Уві сні він заходився співати. Багато хто має звичку розмовляти вві сні, а от Джельсоміно мав звичку співати. А коли він прикидався, то вже нічого не пам’ятав. Мабуть, голос Джельсоміно таким нічним жартом помщався йому за те, що він довго змушував його мовчати вдень. Отак голос, напевно, хотів відігратися за всі випадки, коли господар не дозволяв йому вириватися на волю.
Джельсоміно наспівував уві сні півголосом, але цього було цілком достатньо, щоб розбудити півміста.
Жителі кидалися до вікон і обурювалися:
— Куди поділася нічна сторожа? Це неможливо витримати, невже ніхто не змусить замовкнути того пияку?!
Стражники бігали туди-сюди, але нікого не бачили на безлюдних вулицях.
Прокинувся й директор міського театру, який мешкав на протилежному кінці міста, кілометрів за десять від підвалу, де спав Джельсоміно.
— Який чарівний і сильний голос! — вигукнув він. — Оце так тенор! Але ж хто може так співати? Ех, мав би я такого співака, мій театр був би завжди переповнений. Цей незнайомець міг би врятувати мене.
А театр у цьому місті справді переживав кризу, навіть був на межі краху. Співаків у Країні брехунів було мало, та й ті вважали своїм обов’язком співати фальшиво. А все тому, що, коли вони співали гарно, глядачі горланили: “Перестань гавкати, собако!” А коли співали погано, публіка кричала: “Браво! Бравіссімо! Біс!” Співаки, ясна річ, хотіли, щоб їм кричали “браво!”, і співали погано.
Директор театру похапки одягнувся, вийшов на вулицю і рушив до центру міста, звідки нібито долинав голос. Не буду вам розповідати, скільки разів йому здавалося, що він нарешті натрапив на нього.
— Оце вже він у цьому будинку, — запевняв себе щоразу директор театру. — Сумніву бути не може: голос лине он із того вікна на горішньому поверсі…
Через дві години, напівмертвий від утоми і вже майже ладний відмовитися від дальших пошуків, він набрів нарешті на підвал, де спав Джельсоміно. Можете собі уявити подив маестро, коли при тьмяному світлі своєї запальнички він побачив, що незвичайний голос линув із грудей хлопчини, який спав на купі вугілля.
— Якщо він уві сні співає так добре, можна собі уявити, як він співатиме наяву, — сказав директор театру, потираючи від радості руки. — Цей хлопець просто скарб, і сам, напевно, не знає цього. Я знайшов цей скарб, і він допоможе мені розбагатіти.
Директор театру розбудив Джельсоміно й відрекомендувався йому:
— Я маестро Домісоль, і я пройшов десять кілометрів, щоб розшукати тебе. Ти неодмінно завтра ж увечері співатимеш у моєму театрі. А зараз уставай, підемо до мене додому порепетируємо.
Джельсоміно пробував відмовитися. Він казав, що йому страх хочеться спати, але Домісоль відразу ж пообіцяв дати йому найзручніше двоспальне ліжко. Тоді Джельсоміно сказав, що він нічогісінько не тямить у музиці, але маестро запевнив його, що з таким голосом не обов’язково знати ноти.
Голос Джельсоміно не проминув скористатися слушною нагодою. “Сміливіше, — підбурював він свого господаря. — Хіба ти не хотів стати співаком? Згоджуйся, можливо, це стане початком твого щастя”.
Тим часом маестро Домісоль поклав край сумнівам Джельсоміно, він схопив його за руку і силоміць потяг за собою.
Прийшовши додому, він сів за піаніно і, взявши акорд, наказав Джельсоміно:
— Співай!
— Може, краще повідчиняти вікна? — боязко спитав Джельсоміно.
— Ні, ні, я не хочу турбувати сусідів.
— А що мені співати?
— Співай, що хочеш. Ну, скажімо, якусь пісню з тих, що їх співають у твоєму селі.
І Джельсоміно почав співати одну з тих пісень, які виконували в його селі. Він намагався співати якнайтихіше і при цьому не зводив очей із шибок, що сильно тремтіли і, здавалося, от-от ладні були посипатися.
Шибки, правда, не посипалися, але зате на початку другого куплета розлетілася вщент люстра — і в кімнаті стало темно.
— Оце сила! — вигукнув маестро Домісоль і запалив свічку. — Дивовижно! Нечувано! Ось уже тридцять років, як у цій кімнаті співають тенори, й досі жоден із них не спромігся розколоти навіть чашечки від кавового сервізу.
У кінці третього куплета шибки у вікнах, чого Джельсоміно ще від початку боявся, таки посипалися. Тут маестро Домісоль схопився від піаніно і кинувся обнімати Джельсоміно.
— Хлопчику мій! — кричав він, плачучи від захвату. — Оце тобі найкращий доказ того, що я не помилився. Ти будеш найславетнішим співаком усіх часів! Публіка познімає колеса від твого автомобіля, щоб носити тебе на руках.
— А в мене нема автомобіля, — сказав Джельсоміно.
— Ти їх матимеш не один, а десятки. Ні, ти щодня будеш їздити на новому автомобілі. Подякуй небесам за те, що на твоєму шляху зустрівся маестро Домісоль. А тепер заспівай мені ще якусь пісню.
Джельсоміно відчув приємне хвилювання. Ще б пак: уперше в житті його хвалили за спів. Він не був марнолюбним, але похвала подобається всім. І Джельсоміно заспівав ще одну пісню, цього разу вже не дуже стримуючи свій голос. Він узяв лише одну чи дві високих ноти, проте й цього виявилося достатньо, щоб викликати повальний переполох.
У сусідніх будинках одна за одною сипалися шибки, перелякані люди висовувалися з вікон і щосили верещали:
— Землетрус! Допоможіть! Допоможіть! Рятуйтеся, хто може!
Пронизливо завиваючи, вулицями промчали пожежні машини. Юрби людей висипали з будинків і тікали за місто, тримаючи на руках сонних дітей і штовхаючи поперед себе візочки з пожитками.
Маестро Домісоль не тямив себе від захоплення.
— Неймовірно! Феноменально! Такого я ще не чув і не бачив!
Він кинувся обціловувати Джельсоміно, обкутав йому шию теплим шарфом, аби той не застудив горло, а потім запросив його до їдальні й почастував таким обідом, що ним можна було б нагодувати з десяток безробітних.
— їж, синку, їж, — примовляв він. — Покуштуй-но отієї смачної курятини: вона допомагає краще брати високі ноти. А оця бараняча ніжка надає особливої бархатистості низьким нотам. їж! Відсьогодні ти мій гість. Ти житимеш у найкращій кімнаті мого помешкання. Я накажу оббити стіни повстю, тоді ти зможеш скільки завгодно співати і ніхто тебе не почує.
Джельсоміно все поривався вибігти на вулицю і заспокоїти переляканих жителів або хоч зателефонувати пожежникам, щоб вони не гасали марно по місту. Але маестро Домісоль розрадив його:
— Ти й не думай про це, синку. Адже тобі довелося б заплатити за всі побиті шибки, а ти поки що не маєш ні шеляга. Я вже не кажу про те, що тебе можуть заарештувати. А якщо ти потрапиш до в’язниці, тоді прощавай твоя музикальна кар’єра.
— А що, як і в театрі мій голос наробить біди? Домісоль зареготався.
— Театри для того й створені, щоб співаки могли в них співати. Вони можуть витримати не тільки наймогутніші голоси, а й вибухи бомб. Отож лягай спати, а я заготую афішу і мерщій віднесу її друкувати.
Джельсоміно публіку покоряє, але Домісоля вщент розоряє
Прокинувшись уранці, жителі міста побачили на кожному розі афішу, в якій повідомлялося:
“Сьогодні вранці (а не рівно о 9 вечора) найнікчемніший тенор Джельсоміно, собака з собак, який щойно повернувся після численних провалів та освистувань у найбільших театрах Європи й Америки, не співатиме у міському театрі.
Жителів міста не просять не приходити. Квитки на концерт видаються безкоштовно”.
Звичайно, цю афішу треба було читати навпаки, і всі жителі міста це зрозуміли. Під “провалами” малися на увазі “успіхи”, а під “не співатиме” — те, що Джельсоміно співатиме саме о 9 вечора.
Якщо казати правду, то Джельсоміно зовсім не хотів, щоб у афіші згадувалося про Америку.
— Адже я ніколи там не був, — протестував він.
— Отож, — заперечив йому маестро Домісоль, — виходить, це брехня, і, виходить, доречна. Бо якби ти справді гастролював в Америці, то довелося б написати, що ти побував у Азії. Такі закони нашої мови. Але ти думай не про них, а про те, що тобі співати.
Того ранку, як уже знають наші читачі, у місті панував великий переполох (на фасаді королівського палацу було виявлено славетну фразу, що її написав Шкандибчик). Пополудні напруження трохи спало, і задовго до дев’ятої вечора театр, як писали згодом газети, “був безлюдний, як пустеля”, а це означало, що він був напхом напханий глядачами.
Народ ішов хмарою, сподіваючись почути справжнього співака. Недарма маестро Домісоль, аби привабити в театр публіку, пустив по місту найнеймовірніші чутки про Джельсоміно.
— Не забудьте взяти з собою чимбільше вати, щоб позатуляти вуха, — радили агенти Домісоля, шастаючи по місту. — Цей тенор жахливий, він завдасть вам пекельних мук.
— Уявіть собі, як гавкають десять скажених собак, долучіть до цього хору сотню котів, яким підпалили хвости, все це змішайте з виттям пожежної сирени і добряче струсніть — ви матимете щось схоже на голос Джельсоміно.
— Виходить це якесь чудовисько?
— Справжнісіньке чудовисько! Йому б у болоті з жабами квакати, а не в театрі співати. Його б примусити співати під водою і не давати висовувати голову. Нехай би захлинувся, як скажений кіт.
Усі ці дикі розповіді, як і всі розповіді в Країні брехунів; люди сприймали навпаки, і тому вам зрозуміло, чому театр, як ми вже казали, ще задовго до дев’ятої вечора був ущерть заповнений публікою.
Рівно о дев’ятій у королівській ложі з’явився його величність Джакомоне Перший, гордо несучи на голові оранжеву перуку. Всі глядачі встали, вклонилися йому і знову сіли, намагаючись на перуку не дивитися. Ніхто не дозволив собі зробити найменшого натяку на ранкову оказію, бо всі знали, що театр кишить донощиками, ладними будь-якої миті записати в свої потайні нотатки кожне необережне слово.
Та ось Домісоль, що з нетерпінням очікував появи короля, стежачи за його ложею крізь дірочку в завісі, подав Джельсоміно знак приготуватися, а сам спустився в оркестр. За помахом його диригентської палички пролунали перші звуки національного гімну, який починався словами:
Слава тобі, Джакомоне, й хвала,
В оранжевих кучерях вся голова…
Звісно, ніхто не посмів засміятися, хоч дехто запевняє, що від згадки про “кучері” Джакомоне злегка почервонів. Але в це важко повірити, бо на обличчі Джакомоне, який прагнув здаватися молодшим, того вечора, як завжди, лежав щедрий шар пудри.
Щойно Джельсоміно вийшов на сцену, відразу ж за сигналом агентів Домісоля в залі пролунали свист і крики:
— Геть, Джельсоміно!
— Зійди з кону, собако!
— Стрибай у своє болото, жабо!
Джельсоміно терпеливо вислухав ці та інші викрики, прокашлявся і зачекав, поки настане повна тиша. Потім він почав співати першу пісню програми. Щоб голос його звучав якомога ніжніше, Джельсоміно ледве розтуляв губи, тому віддалік здавалося, ніби він не розтуляє рота. Це була проста пісня с трохи смішними словами, яку співали в його рідному селі. Але Джельсоміно виконував її з таким почуттям, що невдовзі по всій залі замерехтіли носовички — глядачі не встигали витирати сліз. Пісня закінчувалася на дуже високій ноті, але Джельсоміно не тільки не підвищив голосу, а навіть намагався приглушити його. Та це не допомогло, і на гальорці гучно бабахнуло — то лопнув добрий десяток лампочок, виготовлених із найоншого скла. Але ці розриви заглушив страшенний ураган вигуків і свисту. Глядачі всі як один підхопилися на ноги і щосили загорлали:
— Геть, блазню, звідси!
— Не хочемо тебе більше слухати!
— Іди й співай свої серенади котам!
Словом, якби газети могли писати правду, ми прочитали б: “Захопленню публіки не було меж”.
Джельсоміно відкланявся й почав співати другу пісню. Цього разу, треба сказати, він трохи розійшовся. Пісня йому подобалася, спів був його пристрастю, глядачі слухали його з замилуванням, і Джельсоміно, забувши про свою звичну обережність, узяв високу ноту, яка викликала бурю захоплення у великої юрби слухачів, котрі не змогли дістати квитків і стояли за кілька кілометрів від театру.
Джельсоміно й цього разу чекав оплесків, або, точніше, нового урагану свисту й образливих вигуків. Але натомість почувся вибух сміху, від якого він аж остовпів. Здавалося, публіка забула про нього. Всі повернулися до нього спиною і, заливаючись реготом, дивилися у зовсім інший бік. Джельсоміно теж глянув туди, і від того, що він побачив, кров застигла у нього в жилах і пересохло в горлі.
Висока нота другої пісні не потрощила міцних люстр, що висіли над партером, сталося далеко гірше: славетна оранжева перука злетіла в повітря й оголила голову короля Джакомоне. Його величність нервово барабанив пальцями по бар’єру своєї ложі, намагаючись збагнути причину таких одностайних веселощів. Він, бідолаха, не помітив нічого, і ніхто не насмілювався сказати йому правду. Всі дуже добре пам’ятали, яка доля спіткала того ранку одного надто ревного придворного, якому відрізали язика.
А Домісоль, що стояв спиною до зали, не міг нічого бачити. Він зробив Джельсоміно знак, щоб той починав співати третю пісню.
“Якщо Джакомоне так осоромився, — подумав Джельсоміно, — нема необхідності, щоб і мене спіткало те ж саме. Цього разу я хочу справді заспівати гарно”.
І він заспівав так гарно, з таким натхненням, заспівав таким могутнім голосом, що вже з перших нот театр став поволі розвалюватися. Першими розбилися й упали люстри, придавивши частину глядачів, що не встигли сховатися в безпечне місце. Потім завалився цілий ярус лож — саме той, в якому була й королівська ложа. Проте Джакомоне, на своє щастя, уже встиг покинути театр. Він поглянув на себе в дзеркало, аби перевірити, чи не треба ще припудрити щоки, і з жахом помітив, що його перука полетіла геть. Кажуть, того вечора за наказом короля повідрізали язики всім придворним, які були разом з ним у театрі, за те, що вони не сповістили йому про таку сумну оказію.
А тим часом, поки Джельсоміно співав, публіка, штовхаючись, кинулася до виходу. Коли з гуркотом упали останній ярус і гальорка, в театрі залишилися тільки Джельсоміно та Домісоль. Хлопець, заплющивши очі, співав далі,— він забув, що знаходиться в театрі, забув про те, що він Джельсоміно, і думав лише про втіху, яку мав від співу. Домісоль же, від жаху широко відкривши очі, у відчаї рвав на собі чуба і кричав:
— О Боже, мій театр! Я банкрот! Повний банкрот! А натовп на майдані перед театром цього разу вигукував:
— Браво! Браво!
Причому це “браво!” звучало з такою інтонацією, що Джакомонові стражники переглядалися між собою і перешіптувалися:
— А ти знаєш, вони кричать “браво!” тому, що він співає гарно, а не тому, що їм не подобається його спів.
Джельсоміно закінчив пісню високою нотою, яка перевернула уламки, що зосталися від театру, і підняла велетенську хмару пилюки. Аж тепер він усвідомив, якої наробив біди. Він побачив, що Домісоль, погрозливо вимахуючи диригентською паличкою, намагався пробратися до нього, перелазячи через купи битої цегли.
“Співака з мене не вийшло, — подумав у розпачі Джельсоміно. — Тепер, поки живий, треба хоч утекти звідси”.
Через вилом у стіні він вибрався на майдан. Там, затуляючи обличчя рукавом, він змішався з натовпом і, діставшись до безлюдної вулиці, кинувся щодуху тікати, ризикуючи на кожному кроці спіткнутися й скрутити собі в’язи.
Але Домісоль, намагаючись не втратити його з очей, кинувся за ним навздогін із криком:
— Стій, лиходійнику! Заплати мені за мій театр! Джельсоміно звернув у провулок, ускочив у найближчий під’їзд і, відсапуючись, прожогом вилетів сходами аж на піддашшя. Там він штовхнув двері й опинився у майстерні Бананіто саме в ту мить, коли Шкандибчик стрибав туди з підвіконня.
Якщо митець знає фах геніально, все гарне в нього постає реально
Бананіто так і лишився стояти з розкритим ротом, слухаючи, як Джельсоміно й Шкандибчик навперебій розповідали одне одному про свої пригоди. В руці він досі ще тримав ножа, хоч зараз уже не пам’ятав, для чого взяв його.
— Що ви хотіли робити ножем? — з тривогою запитав Шкандибчик.
— От зараз про це я сам себе питаю, — відповів Бананіто.
Та досить йому було окинути поглядом свою кімнату, щоб знову впасти в найбезнадійніший відчай. Його картини були такі ж погані й бридкі, як згадувалося в одному з попередніх розділів цієї книжки.
— Я бачу, ви художник, — з повагою мовив Джельсоміно, який нарешті зробив для себе це відкриття.
