Там двома нескінченними рядами стояли камердинери, слуги, придворні, камергери, адмірали, міністри й інші сановники і низько вклонялися королеві Джакомоне, який проходив повз них. Він був здоровенний, товстий і такий страшний, що можна було злякатися. В ньому приваблювали лише густі довгі кучері вогненно-оранжевого кольору та фіолетова нічна сорочка з вишитим королівським іменем на грудях. Коли він проходив, усі низько вклонялися йому і шанобливо бубоніли:
— На добридень, ваша величносте! Щасливої вам днини, володарю!
Джакомоне раз по раз зупинявся, позіхав на весь рот, і тієї ж миті хтось із придворних ввічливо затуляв йому долонею рота. Після цього Джакомоне йшов далі й бурмотів:
— Щось мені сьогодні вранці зовсім не хочеться спати. Я почуваю себе свіжим, як кавунчик.
Звісно ж, усе це означало зовсім навпаки. Але він так звик примушувати брехати інших, що вже й сам брехав, як шовком шив, і першим вірив цій брехні.
— У вашої величності дуже бридка фізіономія, — зауважив, низько вклоняючись, один із міністрів.
Джакомоне люто глянув на нього, але відразу ж похопився: адже ці слова означали, що його обличчя аж пашіло свіжістю. Він усміхнувся, позіхнув, жестом руки попрощався з усіма присутніми, підібрав поділ своєї фіолетової нічної сорочки і посунув до спальні.
Шкандибчик, щоб спостерігати далі, переліз до другого вікна.
Причинивши за собою двері, його величність Джакомоне поквапився до дзеркала і заходився розчісувати золотим гребінцем свої чудові густі кучері.
“Як він дбає про свою чуприну, — подумав Шкандибчик. — А втім, недарма — вона справді-таки гарна. Аж не віриться, що людина з такими кучерями могла стати піратом. Йому більше б пасувало бути художником чи музикантом”.
А Джакомоне тим часом поклав гребінця, обережно взяв два пасма біля скронь, зробив руками рух назад — і голова його стала лиса як макогін. Навряд чи й індіанин з такою спритністю зміг би оскальпувати свою нещасну жертву.
— Ти ба — перука! — пробурмотів здивований Шкандибчик.
Так, чудові, густі оранжеві кучері виявилися звичайні— сінькою перукою. А під нею лиса голова його величності мала відразливий червоно-бурий колір і була всіяна ґулями й струпами, які Джакомоне чухав, скрушно зітхаючи. Потім він підійшов до шафи, розчинив її навстіж, і Шкандибчик з подиву аж очі вирячив. Там були перуки всяких кольорів: русі, сині, чорні, з викладеним на різний манер волоссям. На людях Джакомоне завжди з’являвся в оранжевій перуці, але у спальні, залишившись наодинці, він любив перед сном міняти перуки, щоб хоч трохи забути про свою лисину. Правда, йому нічого було соромитися. Адже у всіх людей у певному віці починає випадати волосся. Та Джакомоне не міг бачити свою голову, коли на ній нічого не було.
На очах у Шкандибчика його величність приміряв одну за одною кількадесят перук. У кожній він походжав перед дзеркалом, оглядаючи себе то спереду, то з боків, а потім за допомогою дзеркальця ще й з потилиці, немовби прима-балерина перед виходом на кін. Нарешті йому здалося, що фіолетова перука найбільше пасує до кольору його нічної сорочки. Він міцно нап’яв її на свою лисину, ліг у ліжко і погасив світло.
Шкандибчик ще з півгодини провів на підвіконні королівського палацу, з цікавістю заглядаючи то в одне, то в друге вікно. Це, звичайно, не до лиця вихованим людям. Якщо непристойно підслуховувати під дверима, то хіба пристойно заглядати у вікна? Та вам це, зрештою, ніколи й не вдасться, адже ви не коти і не канатохідці. Але в одній із кімнат Шкандибчика дуже розсмішив придворний сановник, який скинув із себе камергерський мундир і, перш ніж лягти спати, порозкидав кругом мережки, нагороди та зброю. І знаєте, що він натяг на себе? Свою стару піратську одежу: підкочені до колін штани, картату куртку й чорну пов’язку на праве око. І в усьому цьому старий пірат поліз не в постіль, а на вершечок балдахіна, що височів над ліжком. Напевне, він скучив за верхньою перечкою грот-щогли. Там він закурив свою дешеву люльку і заходився жадібно затягуватися смердючим димом, від якого Шкандибчик ледве не закашлявся.
— Чи ба, що то значить сила правди, — зауважив наш спостерігач, — навіть старий пірат і той шанує свою справжню одежу. Шкандибчик вирішив, що ночувати в парку, ризикуючи потрапити до рук королівської сторожі, було б необачно. Тому він знову переліз через мур і опинився на центральному майдані міста, певна річ, на тому самому, де народ збирався, аби послухати промови короля Джакомоне. Шкандибчик став уже поглядати довкола, підшукуючи якусь схованку для ночівлі, як раптом у нього засвербіла права лапа.
— Дивно, що б це значило? — промовив він сам до себе. — Чи не підхопив я бліх у його величності або у того старого пірата?
Проте лапа свербіла не так, як завжди: не ззовні, а зсередини. Шкандибчик уважно її оглянув, але не знайшов жодної блохи.
— Ага, я збагнув, — вирішив він, — це мені закортіло писати на стінах. Пригадую, вчора ввечері у мене так само засвербіло, коли, дякуючи Джельсоміно, я вперше став на цю землю. Отож лишу-но я привітання королеві брехунів.
Шкандибчик обережно наблизився до самого фасаду королівського палацу і впевнився, що варта не в змозі його схопити. Як це й належить країні навпаки, вартові спали собі, аж хропли. Час від часу начальник охорони обходив пости і перевіряв, чи всі вартові справді сплять.
— Тим краще, — зрадів Шкандибчик і своєю лапою, намальованою червоною крейдою, правою, звісна річ, написав на стіні королівського палацу, поряд із головним входом:
КОРОЛЬ ДЖАКОМОНЕ НОСИТЬ ПЕРУКУ!
— Цей напис тут якраз до речі,— сказав кіт, оглянувши його. — Тепер треба написати і по той бік входу.
За чверть години він устиг разів сто написати ці слова і аж стомився, як школяр, що закінчив переписувати задане йому на покару завдання. А тепер — спатки.
Якраз посеред майдану височіла мармурова колона, прикрашена скульптурами, що славили подвиги короля Джакомоне. Певно ж, усе це були вигадки. Тут можна було бачити, як король роздає свої скарби бідним, як розбиває ворогів, як він винаходить парасольку, щоб захистити своїх підданих від дощу.
На вершині колони було вдосталь місця, щоб кіт із трьома лапами міг там простягнутися і в повній безпеці гарно виспатися. Чіпляючись за скульптури, Шкандибчик видерся по колоні й зручно розлігся на її широкій маківці. Щоб не впасти сонним, він зачепився, хвостом за громовідвід і, не встигнувши заплющити очі, заснув.
Спочатку Шкандибчик злякався, а потім зрадів, що впіймався
На світанку Шкандибчик прокинувся від страшенного галасу.
“Може, поки я спав, сталася повінь?” — з переляку подумав він. Перехилившись через край колони, кіт побачив, що внизу, на майдані, вирує юрба. Він одразу здогадався, що всіх цих людей привів сюди напис, зроблений ним на фасаді королівського палацу:
КОРОЛЬ ДЖАКОМОНЕ НОСИТЬ ПЕРУКУ!
У Країні брехунів навіть найменша правда робила більше галасу, ніж вибух бомби. З усіх вулиць плавом пливли люди, принаджені гомоном і сміхом. Ті, хто щойно прибув, думали, що починається свято.
— Що сталося? Ми перемогли у якійсь війні?
— Ні, ні, куди краще!
— У його величності народився наступник?
— Ні, ще краще!
— Ну, тоді, напевне, скасували податки.
Нарешті й ті, хто прибув, прочитавши Шкандибчикові написи, вибухали сміхом. Крики й регіт розбудили короля Джакомоне, який спочивав у своїй фіолетовій сорочці. Підійшовши до вікна, він потер від радості руки.
— Як чудово! Ви тільки погляньте, як мене любить мій народ! Усі вони прийшли сюди, щоб побажати мені на добраніч. Гей, придворні, камергери, адмірали! Мерщій до мене, несіть мантію і скіпетр! Я хочу вийти на балкон і виголосити промову.
Але в придворних було більше недовіри, аніж радощів.
— Чи не послати нам кого-небудь розвідати, що там сталося?
— Ваша величносте, а що, як це революція?
— Дурниці! Хіба ви не бачите, як люди веселяться?
— Отож-бо. А чому вони такі веселі?
— Та ясно чому. Адже я зараз скажу промову. Де мій секретар?
— Я тут, ваша величносте.
Секретар Джакомоне завжди носив під пахвою пухку теку, напхану готовими промовами. Тут були промови на будь-яку тему: повчальні, зворушливі, розважальні, але всі від початку до кінця сповнені брехні. Секретар розгорнув теку, витяг звідти списаний аркуш і прочитав заголовок.
— “Промова про те, як виростити рисову кашу”.
— Ні, ні, не треба нічого про їжу. А то ще в когось розгуляється апетит, і він мене неохоче слухатиме.
— “Промова про винахід коників-гойдалок”, — прочитав ще один заголовок секретар.
— Оця, мабуть, піде. Всім-бо відомо, що коники-гойдалки винайшов я. Поки я не став королем, про них ніхто й не чув.
— Ваша величносте, у мене є ще одна промова — про колір волосся.
— Чудово! Оце саме те, що мені треба! — вигукнув Джакомоне, погладжуючи свою перуку. Він схопив аркуш із текстом промови й вибіг на балкон.
Поява його величності викликала щось схоже і на грім оплесків, і на гучний регіт. Багато хто з недовірливих придворних розцінив це як відвертий посміх і ще дужче пройнявся підозрілою настороженістю. Проте Джакомоне сприйняв цей гам за схвальні оплески і, подякувавши своїм підданим радісною усмішкою, заходився читати промову.
Не сподівайтеся, що ви зможете повністю її тут прочитати. Ви все одно нічогісінько б у ній не втямили, бо про все там говорилося навпаки. Покладаючись на пам’ять Джельсоміно, я вам коротко перекажу її зміст.
Ось приблизно те, що сказав король Джакомоне:
— Що таке голова без волосся? Це сад без квітів.
— Славно! — закричали з юрби. — Слушно! Це правда! Оте “слушно” змусило насторожитися навіть найменш підозріливих придворних. Проте Джакомоне спокійнісінько вів далі:
— Поки я не став королем цієї країни, люди у відчаї виривали в себе волосся. Вони один за одним лисіли, а перукарі ставали безробітними.
— Славно! — крикнув хтось у юрбі. — Хай живуть перукарі і хай живуть перуки!
Джакомоне на мить отетерів. Отой натяк на перуку зачепив його за живе. Але, відігнавши підозри, він заговорив знову:
— Громадяни, зараз я вам розкажу, чому волосся оранжевого кольору гарніше за волосся зеленого кольору.
Цієї миті один із придворних смикнув Джакомоне за рукав і прошепотів йому на вухо:
— Ваша величносте, стряслося щось жахливе.
— Що таке? Кажи!
— Спочатку пообіцяйте, що не накажете відрізати мені язика, якщо я скажу правду.
— Обіцяю!
— Хтось понаписував на стінах, що ви носите перуку. Через те люди й сміються…
Це так подіяло на Джакомоне, що він випустив із рук аркуші своєї промови. Вони полетіли над юрбою і кінець кінцем опинилися в руках у хлопчаків. Якби королю сказали, що горить його палац, він, мабуть би, менше розізлився. Джакомоне наказав жандармам негайно очистити майдан від людей. Потім звелів відрізати язика тому придворному, який з’ясував, чому сміються люди, і сповістив королеві прикру новину. Бідолаха згарячу став благати, щоб йому залишили язик. Він геть забув, що треба було просити залишити йому носа. Тоді, принаймні, йому одрізали б носа і залишили язика. Та Джакомоне на цьому не вгамував своєї люті. По всьому королівству було розіслано наказ, у якому обіцялося сто тисяч фальшивих талерів тому, хто назве людину, котра скривдила його королівську величність. А на майдані перед королівським палацом, біля підніжжя колони, було споруджено гільйотину, щоб відрубати голову зухвалому писаці.
— Лелечко! — вигукнув Шкандибчик, задкуючи по колоні, щоб його не було видно, і помацав себе за шию. — Я не знаю, як мовою брехунів називається страх, але якщо його називають сміливість, то я зараз відчуваю себе страшенно сміливим.
З обережності кіт скрутився клубочком і цілісінький день пролежав на своїй схованці. Надвечір, остаточно переконавшись, що уникне небезпечних зустрічей, він спустився по колоні, сто разів оглядаючись на всі боки, перш ніж зробити кожен наступний крок. Коли він торкнувся землі, його задні лапи хотіли відразу ж дременути. І ось цієї миті він раптом відчув, як у нього приємно засвербіла передня права лапа.
— От тобі, знову починається, — промуркотів Шкандибчик. — Треба мені, мабуть, аби перестало свербіти, написати ще щось неприємне на згадку королеві Джакомоне. Звісно ж, коли я народився з малюнка, то все життя мені доведеться тепер писати. Але я не бачу тут жодної стіни. Та дарма. Напишу он там.
І своєю лапою з червоної крейди він надряпав на сокирі гільйотини нове послання королеві Джакомоне:
ТЕПЕР ПРАВДА ВСІМ ВІДОМА:
“ГОЛОМОЗИЙ ДЖАКОМОНЕ!”
Як тільки було закінчено напис, свербіти враз перестало. Проте Шкандибчик із занепокоєнням помітив, що його лапа покоротшала на кілька міліметрів.
— Мені й так уже бракує однієї лапи, — пробубнів він, — а якщо я писатиму, то й друга зітреться. Як же я тоді ходитиму?
— Ось зараз я тобі допоможу, — почув він голос у себе за спиною.
Якби йшлося тільки про голос, то Шкандибчик міг дременути. Але той голос мав ще й довгі руки та чіпкі пальці, які не давали йому вирватися. Ці руки, пальці й голос належали немолодій уже, сухорлявій і суворій на вигляд синьйорі, що мала майже два метри заввишки.
— А-а-а… Тітка Кукурудза!
— Авжеж, це я, — просичала стара синьйора, — і я візьму тебе з собою. Я тобі покажу, як цупити їжу в моїх котів і писати крейдою на стінах!
Шкандибчик спокійно дав себе загорнути в накидку тітки Кукурудзи, тим паче, що з брами королівського палацу вже виткнулося кілька жандармів.
“Добре, що тітка Кукурудза нагодилася першою, — подумав він. — Краще вже бути в її руках, аніж у лабетах Джакомоне”.
Наш шкандибчик марно час не гає — він котів-приблуд нявкати навчає
Тітка Кукурудза принесла Шкандибчика додому і пришила його до спинки м’якого крісла. Авжеж, саме пришила голкою й ниткою, як ото пришивають рисунок на скатерку, коли хочуть її вишивати. А щоб, бува, не розійшовся шов, вона зав’язала подвійний вузлик і аж тоді відірвала нитку.
— Тітко Кукурудзо, — весело мовив Шкандибчик, — ви хоча б узяли сині нитки, вони більше пасують до кольору моєї шерсті. Ці оранжеві просто жахливі, вони нагадують мені перуку короля Джакомоне.
— Нас не цікавлять зараз перуки, — урвала його тітка Кукурудза. — Найголовніше, щоб ти був пришитий і не втік, як учора. Ти рідкісна тварина, і я чекаю від тебе великих справ.
— Я ж тільки кіт, — скромно зауважив Шкандибчик.
— Ти кіт, який нявкає. А таких зараз мало, точніше, їх зовсім нема. Коти почали гавкати, як собаки, і, звісно, у них це кепсько виходить, бо вони народилися не для цього. Я люблю котів, а не собак. У мене їх дома аж семеро. Вони сплять на кухні під раковиною. Щоразу, коли вони відкривають рота, мені хочеться затулити вуха й тікати з дому. Я разів сто намагалася навчити їх нявкати, але вони не слухаються мене.
Шкандибчик почав пройматися симпатією до цієї старої синьйори, яка, без сумніву, врятувала його від жандармів і якій уже в печінках сидять гавкучі коти.
— Та хоч би там як, — вела далі тітка Кукурудза, — розмову про котів ми відкладемо до завтра. Сьогодні ввечері ми зробимо інше.
Вона підійшла до мініатюрної шафки і витягла з неї книжку.
— “Трактат про чистоту”, — прочитав її назву Шкандибчик.
— А зараз, — мовила тітка Кукурудза, зручніше вмощуючись у крісло навпроти Шкандибчика, — я прочитаю тобі цю книжку від першого розділу до останнього.
— А скільки в ній сторінок, тітонько?
— Не багато, всього вісімсот двадцять чотири разом із змістом, який я, хай уже так, не буду читати. Отож-бо слухай: “Розділ перший. Чому не слід писати своє ім’я на стінах. Ім’я — річ важлива, і ним не можна розкидатися. Намалюйте гарну картину і можете поставити під нею свій підпис. Створіть гарну статую, і ваше ім’я буде на п’єдесталі. Сконструюйте гарну машину, і ви матимете право назвати її своїм іменем. Тільки люди, які не роблять нічого доброго і не мають місця, щоб поставити своє ім’я, пишуть його на стінах”.
— Я цілком із цим згоден, — озвався Шкандибчик. — Але ж я писав не своє ім’я, а короля Джакомоне.
— Помовч і послухай: “Розділ другий. Чому не слід писати на стінах імена своїх друзів”.
— У мене тільки один друг, — сказав Шкандибчик, — та й того я загубив. Я не хочу слухати цього розділу, бо мені буде дуже сумно…
— Але тобі хоч-не-хоч доведеться його вислухати, адже ти все одно не можеш рушити з місця.
Цієї миті теленькнув дзвінок — і тітка Кукурудза підвелася, щоб відчинити двері.
