— Дякую. Знаєш, теж стомлюєшся, працюючи нічним сторожем. Подумати тільки, я ж колись мріяв стати піаністом! Хіба не розкіш: граєш собі завжди сидячи, живеш серед чарівної музики… Я навіть написав про це в шкільному творі. Нам тоді дали тему: “Ким ти хочеш стати, як виростеш?” От я й написав: “Коли я виросту, То стану піаністом, їздитиму по світу і даватиму концерти. Мені всюди аплодуватимуть, і я стану знаменитим”. А вийшло так, що я не зажив собі слави навіть серед нічних злодіїв, бо мені ще не пощастило зловити жодного з них. До речі, ви часом не шахрай, га?
Бенвенуто заспокоїв його, похитавши головою. Йому так кортіло сказати щось втішне своєму нічному співрозмовникові, аби хоч трохи розрадити його, та сил у нього майже не було. Бенвенуто відчував, як з кожною хвилиною життя покидало його. Але йому нічого вже більше не лишалося, як мовчки слухати.
А нічний сторож, увесь час зітхаючи, довгенько ще теревенив про свою важку роботу, про піаніно, якого в нього так ніколи й не було, про своїх дітей.
— Найстаршенькому моєму оце вже десять, — вів далі сторож. — Учора в школі він теж написав непоганий твір. Учителі й тепер полюбляють задавати твори на тему про майбутнє. Мій син так і написав: “Коли я виросту, то неодмінно стану космонавтом і полечу на Місяць”. Дуже хотілося б, щоб його мрія здійснилася. Але через пару років доведеться послати його працювати, бо моєї зарплати не вистачає, щоб прогодувати родину. Та й взагалі, хіба можна повірити, що мій син колись стане дослідником космосу?
Бенвенуто заперечливо похитав головою. Він хотів цим сказати, що якраз можна вірити, бо на світі немає нічого неможливого, і ніколи не треба втрачати надії на здійснення своєї мрії. Проте сторож не помітив цього. Він глянув на Бенвенуто, і йому здалося, що той заснув.
— Бідолашний дід, — зітхнув сторож. — Він таки й справді дуже стомився. Ну що ж, і мені треба оглядати далі.
Сторож підвівся і пішов собі тихцем, а Бенвенуто зостався непорушно сидіти. Він не мав більше сил, щоб, устати.
— Зачекаю ще, — тихо зітхнув він, — посиджу трохи. Я зробив усе, що міг. Бананіто тепер у безпеці. Та й бідолашному сторожеві я дав змогу повністю вибалакатися…
Думки його ставали нечіткими и суперечливими, плуталися. Йому здавалося, ніби здалеку долинає солодку колискова пісня. А потім і її не стало чути.
Але ця колискова, друзі мої, зовсім не приснилася Бенвенуто. Сталося так, що Джельсоміно, як це вже увійшло в нього в звичку, заходився співати уві сні. Його голос, скотившись сходами, вирвався надвір, залунав у провулку і розбудив Бананіто.
— Бенвенуто! — гукнув він лахмітника, висунувши носа з-під купи дрантя, яким був накритий. — Бенвенуто, де ми? Що скоїлося?
Та Бенвенуто вже замовк навіки.
Художник зіскочив із візочка й два чи три рази термоснув старого за одіж. Потім помацав руки — вони були холодні як крига. А чарівний голос Джельсомін все лунав і лунав униз по сходах, виривався у провулок і витав над ним солодкою колисковою піснею.
Бананіто піднявся сходами в будинок, розбудив Джельсоміно, і вони вдвох вибігли надвір.
— Він помер! — вигукнув Джельсоміно.
— Ми винні в цьому, адже він витратив останні сили на нас, поки ми спокійнісінько спали і думати ні про ще не думали.
У кінці провулка з’явилася постать нічного сторожа
— Занесімо небіжчика в дім, — тихо промовив Джельсоміно.
Проте допомога Бананіто йому не знадобилася. Бенвенуто став легенький, як дитина, і Джельсоміно сам заніс його на руках у будинок.
Нічний сторож зупинився біля візочка і став роздивлятися.
— Старий лахмітник, певне, живе тут, — сказав він. — Треба його оштрафувати за те, що покинув візка посеред провулка. Але він добрий дідок. Удам, що я нічого нічого помітив.
Бідолашний Бенвенуто, у його помешканні для нього не знайшлося навіть канапи. Довелося покласти небіжчика просто на підлогу, підмостити в голови трохи лахміття.
Поховали Бенвенуто через два дні після тих великий подій, про які ви ще нічого не знаєте і про які прочитаєте в наступних розділах. На похорон прийшли тисячі й тисячі людей, проте від горя ніхто не міг говорити, хоч багато кому було що розповісти про безліч добрих справ, які зробив за своє життя цей простий лахмітник.
Саме на цьому похороні Джельсоміно вперше заспівав, нічого не розбивши. Голос у нього був такий же сильний, як і досі, але звучав набагато ніжніше, і всі, хто його слухав, відчували, що добрішають серцем.
Але до цього, як я вже сказав вам, сталося багато інших подій. Найперше, Джельсоміно й Бананіто помітили, що нема Шкандибчика. В метушні цих жалобних днів вони не завважили, що Шкандибчик зник.
— Він був зі мною у візку, — сказав Бананіто. — Звісно, під купою лахміття ми не могли бачити один одного. Але уяви собі, я чув, як він десь на півдорозі гучно чмихнув.
— Мабуть, він десь ускочив у халепу, — відповів Джельсоміно.
— А може, він вернувся до божевільні, щоб визволити звідти тітку Кукурудзу й Ромолетту?
— Усі щось роблять, — скрушно мовив Джельсоміно. — Один тільки я байдикую і здатний лише трощити люстри та лякати людей.
Ніхто ще ніколи не бачив його в такому відчаї. Та саме цієї миті йому сяйнула смілива, яскрава, як зірка першої величини, думка.
— Та ні! — раптом вигукнув він. — Ми ще побачимо, на що я здатний!
— Ти куди? — з тривогою спитав Бананіто, побачивши, що Джельсоміно встає і надягає піджака.
— Тепер настала моя черга, — відповів Джельсоміно. — Не виходь поки що з дому, тебе шукають стражники. Але ти про мене ще почуєш. О, це будуть незвичайні вісті!
Тут Джельсоміно прийняв рішенець: в’язнів звільнити — й божевільні кінець
Після переполоху, що його викликала втеча Бананіто у божевільні знову настав спокій. У палатах, камерах та коридорах усі поснули. Не спав тільки бідолашний кухарчук, що прибирав кухню. Йому не давав заснути постійний голод, і він цілими ночами бабрався у покидьках, шукаючи чогось їстівного. Його не цікавили ні Бананіто з котом, ні ті, що, за ними погналися. Правда, невдовзі його увагу привернув один малий дивак — років на вісім, а то й менше, який, ставши посеред майдану, перед божевільнею, заходився співати.
Кухарчук, що саме хрумав картопляне лушпиння, глянув на нього і похитав головою:
— Оцей і справді збожеволів. Де це чувано: співати серенади не вродливим дівчатам, а під вікнами божевільні? Зрештою, це його справа. Але який могутній голос! Б’юсь об заклад — зараз дивака схоплять стражники.
Та стражники, вибігавши ніч за Шкандибчиком, спали як убиті.
Джельсоміно спочатку співав упівсили, щоб перевірити свої голосові зв’язки. Упевнившись, що з ними усе гаразд, він набрав повні груди повітря і заспівав гучніше. Тут кухарчук роззявив від подиву рот, забувши про своє лушпиння.
— Дивна річ, слухаючи його, майже забуваєш про голод.
Цієї миті шибки у вікні, перед яким він стояв, посипалися і одна скалка мало не встромилася йому в носа.
— Гей, хто там жбурляє каміння?
І відразу ж у різних місцях величезної похмурої будівлі, на всіх поверхах забряжчали й почали вилітати одна за одною шибки. Перелякані наглядачі кинулися до палат і камер, вирішивши, що в’язні зчинили бунт. Але їм довелося швидко змінити свою думку. Справді, в’язні хоч і попрокидалися, проте були цілком спокійні і з насолодою слухали Джельсомінову серенаду.
— Хто це тут трощить шибки? — кричали наглядачі.
— Тихше ви! — почулося у відповідь звідусіль. — Дайте послухати пісню. Нащо нам шибки? Без них навіть краще чути.
Потім стали розлітатися на шматки й грати на вікнах: товсте пруття ламалося, мов сірники, падало з вікон у рів з водою і йшло на дно.
Коли директор божевільні почув, що сталося, він затремтів, мов у пропасниці.
— Це від холоду, — пояснив він своєму секретареві, а сам подумав: “Почався землетрус”.
Він негайно викликав автомашину і, сказавши на ходу, що їде доповісти про все міністрові, утік на заміську дачу, кинувши своїх підлеглих.
“Який там міністр, — думали його підлеглі, скаженіючи від злості,— він просто втік. А ми що, повинні гинути, мов миші у мишоловці? Не буде цього!”
І один за одним — хто автомашиною, хто пішки — вони так швидко зникли за підвісним мостом, що тільки смуга за ними лягла.
Розвиднялося. По дахах будинків уже поповзло бліде сіре проміння. Для Джельсоміно світанок став ніби сигналом, який сказав йому: “Співай сильніше!” О, коли б ви тільки чули той спів!
Голос Джельсоміно виривався у нього з грудей з такою силою, як виривається вогняна лава з кратера вулкана. Всі дерев’яні двері у божевільні розлетілися на друзки, а залізні так поскручувалися, що вже й не скидалися на двері, і всі, що були замкнені за ними, повибігали в коридор, аж підскакуючи від радості.
Вартові, санітари й наглядачі кинулися один з-поперед одного до брами і, проскочивши через підвісний міст, вибігли на майдан. Усі раптом згадали про важливі справи в місті.
— Мені треба викупати свого собаку, тобто кота, — казав один.
— Мене запросили провести кілька днів на березі моря, — пояснював другий.
— А я забув поміняти воду своїм золотим рибкам, тобто пташкам. Боюся, щоб вони не пропали.
Усі вони вже так звикли брехати, що не насмілювалися признатися, що їх пойняв страх.
Невдовзі з усієї обслуги в божевільні не зосталося нікого, крім бідолашного кухарчука. Він так і стояв з роззявленим ротом і недогризеним качаном капусти в руці, бо йому зовсім не хотілося їсти. Уперше в житті неборака відчув, як, немов подих свіжого вітру, у нього в голові промайнули приємні-приємні думки.
Ромолетта першою в палаті помітила, що всі наглядачі втекли.
— Чого ж ми сидимо? Тікаймо й ми! — сказала вона тітці Кукурудзі.
— Це буде порушенням, — відповіла та з гідністю. — Хоча це теж порушення, що нас сюди загнали. А тому тікаймо.
Вони взялися за руки і поспішили до сходів, якими вже бігли потовпом люди. Стояв страшенний рейвах. Проте тітка Кукурудза і серед тисячі інших голосів відразу впізнала нявкання своїх кошенят. Та й вони, семеро маленьких учнів Шкандибчика, теж упізнали поміж безлічі людей високо підняту голову і суворе обличчя своєї захисниці. Голосно нявкаючи, вони кинулися тітці Кукурудзі на шию, обліпивши її з усіх боків.
— Ну от, зараз ми вернемося додому, — говорила тітка Кукурудза зі сльозами в очах. — Одне, двоє, троє, четверо… всі тут? Семеро, восьмеро! Навіть на одне більше.
Звичайно ж, це був наш добрий Дружок. На руках у тітки Кукурудзи вистачило місця, щоб примостити і його.
Джельсоміно поки що облишив співати і в усіх, хто виходив на волю, запитував про Шкандибчика. Проте ніхто не міг дати йому втішної відповіді. Тоді Джельсоміно, втративши терпець, гукнув:
— Чи зостався хто-небудь там, усередині?
— Нікого, Там нема ні душі,— почулося у відповідь.
— Ну, тоді начувайся.
Він набрав повні груди повітря, як це роблять водолази перед тим, як іти під воду, склав долоні рупором біля рота, щоб звук пішов у потрібному напрямку, і крикнув на найвищій ноті. Якби на Марсі чи Венері були жителі з вухами, то й вони почули б той крик Джельсоміно. Досить вам сказати, що вся велетенська будівля похитнулася, ніби на неї налетів циклон. Черепицю з даху і димарі знесло, мов пушинки. Потім, починаючи з найвищого поверху, нахилилися стіни і, здригаючись та розколюючись на шматки, з гуркотом упали вниз, заповнюючи рів і розбризкуючи воду навсібіч.
Усе це тривало якусь хвилину. Це може підтвердити і кухарчук, який, залишившись у божевільні навіть після втечі в’язнів, ледве встиг вистрибнути зі свого вікна у воду, перепливти рів і вискочити на майдан, перш ніж у нього за спиною з гуркотом завалилася будівля.
Над майданом пролунало гучне “слава!”, і саме цієї миті зійшло сонце, ніби теж не хотіло проґавити такого рідкісного видовища.
Люди, що заповнили майдан, дружно підхопили Джельсоміно на руки і понесли його. А журналісти не змогли пробратися до нього й розпитати, як це йому вдалося голосом розвалити божевільню. Тож вони змушені були вдовольнитися інтерв’ю з Калімеро Векселем, що стояв осторонь і понуро дивився в землю.
— Скажіть, будь ласка, — звернулися до нього журналісти, — ви нічого б не хотіли повідомити читачам газети “Витончений брехун”?
— Няв, — відповів Калімеро, повертаючись до них спиною.
— Чудово! — вигукнули журналісти. — Ви один з очевидців. Не могли б ви нам пояснити, чому тут нічогісінько не сталося?
— Няв, — знову відповів їм Калімеро.
— Прекрасно! Ми рішуче відкинемо твердження, ніби-то божевільню розвалено, а самі божевільні розбіглися по місту.
— Та чи до вас нарешті дійде, — визвірився на них Калімеро, — що я кіт!
— Ви хочете сказати — собака, раз ви нявкаєте?
— Ні, ні, кіт! Я звичайний кіт і ловлю мишей. І не смійтеся. Я вас добре запам’ятав, і тепер ви хоч куди ховайтеся, а від мене не втечете. Ви миші і зараз попадетеся мені в лапи. Ня-ав! Ня-а-ав!
І Калімеро напружився й по-котячому стрибнув. Журналісти ледве встигли повскакувати до своїх автомашин. А бідолаха Калімеро впав на землю і, нявкаючи в розпачі, пролежав так до самісінького вечора, аж поки якийсь жалісливий перехожий зглянувся на нього і відвів до лікарні.
Через годину після цих подій вийшов екстрений випуск газети “Витончений брехун”. На всю її першу сторінку величезними літерами був надрукований заголовок:
Нова невдача тенора Джельсоміно: і своїм співом йому не пощастило зруйнувати божевільню
Редактор газети аж руки потирав від утіхи:
— Спростування вийшло на славу. Сьогодні продамо щонайменше сто тисяч примірників.
Та досить скоро розповсюджувачі “Витонченого брехуна” стали повертатися до редакції з товстезними паками нерозпроданих газет. Ніхто не захотів купити в них жодного примірника.
— Що-о?! — аж скрикнув редактор. — Невже не продано жодного номера? Що ж тоді люди читають? Календар?
— Ні, синьйоре редакторе, — відповів йому найвідважніший з рознощиків. — І календаря вже ніхто не читає. Та й кому потрібен такий календар, у якому грудень називається серпнем? Навряд чи людям стане тепліше від того, що змінили назву місяця. Вони сміються нам в обличчя і радять із нашої газети робити паперові кораблики.
У цю мить до кабінету редактора вбіг його собака, який вирішив, мабуть, сам прогулятися містом.
— Іди сюди, мій котику! — машинально покликав його редактор.
— Гав-гав! — відповів собака.
— Що-о? Ти не нявкаєш, а гавкаєш?
Замість відповіді пес завиляв хвостом від радості і загавкав ще голосніше.
— Ой лелечко, та це ж кінець світу! — вигукнув редактор, витираючи піт з чола. — Справжнісінький кінець світу.
Ні, це був кінець усякої брехні. Після зруйнування божевільні на волі опинилися сотні людей, котрі говорили правду, не рахуючи собак, які гавкали, котів, які нявкали, коней, які іржали, як цього вимагають закони зоології та граматики. Правда ширилася, мов пошесть, і вже більшість народу була нею заражена. Власники магазинів заходилися міняти етикетки на своїх товарах.
Один булочник зірвав вивіску з написом “Канцелярське приладдя”, перевернув її і вивів на ній коротке слово “Хліб”. Тут же як стій виросла юрба людей, які оплесками зустріли зміну вивіски. Та ще більша юрба пливла на майдан перед королівським палацом. її вів за собою Джельсоміно. Він співав, і на його спів збігалися люди з усіх кварталів міста й навіть із довколишніх сіл.
