиком і Шкандибчиком лишуся.
— Хочеш, я тобі зараз же намалюю нову? — запропонував Бананіто.
— Нам нема коли. Мерщій до діла, поки не прокинулася варта.
Бананіто взявся працювати напилком. На щастя, він намалював такий напилок, який різав залізо, як м’якуш банана. За кілька хвилин у дверях було вирізано широкий отвір і наші друзі через нього вільно вийшли в коридор.
— Ходімо заберемо з собою тітку Кукурудзу і Ромолетту, — запропонував Шкандибчик. — А заодно прихопимо й кошенят.
Та різкий скрегіт напилка розбудив варту, і вона почала обхід, щоб знайти винуватців. Бананіто й Шкандибчик почули квапливі кроки вартових, що почали обнишпорювати всі коридори.
— Шукаймо хутчій дорогу до кухні,— шепнув Шкандибчик. — Якщо вже не можна втекти всім, то врятуймося хоч ми удвох. На волі ми принесемо більше користі, ніж тут, за ґратами.
Коли вони з’явилися на кухні, хлопчина, який уже домив підлогу, знову накинувся на Шкандибчика.
— Я ж тебе тільки що вигнав, ненажеро, а ти знов прийшов сюди і хочеш украсти в мене хліб? Геть звідси, через вікно! Якщо втопишся — туди тобі й дорога.
Він так розізлився на кота і так боявся, що він по— цупить у нього недоїдки, що й не звернув уваги на Бананіто. А Бананіто тим часом пристебнув парашут, приготував човен і взяв на руки Шкандибчика.
— Стрибаймо!
— Так, так, стрибайте, — сердито крикнув їм навздогін хлопчина, — і щоб ноги вашої більше на кухні не було!
Аж коли Бананіто вистрибнув разом із Шкандибчиком з вікна, у хлопчини закралася підозра, що тут щось негаразд. “А це ще хто такий?” — подумав він, чухаючи голову. І, щоб не вскочити в якусь халепу, вирішив тримати язика за зубами: він, мовляв, нічого не чув і нікого не бачив. Знайшовши в купі лушпиння качан від капусти, він мерщій заходився його гризти.
Невдовзі втечу Бананіто виявили. З вікон божевільні виглядали вартові й кричали:
— Тривога! Тривога! Втік небезпечний божевільний! А Бананіто й Шкандибчик у цей час, пригинаючись у човні, щосили налягали на весла, аби якнайшвидше переплисти рів. Та їм не пощастило б далеко втекти, якби їх не чекав напоготові зі своїм візком Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, що вчасно розгадав Шкандибчиків намір.
— Хутчій сюди! — прошепотів старий лахмітник. Він посадив утікачів у свій візок і накрив ганчір’ям. Стражникам, що зупинили його, він показав рукою у протилежний бік:
— Шукайте його отам. Я сам бачив, як він туди побіг!
— А ти хто такий?
— Я бідний лахмітник і зупинився тут перепочити.
Щоб стражники не запідозрили, що він і справді стомився, старий лахмітник присів на дишло візка і закурив люльку. Бідолашний Бенвенуто! Адже він добре знав, що від цього посивіє ще дужче, і хто знає, скільки років життя він втратить за ці кілька хвилин. Але отакий він уже був, наш Бенвенуто.
“Роки, що їх я втрачаю, продовжать життя комусь із моїх друзів. Отож як перед життям, так і перед смертю я рівний”, — подумав він і видихнув клубок диму просто у вічі стражникам.
На превеликий жаль, саме в цю мить у Шкандибчика залоскотало в носі. А все через те, що лахміття, під яким він лежав, було набите порохом і хіба що носоріг назвав би його духмяним. Шкандибчик спробував було затиснути собі носа передніми лапами, щоб не чхнути, та дуже пізно спохватився: у нього спереду залишилася тільки одна лапа. Тож він не стримався і чхнув, та ще так гучно і сильно, що знялася ціла хмарка пилу.
Щоб не видати своїм чмихом Бананіто, Шкандибчик вирішив зістрибнути з візка і дременути.
— Хто це? — спитали стражники.
— Якийсь собака, — відповів Бенвенуто. — Спочатку ховався під ганчір’ям, а тепер он втікає.
— Якщо тікає,— сказав стражник, — то совість у нього нечиста. Мерщій за ним!
Почувши за собою стукіт кованих чобіт і крики: “Держи його!”, Шкандибчик радісно подумав: “Якщо вони ганятимуться за мною, то дадуть спокій Бенвенуто й Бананіто”.
Він щодуху мчав містом, а за ним, повисолоплювавши язики, гналися стражники. Ось уже й майдан перед королівським палацом, а посеред нього колона, на якій Шкандибчик колись спокійно провів ніч.
— Ще кілька стрибків — і ми врятовані,— благав Шкандибчик свої лапи.
І лапи не просто послухалися, а й трохи навіть перестаралися й виконали його прохання. Замість того, щоб тільки схопитися за колону й видертися на її маківку, Шкандибчик з розгону вліпився в колону і знову став контурним рисунком кота з трьома лапами. Тієї миті це йому навіть сподобалося, бо стражники, як вони самі потім писали у своєму рапорті начальству, “схопили об лизня”.
— Куди він зник? — питали вони один у одного.
— Я своїми очима бачив, як він стрибнув на цю колону.
— Але ж на ній нічого не видно.
— Видно тільки нечіткі кривульки. Певно, якийсь шибеник намалював контури собаки вкраденою у школі крейдою.
— Та хай йому грець, ходімо! Кривульки — то не наше діло.
А Бенвенуто тим часом підкочував свого візка все ближче додому, раз по раз зупиняючись перевести дух.
Йому довелося ще двічі чи тричі сідати на дишлі візкі бо від утоми він не мав сили іти далі. Словом, як виїжджав із дому, йому було вісімдесят, а зараз уже певно, перевалило за дев’яносто.
Коли Бенвенуто підкотив візка до порога свого будинку, підборіддя його— геть звисало на груди, очі майже сховалися за плетивом глибоких зморщок, а голос звучав хрипло і тихо, наче долинав із-під землі.
— Бананіто, вставай! Ми приїхали.
Та Бананіто його не чув: він заснув, зігрівшись накиданим на нього ганчір’ям.
Скажіть востаннє: “Прощавай!” Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай
— Ти що, розмовляєш із своїми лахами? — зненацька пролунало за спиною.
Бенвенуто, що саме будив художника, огледівся і побачив вуличного нічного сторожа.
— З якими ще лахами? — У свою чергу спитав Бенвенуто, щоб виграти час.
— Не треба прикидатися! Я добре чув, як ти щось сказав, звертаючись до цієї купи лахміття. А може, лічив, скільки дірок у тих лахах?
— Це, певно, я сам з собою розмовляв. Але я й мі помітив цього, — пробубнів Бенвенуто. — Я геть охляв, штовхаючи цілісінький день цього візка. Важкий він став для мене.
— То спочинь, якщо натомився, — співчутливо мови сторож. — Хто прийде купувати у тебе ці лахи в таку пізню годину?
— Авжеж, зараз сяду, — відповів Бенвенуто, знов вмощуючись на дишлі.
— Якщо дозволиш, — попросив сторож, — то і я трохі коло тебе посиджу.
— Будь ласка, влаштовуйтесь он на тому дишлі.
