Продавець вирячився на неї, кілька хвилин покрутив перед очима, підкинув над прилавком, щоб почути, як вона дзвенить, потім заходився розглядати її через лупу і навіть спробував на зуб. Після цього він простяг її назад Джельсоміно і невдоволено зауважив:
— На жаль, юначе, ваша монета справжня.
— Тим краще! — довірливо усміхнувся Джельсоміно.
— Ні, не краще. Кажу ж вам, що ця монета справжня і я не маю права її прийняти. Ідіть собі своєю дорогою. І взагалі радійте, юначе, що в мене нема бажання вийти і покликати поліцейського. Хіба ви не знаєте, що чекає на тих, хто пускає в обіг справжні гроші? В’язниця!
— Але ж я…
— А ви не підвищуйте голосу, я не глухий. Ідіть, ідіть собі і приходьте з фальшивою монетою, тоді й одержите свій товар. Дивіться, я навіть не розгортаю пакунків і кладу їх отут збоку, добре? На добраніч!
Джельсоміно заткнув рота кулаком, щоб не закричати. І поки він ішов від прилавка до дверей, між ним і його голосом відбулася така розмова:
Голос: Хочеш, я вигукну: “А-а!”, і в нього на друзки розлетиться вся вітрина?
Джельсоміно: Бога ради, не роби цього. Адже я щойно опинився в цій країні, у мене й так усе тут почалося не з тієї ноги.
Голос: Але я мушу вирватись на волю, бо як не вирвуся, то лусну. Ти ж мій володар, придумай, як краще це зробити.
Джельсоміно: Потерпи, дай хоч вийти з цієї божевільної крамниці. Мені не хочеться руйнувати її. В цій країні коїться щось дивне.
Голос: Не зволікай, я більше не можу… Ще хвилина — і я закричу… Ще хвилина — і все розлетиться на друзки…
Джельсоміно кинувся бігти, звернув у глуху вуличку, трохи ширшу за провулок, швидко озирнувся. Довкола не було нікого. Тоді він витяг з рота кулак і, щоб звільнитися від злості, яка переповнювала його, випустив коротке: “А-а-а!” Тієї ж миті розлетівся на скалки вуличний ліхтар, а на тротуар упав з балкона винесений кимось із кімнати вазон.
Джельсоміно зітхнув:
— Коли я матиму гроші, то вишлю їх грошовим переказом міській управі за розбитий вуличний ліхтар, а на балкон поставлю новий вазон із квітами. Більше, здається, нічого не розбилося?
— Ні, більш нічого, — відповів йому тонюсінький голос, і хтось двічі кашлянув.
Джельсоміно озирнувся довкола, шукаючи, хто б це міг говорити, і побачив кота, чи принаймні істоту, яка здалеку скидалася на кота. Передусім кіт цей був густо-червоного чи навіть бордового кольору. Він мав лише три лапи. Та найдивовижніше те, що це був контурний, окреслений лініями кіт, яких ото малюють на стінах діти.
— Як? Кіт-говорун? — здивувався Джельсоміно.
— Так, я трохи незвичайний кіт і визнаю це. Я, наприклад, умію читати й писати. Але крім усього іншого, я син шкільної крейди.
— Чий, чий син?
— Одна дівчинка намалювала мене на цій стіні шматочком кольорової крейди, який вона вкрала у школі. Та оскільки цієї миті з’явився поліцейський, вона швиденько дременула, не домалювавши мені однієї лапи. Через це я шкандибаю. От тому й вирішив назвати себе Шкандибчиком. А ще я трохи кашляю, бо прозимував на досить-таки сирій стіні.
Джельсоміно оглянув стіну. На ній залишилася ледь помітна заглибина від контурів Шкандибчика — так ніби рисунок вилущився з тиньку.
— А як же ти вирвався із стіни? — запитав Джельсоміно.
— От за це я мушу подякувати твоєму голосові,— відповів Шкандибчик. — Проте якби ти був крикнув хоч трохи сильніше, то вивалив би стіну і сталося б непоправне. А так мені справді пощастило. Ой, яка це розкіш ходити по землі, хай навіть на трьох лапах! Он у тебе тільки дві ноги — і тобі ніби вистачає, правда?
— Ще б пак, для мене цього навіть забагато, — згодився Джельсоміно. — Якби у мене була тільки одна нога, то я сидів би собі спокійнісінько вдома.
— Ти, я бачу, щось не дуже веселий, — зауважив Шкандибчик. — Що з тобою сталося?
Джельсоміно тільки-но хотів почати невеселу оповідь про свої пригоди, як на вулицю раптом вийшов справжній кіт, на чотирьох лапах. Але він, певно, був дуже заморочений, бо навіть не підвів голови, щоб глянути на наших друзів.
— Няв! — крикнув навздогін йому Шкандибчик, що котячою мовою означає “привіт!”.
Кіт зупинився. Він, здається, був здивований, ба навіть обурений.
— Мене звати Шкандибчиком, а тебе як? — поцікавився наш намальований кіт.
Справжній кіт, здавалося, вагався, відповідати чи ні. Потім знехотя промимрив:
— А мене — Дружком.
— Що він сказав? — поцікавився Джельсоміно, який по-їхньому анічогісінько не тямив.
— Каже, що його звати Дружком.
— А хіба це не собаче ім’я?
— Отож!
— Тоді я взагалі нічого не збагну, — мовив Джельсоміно. — Спершу крамар захотів мені втелющити чорнило замість хліба, тепер оцей кіт із собачою кличкою…
— Голубе мій, — пояснив Шкандибчик, — цей кіт вважає, що він собака… Давай-но ще раз перевіримо.
І, повернувшись до кота, Шкандибчик знову щиро привітався з ним — Ня-ав, Дружку!
— Гав-гав! — сердито відповів кіт. — Посоромся, ти ж кіт, а нявчиш!
— Авжеж, я кіт! — пояснив йому Шкандибчик. — Хоч у мене лише три лапи, намальовані червоною крейдою.
— Ти ганьба для нашого роду. Та ще й великий брехун. Іди геть! Я не бажаю більше ані секунди розмовляти з тобою. До того ж починає накрапати — я краще побіжу додому та візьму парасольку.
І кіт подався, час від часу оглядаючись і гавкаючи.
— Що він сказав? — запитав Джельсоміно.
— Та сказав, що йде дощ.
Джельсоміно глянув у небо. Над дахами яскраво світило сонце, і навіть у морський бінокль не можна було б побачити ні хмаринки.
— Будемо сподіватися, — промовив він, — що всі непогожі дні в цьому краю будуть такі, як сьогоднішній день. Мені здається, що я опинився в країні, де все поставлено з ніг на голову.
— Любий Джельсоміно, ти просто опинився в Країні брехунів. Тут за законом усі мусять брехати. І горе тим, хто каже правду: на них накладають такі штрафи, що шкуру здирають разом із хвостом.
І тут Шкандибчик, який за той час, поки був на стіні, багато чого побачив і запам’ятав, детально описав Джельсоміно Країну брехунів.
Коротко й правдиво про події тих днів та створення Країни брехунів
— Ти повинен знати, що… — почав Шкандибчик… Однак, щоб не забирати у вас багато часу, я перекажу вам його розповідь.
Отож задовго до того, як Джельсоміно потрапив до тієї країни, туди приплив морем підступний і жорстокий пірат Джакомоне. Це був високий і товстий, уже літній чолов’яга, якому на схилі віку забажалося спокійного й осідлого життя.
— Молодість давно минула, — казав Джакомоне, — і мені вже остогидло борознити моря. Захоплю-но я десь острівець та й покину піратське ремесло. Звісно ж, я не забуду своєї братії: кого призначу міністром, кого маршалом двору, кого камердинером або конюшим, і вони не будуть ремствувати на свого ватага.
Після того як у Джакомоне остаточно визрів цей план, він заходився підшукувати собі острівець. Але жоден із них його не влаштовував. Якщо ж він подобався йому, то не подобався друзякам. Одному потрібна була річка, щоб ловити форель, а річки не було; другий не уявляв собі життя без кінотеатру; третій не міг обійтися без банку, щоб покласти туди свої піратські заощадження.
— А чому б вам не захопити щось пристойніше, ніж якийсь там острівець? — щоразу говорив хто-небудь із піратів.
Зрештою скінчилося все тим, що вони загарбали цілу країну з великим столичним містом, де було вдосталь і банків, і кінотеатрів, і скільки хоч річок, щоб повудити форель, а по неділях покататися на човнах. І нічого дивного тут нема. Нерідко трапляється, що зграя піратів захоплює якусь країну в тій чи тій частині світу. Отож Джакомоне, загарбавши країну, взяв собі ймення короля Джакомоне Першого, а своїх підручних призначив адміралами, камергерами, придворними та начальниками пожежних дружин. Звісна річ, Джакомоне видав закон, який зобов’язував усіх називати його “ваша величність”; тим же, хто відмовлявся це робити, було наказано відрізати язик. А щоб нікому й ніколи не спало на думку повідати про нього правду, Джакомоне наказав своїм міністрам зробити реформу словника.
— Треба змінити значення кожного слова, — пояснив він. — Наприклад, слово “пірат” має означати “чесна, порядна людина”. Тож коли хтось скаже, що я пірат, то новою мовою це означатиме: я чесна, порядна людина.
— Присягаємо всіма китами, яких ми бачили, коли ходили на абордаж, що це чудова ідея! — радісно закричали міністри. — її треба увічнити в анналах історії!
— Всі зрозуміли? — вів далі Джакомоне. — А тепер — до роботи! Треба змінити назви речей, тварин і людей. Для початку замість “доброго ранку” будемо казати добрий вечір”. Так мої вірнопіддані починатимуть свій день із брехні. Само собою зрозуміло, що коли настане час іти спати, треба буде казати “на добридень”.
— Ген-ніально! — захоплено вигукнув один із міністрів. — А замість того, щоб сказати комусь “який у вас чудовий вигляд”, треба буде говорити “яка ж бридка фізіономія”.
Після реформи словника було видано закон, який зобов’язував усіх перейти на брехню. Він уніс страшенну плутанину.
Спочатку люди дуже часто помилялися. Наприклад, хліб ішли купувати в булочну, забуваючи, що там тепер продаються зошити й олівці, а по хліб треба йти до крамниці канцелярських товарів. Або вибиралися погуляти в міський парк, милувалися квітами і зітхали:
— Які гарні троянди!
Аж тут із-за куща вискакував стражник короля Джакомоне, тримаючи напоготові наручники.
— От ви й попалися, голубе! А чи знаєте ви, що порушили закон? Як це вам стукнуло в голову називати моркву трояндами?
— Пробачте мені,— бурмотів застуканий винуватець і враз починав вихваляти інші квіти. — Яка дивовижна кропива! — казав він, показуючи на братки.
— Ні-ні, не викручуйтеся! Ви вже вчинили злочин. Посидите трохи у в’язниці та потренуєтесь говорити брехню.
А те, що сталося в школах, просто неможливо описати. Джакомоне наказав поміняти всі арифметичні дії. Щоб виконати додавання, треба було віднімати, щоб поділити — множити. Навіть учителі не в змозі були перевіряти завдання.
Розкошували тільки ледарі: чим більше вони робили помилок, тим певніші були, що дістануть найвищу оцінку.
А твори?
Можете собі уявити, що то були за твори, які писалися навпаки. Ось як, наприклад, один учень розкрив тему “Гарний день”, за що його було нагороджено фальшивою золотою медаллю:
“Учора йшов дощ. Ой, яка-то насолода гуляти під холодним дощем, що ллє як із відра! Нарешті люди змогли залишити вдома свої парасольки та плащі й ходити в самих сорочках. Я не люблю, коли світить сонце: доводиться сидіти вдома, щоб не намокнути, і всеньку ніч дивитися, як його промені сумно ковзають по черепиці дверей”.
Щоб сповна оцінити цей твір, не забудьте врахувати, що “черепиця дверей” цією мовою означало “шибки вікон”.
Та годі про це. Тепер ви вже знаєте, про що йдеться. У Країні брехунів навіть тварини були змушені говорити неправду: собаки — нявкали, коти — гавкали, коні — мукали, а лев, що сидів у клітці в звіринці, мусив пищати, бо рикати наказали мишам.
Тільки риба в воді та птахи в повітрі могли не зважати на всі закони короля Джакомоне. Адже риба завжди мовчить, і тому її ніхто не може примусити брехати. Ну, а птахів не могла заарештувати королівська сторожа. Птахи, як і досі, виспівували собі кожне не свій лад, а зажурені люди з заздрістю поглядали на них.
— Які ви щасливі,— казали вони, зітхаючи. — Вас ніхто не може заарештувати…
Джельсоміно слухав розповідь Шкандибчика, і йому ставало дедалі сумніше.
“Як же я житиму в цій країні, та ще з таким сильним голосом? — думав він. — Адже варто мені ним сказати правду, як її почують усі охоронці в королівстві Джакомоне. А голос у мене такий неслухняний, що стримати мені його дуже важко”.
— Ну от, тепер тобі все відомо, — закінчив свою розповідь Шкандибчик. — А знаєш, що я тобі ще скажу? Я зголоднів.
— Я теж. Але я майже забув про це.
— Голод — це єдине, про що не можна забути. Час йому не страшний. Навпаки, що більше минає часу, то дужче відчуваєш голод. Та дарма, зараз ми щось роздобудемо, ось побачиш. Але спершу мені хотілося б залишити про себе пам’ять на цій стіні, полоненим якої я так довго пробув.
І він своєю лапою, намальованою червоною крейдою, надряпав на тому місці, де від нього зостався ледь помітний слід:
НЯВ! ХАЙ ЖИВЕ ВОЛЯ!
Роздобути щось попоїсти було не так просто. Поки вони блукали містом, Джельсоміно весь час дивився під ноги, сподіваючись знайти фальшиву монету. А кіт Шкандибчик пильно придивлявся до перехожих, ніби шукав серед них когось знайомого.
— Он вона! — вигукнув нарешті Шкандибчик, показуючи на підстаркувату синьйору, що поспішала тротуаром із згортком у руках.
— А хто це?
— Це тітка Кукурудза, заступниця котів. Вона щовечора приносить пакунок із недоїдками для бродячих котів, які збираються під парком короля Джакомоне.
Тітка Кукурудза була пряма, як палиця, сухорлява, сувора на вигляд бабуся заввишки майже два метри. Глянувши на неї, можна було подумати, що вона з тих бабусь, які ганяють котів мітлою. Насправді ж, як казав Шкандибчик, усе було якраз навпаки.
Простуючи за нею, Джельсоміно зі своїм товаришем вийшли на невеличкий майдан, у глибині якого височів парковий мур із зубцями, поверх яких стирчали гострі шпичаки з розбитих пляшок. Тут тітку Кукурудзу зустрів безладним гавкотом десяток худющих, облуплених котів.
— Пришелепуваті! — процідив крізь зуби Шкандибчик. — Дивись, як я їх зараз обдурю.
Діждавшись, коли тітка Кукурудза розгорнула свій пакунок і почала викладати з нього недоїдки на тротуар. Шкандибчик стрибнув усередину котячої зграї й щосили вереснув: “Ня-ав!”
Щоб кіт нявчав, а не гавкав, — такого тутешні коти давно не чули! Вони від здивування заклякли на місці й стояли мов укопані. А Шкандибчик тим часом схопив своїми гострими зубами дві голови тріски й хребет камбали, чотирма сягнистими стрибками досяг гребеня паркового муру і з нього шаснув у кущі.
Джельсоміно оглянувся довкола. Йому теж закортіло перелізти через мур, але на нього підозріло поглядала тітка Кукурудза.
“Ще, чого доброго, зчинить галас”, — подумав він. І, вдаючи звичайного перехожого, що йде у своїх справах, він звернув у іншу вулицю.
Коти, отямившись від миттєвої розгубленості, знову безладно загавкали, чіпляючись за спідницю тітки Кукурудзи. Та вона, щиро кажучи, була вражена ще більше, ніж вони. Оговтавшись, старенька зітхнула, розділила між котами решту недоїдків і, глянувши востаннє на мур, за яким зник Шкандибчик, почимчикувала додому.
А Джельсоміно, ледве звернувши за ріг, знайшов нарешті фальшиву монету, яку так шукав, і заплатив за хліб та сир, чи як тут казали, за “каламарчик чорнила й гумку”.
Швидко спадала ніч, Джельсоміно був зморений і хотів спати. Побачивши відчинені двері, він прошмигнув у них і опинився в підвалі. Там хлопець приліг на купу вугілля і відразу ж заснув.
Шкандибчик сам і без чиїхось спонук підгледів у Джакомоне аж сто перук
Поки Джельсоміно спить, не підозрюючи, що саме уві сні з ним станеться нова пригода, про яку я вам розповім трохи далі, ми пройдемо слідами трьох червоних лап Шкандибчика. Голови тріски й хребет камбали здалися йому неймовірно смачними. Це ж уперше в житті він поїв. Досі, поки він зоставався намальованим на стіні, йому ніколи не хотілося їсти.
Шкандибчик уперше проводив ніч у королівському парку.
— Шкода, що тут немає Джельсоміно, — сказав кіт. — Він зміг би заспівати серенади королеві Джакомоне і потрощити всі шибки у вікнах його палацу.
Глянувши на палац, Шкандибчик побачив на останньому поверсі ряд яскраво освітлених вікон.
“Мабуть, король Джакомоне вкладається спати, — подумав він. — Не хочеться пропустити такого видовища”.
Він спритно, як це вміють лише коти, видерся з поверху на поверх до освітлених вікон і заглянув у величезну залу, що знаходилася перед спальнею його величності.
