Забачивши з вікна своєї кімнати цей величезний людський потік, Джакомоне на радощах заплескав у долоні.
— Біжіть сюди! — вереснув він, кличучи придворних. — Та хутчій же! Мій народ воліє, щоб я виголосив промову. Дивіться, он усі підходять, аби привітати мене зі святом.
— А хіба сьогодні свято? — дивувалися придворні. Вам може здатися неймовірним, але ні придворні, ні король ще не знали, що сталося. Шпигуни не повідомили їм про останні події, бо всі порозбігалися, шукаючи собі безпечних схованок.
У палаці короля Джакомоне коти ще й досі гавкали. Та це були останні нещасні коти у всьому королівстві.
І Джельсоміно так заспівав, що Джакомоне п’ятами накивав
Книги людських доль, як вам відомо, на світі нема. Тобто нема книжки, в якій були б записані події, що відбудуться в майбутньому. Для того, щоб написати таку книжку, треба було б бути принаймні редактором газети “Витончений брехун”. Одне слово, такої книжки не існує і не існувало навіть за часів правління короля Джакомоне.
І дуже шкода! Бо якби така книжка була і бідолаха-король у перуці міг заглянути в неї, він прочитав би того дня: “Сьогодні король Джакомоне не виголосить промови”.
Отож поки він з нетерпінням чекав, коли слуги розчинять перед ним скляні двері, щоб йому вийти на балкон, голос Джельсоміно почав робити свою справу: скло в дверях дзенькнуло й посипалося на підлогу.
— Обережніше ви там! — гримнув Джакомоне на слуг. “Дзе-е-ень!” — пролунало у відповідь із його кімнати.
— Це дзеркало! — закричав Джакомоне. — Хто розтрощив моє чудове дзеркало?!
Його величність, здивований тим, що йому ніхто не відповідає, оглянувся — за ним не було ні душі. Міністри, адмірали, камергери та придворні ще за першим сигналом — після першої високої ноти, яку взяв Джельсоміно, — притьмом кинулися до своїх покоїв переодягатися. Вони жбурляли під ноги розкішні убори, які носили впродовж стількох років, гарячково витягали з-під ліжок обшмульгані валізи з піратською одежею, бабралися в них і міркували собі вголос:.
— Якщо не надіну чорної пов’язки на око, можуть подумати, що я двірник.
— А мене в старому бушлаті, якщо поздирати з рукавів якорі, теж ніхто не впізнає.
Біля Джакомоне залишилося тільки двоє слуг, що мали відчиняти й зачиняти скляні двері, які ведуть на балкон. Навіть зараз, коли двері розлетілися й скло посипалося, вони й далі з гідністю тримали в руках самі ручки від дверей і натирали їх до блиску мереживом своїх манжет.
— Ідіть і ви, — зітхнув Джакомоне, — все одно довкола мене вже самі руїни.
Не встиг він договорити цих слів, як у люстрах лопнули тисячі лампочок. Джельсоміно цього разу розспівався, як ніколи.
Слугам не треба було повторювати вдруге: задкуючи і вклоняючись через кожні три кроки, вони підійшли до дверей, що вели на сходи, круто повернулися і, щоб швидше спуститися, шугнули вниз по перилах.
Джакомоне вернувся до своєї кімнати, поскидав усе королівське вбрання й надів костюм простого городянина. Він пошив його колись для того, щоб невпізнаним блукати по місту, але так ні разу й не скористався ним, бо посилав поміж люди своїх шпигунів. А як до цього коричневого костюма пасувала його оранжева перука! На жаль, її також довелося зняти, бо вона була скрізь відома більше, ніж королівська корона.
— О моя чарівна перуко, ой ні — мої прегарні перуки! — скрушно зітхнув Джакомоне і відчинив свою знамениту шафу.
Там стрункими рядами лежали найрізноманітніші перуки, що скидалися на голови маріонеток, приготовлених до вистави. І Джакомоне не зміг утриматися перед спокусою: він схопив з добрий десяток перук і жужмом кинув до своєї валізи.
— Повезу я їх з собою. У вигнанні вони мені будуть гарним спомином про щасливо прожиті тут роки.
Він спустився сходами, але не пішов у підвал, як це зробили всі його придворні, котрі, мов щури, втекли з палацу через підземні галереї з каналізаційними трубами.
Джакомоне вирішив вийти з палацу через свій прекрасний парк. Точніше сказати, тепер уже не його парк.
А парк, як і колись, буяв і пахтів.
Джакомоне вдихнув ще раз аромат королівського парку, потім відчинив потайні дверцята, які виходили в глухий провулок, і, пересвідчившись, що нікого не видно, швидко минув його і опинився на майдані, де вирував натовп, що захоплено аплодував Джельсоміно.
У коричневому костюмі, з лисою головою та з валізою в руці Джакомоне скидався на мандрівного комерсанта.
— Ви, певно, нетутешній? — несподівано спитав його хтось із натовпу, приязно поплескавши по плечу. — Хочете послухати разом з нами концерт тенора Джельсоміно? Он він, бачите? Той хлопчина, що схожий на велосипедиста. Судячи з вигляду, він і щербатого мідяка не вартий, а послухайте, який у нього голос!
— Чую, чую, — пробубнів Джакомоне. А про себе додав: “Та й бачу теж…”
Так, він побачив, як його улюблений балкон розлетівся на шматки, а невдовзі й весь палац упав, як картковий будиночок, здійнявши цілу хмару пилу. У цей час Джельсоміно взяв ще одну високу ноту, щоб розігнати хмару, і всі побачили на місці палацу лиш купу руїн.
— До речі,— знову звернувся до Джакомоне той самий співрозмовник, — ви знаєте, у вас чудова лисина! Тільки не ображайтеся, будь ласка, на мої слова. Якщо маєте охоту, гляньте й на мою.
Джакомоне провів рукою по голові, потім глянув, як йому було запропоновано, на лису голову свого співрозмовника, круглу й гладеньку, як новенький м’ячик для гри в пінг-понг.
— У вас теж дуже гарна лисина, — сказав Джакомоне.
— Що ви! У мене вона звичайнісінька, а от у вас — просто чудо. Особливо зараз під промінням сонця вона так виблискує, що й глянути не можна — сліпить очі.
— Ой, не треба, ви такі добрі до мене, — розчулився Джакомоне.
— Запевняю вас, я анітрохи не перебільшую! Знаєте, що я вам скажу? Якби ви стали членом нашого клубу лисих, ми неодмінно обрали б вас своїм президентом.
— Президентом?
— Атож, та ще й одноголосно!
— А у вас є клуб лисих?
— Аякже. До вчорашнього дня він був таємним, а від сьогодні існуватиме відкрито. Його члени — найшановніші громадяни міста. І не думайте, що до нього так легко вступити. Спочатку треба довести, що у вас на голові не залишилося жодної волосини. Знаєте, дехто, щоб стати членом нашого клубу, навіть чуба собі вискубує.
— І ви кажете, що я…
— Так, ви змогли б стати нашим президентом. Ладен побитися на що завгодно об заклад.
Джакомоне відчув: від розчулення от-от заплаче.
“Як я помилився, — думав він. — Жорстоко помилився, вибираючи свій життєвий шлях. Але тепер уже запізно починати все спочатку.
Скориставшись тим, що його раптом віднесло натовпом убік від випадкового співрозмовника, Джакомоне вибрався з майдану і почвалав порожніми вулицями. У валізі сумно шурхотіло двадцять перук. Ідучи містом, він помічав, як із каналізаційних люків виглядали чиїсь фізіономії, котрі здавалися йому знайомими. Чи це часом не його пірати? Та голови, забачивши голомозого незнайомця в коричневому костюмі, враз зникали.
Джакомоне простував до річки, щоб попрощатися з життям. Але, вийшовши на крутий берег, він передумав. Розкрив валізу, повитягав звідти свої перуки й одну за одною повкидав у воду.
— Прощавайте, — зітхнув він, — прощавайте, мої брехунці!
Однак перуки не втонули. Ще того самого дня їх повиловлювали хлопчаки, які бешкетували на річці незгірше крокодилів. Вони повисушували перуки на сонці, потім понатягали їх на голови і влаштували барвистий похід. Отак веселими розвагами та співом був відзначений кінець кривавого правління короля Джакомоне.
А поки Джакомоне іде назавжди, і треба сказати, йому добре поталанило, бо він ще може стати якщо не президентом, то хоча б секретарем шанованого клубу лисих, — ми з вами тим часом знову завітаємо на майдан.
Тут Джельсоміно, доспівавши грізну пісню, витер на лобі піт і сказав:
— Ну от, із палацом покінчено.
Однак серце його щеміло від неспокою: адже Шкандибчик так і не знайшовся.
“Куди він міг запропаститися? — питав себе наш герой. — Чи не залишився під руїнами божевільні? Може я тільки великий мастак руйнувати”. Проте збуджений натовп не давав йому спокою, аби відганяючи від нього сумні думки.
— Колону! Колону! — кричали йому звідусіль. — Треба звалити ще колону!
— А навіщо?
— Та на ній же змальовано походи короля Джакомоне. А то ж чиста брехня: він не ступав і за поріг свого палацу.
— Гаразд, — погодився Джельсоміно. — Я зараз і колоні заспіваю таку як слід серенаду. Тільки спочатку відійдіть чимдалі, щоб вона вас не придавила.
Люди відступили, і майдан сколихнувся, ніби хвилі пішли по воді. І тут Джельсоміно, глянувши на колону, побачив метрів за два над п’єдесталом так добре знайомі йому обриси кота з трьома лапами…
— Шкандибчику! — радісно вигукнув він, і у нього враз відлягло від серця.
Зображення здригнулося, обриси його скривилися, а потім знову застигли.
— Шкандибчику! — покликав Джельсоміно голосніше. Цого разу голос проник у мармур, подолавши його опір.
Шкандибчик відокремився від колони, стрибнув на землю і, накульгуючи, підбіг до Джельсоміно.
— От добре! От добре! — занявкав на радощах Шкандибчик, цілуючи Джельсоміно в щоку. — Коли б не ти, залишився б я наведеним крейдою на колоні, аж доки мене змило б дощем. Я люблю вмиватися, це всім добре відомо. Проте мені зовсім не хотілося б загинути від зайвого миття.
— А я для чого? — несподівано озвався Бананіто, який, орудуючи то плечима, то ліктями, проклав нарешті шлях до своїх, а тепер і до наших друзів. — Якщо з тобою ще колись трапиться таке, Шкандибчику, я знову намалюю тебе — і ти будеш ще кращий і правдоподібніший, ніж досі!
Трьом друзям, які щойно зійшлися докупи знову, треба ще так багато розповісти один одному. Тому краще залишити їх самих.
Ну а як же колона?
А кому, власне, може завадити одинока колона? Зображена на ній брехня нагадуватиме людям про ті часи, коли цією країною правив великий брехун і достатньо було лише однісінької майстерно виконаної пісні, щоб руїною стало все його королівство.
Щоб даремно кров не проливати, краще матч унічию зіграти
Нашу оповідь буде вичерпано, коли ви дізнаєтеся, що написано в тих аркушах, які я забув у кишені, поспішаючи докінчити попередній розділ. Це останні аркуші з нотатками, які я зробив того дня, коли Джельсоміно розповів мені про свої пригоди в Країні брехунів. Отож, перечитавши їх, я помітив, що про дальшу долю Джакомоне нічого не відомо. Тому я не можу вам сказати, чи став він порядною людиною, чи піратські ноги знову вивели його на кривий шлях.
На другому аркуші записано, що хоча Джельсоміно й тішився тим, що йому вдалося зробити в Країні брехунів, проте щоразу, проходячи головним майданом, він почував себе кепсько, ніби людина, якій у черевику почав муляти камінець.
“Чи треба було руйнувати дощенту королівський палац, — докоряв собі Джельсоміно. — Джакомоне все одно втік би, навіть коли б я повибивав тільки шибки. І тоді досить було б покликати скляра — і він усьому дав би лад”.
Про те, щоб звільнити Джельсоміно від цього мулького “камінця”, подбав Бананіто: він відновив палац на свій смак, витративши на це кілька аркушів паперу та коробку фарб. Це відібрало в нього півдня — разом із балконом на останньому поверсі. Коли балкон був уже готовий, городяни, що спостерігали за роботою, попрохали Бананіто вийти на нього і проголосити промову.
— Послухайте мене, люди добрі,— відповів Бананіто. — Прийміть краще закон, який забороняв би виголошувати промови з цього балкона. До того ж я тільки художник. Якщо вже вам так кортить послухати когось, то зверніться до Джельсоміно.
Цієї миті на балконі з’явився Шкандибчик і нявкнув щосили:
— Ня-а-ав!
Внизу на майдані пролунали оплески, й інших промов ніхто вже більше не просив.
Ще на одному з аркушів записано, що тітку Кукурудзу призначили директором інституту бродячих котів. І це більше ніж справедливо: з таким директором можна бути певним, що вже ніхто не примусить котів гавкати. Ромолетта знову стала ходити до школи, і сьогодні, мабуть, вона сидить не за партою, а за вчительським столом, бо їй дуже хотілося бути вчителькою.
І ось на останньому і найменшому аркушику в мене найкоротший запис: “Війна закінчилася внічию: один — один”.
Уявіть собі, я ледве не забув розповісти вам про цю війну.
Сталася вона через кілька днів після втечі короля Джакомоне. У глибокій таємниці від своїх підданих, дуже розраховуючи на гармати, що їх, як він сподівався, намалює йому Бананіто, колишній король оголосив війну одній із сусідніх держав. Але жителі цієї держави не любили жартів — їхня армія негайно вирушила в похід захищати свої кордони.
— Та ми зовсім не хочемо воювати, — запевнили сусідів міністри нового уряду колишньої Країни брехунів. — Ми зовсім не такі, як король Джакомоне!
Один із журналістів узяв із цього приводу інтерв’ю у Джельсоміно, котрий саме музикував, готуючись тепер уже до справжнього концерту.
— Війна? — здивувався Джельсоміно. — Ви краще запропонуйте супротивникові припинити військові дії і натомість провести футбольний матч. Може, після гри хтось і матиме забиті коліна, зате обійдеться зовсім без крові.
На щастя, ця пропозиція сподобалася супротивникам, які, по суті, теж не мали ніякого бажання воювати.
Футбольний матч відбувся найближчої неділі.
Джельсоміно, звісно ж, уболівав за свою команду. Його так захопила гра, що він не стримався й закричав із трибуни: “Давай! Давай!” І м’яч відразу ж опинився в сітці воріт супротивника, як це вже трапилося одного разу, коли ви пам’ятаєте, в його рідному селі.
“Аж ніяк не можна допустити, щоб цей матч закінчився такою шахрайською перемогою, — тієї ж миті вирішив подумки Джельсоміно. — Тут іде чесна гра в футбол, будь-які махінації заборонені правилами”.
І він одразу ж забив гол у протилежні ворота. На його місці ви, либонь, зробили б так само.
