— Так, я теж так думав, — сумно зізнався Бананіто. — Я справді вважав себе художником. Але бачу, що, мабуть, мені краще змінити фах і вибрати натомість таке заняття, щоб ніколи не морочитися більше з пензлями і фарбами. Стану я, наприклад, гробарем і матиму справу тільки з чорним кольором.
— Але й на цвинтарях ростуть квіти, — зауважив Джельсоміно. — На землі нічого немає чисто чорного і тільки чорного.
— А вугілля? — спитав Шкандибчик.
— Якщо вугілля розпалити, то воно горить червоним, білим і синюватим полум’ям.
— Зате чорне чорнило завжди чорне і тільки чорне, — не здавався Шкандибчик.
— Але чорним чорнилом можна писати барвисті й вигадливі оповіді.
— Здаюся, — сказав Шкандибчик. — Добре, що я не побився об заклад на одну з своїх лапок, а то лишився б зараз із двома.
— Ну що ж, переконали, — зітхнув Бананіто. — Пошукаю собі якоїсь іншої роботи.
Тим часом Джельсоміно, пройшовшись по кімнаті, зупинився перед портретом чоловіка з трьома носами, який перед тим викликав подив у Шкандибчика.
— Хто це? — поцікавився Джельсоміно.
— Один дуже знатний придворний.
— Поталанило ж чоловікові! З трьома носами він, либонь, відчуває втричі сильніше всі запахи світу.
— О, то ціла історія, — відповів Бананіто. — Коли він доручив мені намалювати його портрет, то поставив неодмінну умову, щоб я зобразив його тільки з трьома носами. Ми з ним довго сперечалися. Я хотів намалювати його з одним носом, як годиться. Потім я запропонував йому в крайньому разі зробити два носи. Та він затявся: або три носи, або не треба взагалі ніякого портрета. Довелося згодитися з замовником. Бачите, що вийшло? Якесь страховисько, яким хіба що лякати балуваних дітей.
— А оцей кінь, — поцікавився Джельсоміно, показуючи на іншу картину, — теж із придворних?
— Кінь? А хіба ви не бачите, що тут намальована корова?
Джельсоміно почухав за вухом.
— Можливо. Проте мені все-таки здається, що це кінь. Власне, він скидався б на коня, якби у нього було чотири ноги. А я налічив аж тринадцять. Стільки ніг вистачило б на трьох коней, та ще одна була б зайва.
— Але ж у корів, — заперечив Бананіто, — тринадцять ніг. Так і в школі навчають.
Джельсоміно й Шкандибчик, зітхнувши, переглянулися і прочитали в очах один у одного ту саму думку: “Якби це був кіт-брехун, ми навчили б його нявкати. А от як можна перевчити цього неборака?”
— Як на мене, — сказав Джельсоміно, — картина стала б кращою, якби в коня забрати кілька ніг.
— Ще б пак! Ви хочете, щоб усі з мене сміялися, а критики, які пишуть статті про мистецтво, порадили б запроторити мене в божевільню? До речі, я згадав, навіщо мені знадобився ніж: я хотів посікти на капусту всі свої картини. І ніщо мене вже не зупинить.
Бананіто з ножем у руці рішуче підійшов до картини, на якій у незбагненному безладді красувалися тринадцять ніг у коня, що його художник називав коровою. Він уже навіть замахнувся, але зупинився, ніби передумав.
— Моя важка праця стількох місяців! — зітхнув він. — Як боляче знищувати її своїми руками.
— Оце мудрі слова, — сказав Шкандибчик. — Коли я заведу собі записника, то неодмінно занотую їх туди на згадку. От тільки перш ніж порізати картину, чи не краще вам послухати доброї поради Джельсоміно?
— Ай справді! — вигукнув Бананіто. — Що я втрачаю? Порізати картину я завжди встигну.
І він заходився вміло зішкрібати ножем фарбу, аж поки щезли п’ять із тринадцяти ніг.
— Мені здається, що картина вже покращала, — підбадьорив художника Джельсоміно.
— Від тринадцяти відняти п’ять буде вісім, — зауважив Шкандибчик. — Якби на картині було два коня — ой, даруйте, я хотів сказати, дві корови, — то все було б гаразд.
— То, може, зняти ще? — спитав у друзів Бананіто. І, не чекаючи відповіді, він зішкріб ще дві ноги.
— Так, так… Далі!.. — нетерпляче вигукнув Шкандибчик. — Ще крок — і ми біля мети!
— Ну, як тепер?
— Залиште тільки чотири ноги, а тоді побачимо, що вийде.
Коли на картині зосталося нарешті чотири ноги, несподівано пролунало радісне іржання, і тої ж миті з полотна на підлогу зістрибнув кінь і побіг легеньким клусом по кімнаті.
— Ой, як чудово! Мені тут краще, ніж на картині,— кресонув копитом кінь. — Там я був, мов у лещатах.
Пробігаючи мимо дзеркальця, що висіло в рамці на стіні, він оглянув себе с голови до ніг і задоволено проіржав:
— Який гарний кінь! Я справді-таки красень! Синьйори, не знаю, як вам віддячити за це. Якщо вам колись випаде нагода побувати у моїх краях, я вас промчу з вітерцем.
— У яких це краях? Гей, стій, зупинися! — закричав Бананіто.
Але кінь уже скочив за поріг на сходи. Там він зацокотів чотирма копитами, швидко спускаючись із поверху на поверх. Невдовзі наші друзі побачили з вікон, як він, гордо піднявши голову, перебіг провулок і подався за місто у відкриті зелені простори.
Бананіто від збудження зросило потом.
— Врешті-решт, — сказав він, трохи оговтавшись, — це таки справді був кінь. Якщо він вже сам себе так назвав, то я мушу йому вірити. Подумати тільки: у школі, показуючи його на малюнку, мене вчили вимовляти літеру “К”. Ко-ро-ва!
— Далі, далі,— нетерпляче підганяв Шкандибчик. — Перейдімо тепер до іншої картини.
Бананіто підійшов до верблюда з багатьма горбами. їх було стільки, що вони скидалися на дюни в пустелі. Художник заходився зішкрібати ці горби, аж поки їх зосталося тільки два.
— Здається, щось починає виходити, — бубонів Бананіто, гарячково працюючи ножем. — Картина кращає просто на очах. Як ви гадаєте, вона теж оживе?
— Так, якщо буде гарна й правдива, — відповів йому Джельсоміно.
Але нічого не сталося. Верблюд, якому було залишено два горби, непорушно стояв на полотні, ніби для нього нічого й не змінилося.
— Хвости! — раптом крикнув Шкандибчик. — У нього їх аж три! Це ж на цілу верблюдячу родину.
Як тільки зайві хвости щезли, верблюд урочисто зійшов із полотна, полегшено зітхнув і з вдячністю глянув на Шкандибчика.
— Як добре, голубе, що ти нагадав про хвости! А то я б вічно скнів отут на піддашші. Ви часом не знаєте, де тут поблизу є пустеля?
— Одна ось тут, у центрі міста, — сказав Бананіто. — Це, щоправда, загальноміська пустеля, проте зараз вона зачинена.
— Художник має на увазі міський парк, — пояснив верблюдові Шкандибчик. — А справжні пустелі звідси за дві-три тисячі кілометрів. Тільки ти не попадайся на очі жандармам, а то опинишся у звіринці.
Перед тим як піти, верблюд теж оглянув себе в дзеркало й вирішив, що він красень. Невдовзі він легким клусом перебіг через провулок. Нічний сторож, побачивши його, не повірив своїм очам і став боляче щипати себе, щоб прокинутися.
— Певно, старію, — вирішив сторож, коли верблюд уже зник за рогом, — раз я куняю на чергуванні й мені привиджується, ніби я в Африці. Треба пильнувати, а то ще виженуть.
Тим часом Бананіто так захопився, що його вже не змогли б зупинити ні загроза смерті, ні анонімний лист. Він бігав від картини до картини, зішкрібаючи зайві деталі ножем, й радісно вигукував:
— Ось де справжня хірургія! Я за десять хвилин зробив більше операцій, ніж професори в лікарні за десять днів.
А картини, звільнені від брехні, яка їх спотворювала, ставали справді гарними, правдивими і оживали просто на очах. Собаки, вівці, кози зістрибували з полотен і йшли у широкий світ шукати долі або просто мишей, якщо це були коти. Тільки одну картину Бананіто порізав на шматочки. Це був портрет того придворного вельможі, що забажав бути намальованим із трьома носами. Бананіто вчинив завбачливо: адже придворний, залишившись з одним носом, міг теж зійти з полотна і тоді розправився б із художником за те, що той не виконав його розпорядження. Джельсоміно допоміг майстрові посікти портрет на капусту.
А Шкандибчик ходив сюди-туди по кімнаті, щось шукаючи, і не знаходив. Про це неважко було здогадатися, глянувши на його невдоволену мордочку.
— Коні, верблюди, придворні,— бурчав він собі під ніс, — і ні однісінької тобі шкоринки сиру. Навіть миші й ті обминають це піддашшя. Нікому не до вподоби запах злиднів. А голод — гірший від отрути.
Нишпорячи в темному закутку, Шкандибчик натрапив на вкриту пилом невеличку картину. На зворотному боці її жила стонога, яка, злякавшись, дременула на всіх своїх ста ногах. їх справді було сто, отож художник нікого не образив би, якби помилився в рахунку. Під шаром пилу на картині можна було розгледіти таке, що при буйній уяві здавалося б накритим на обід столом. Наприклад, на одній тарелі красувалася дивовижна істота, що нагадувала засмажену курку, коли б та мала тільки два стегна. Але їх було стільки, що істота дуже скидалася на стоногу.
“Ось картина, — подумав Шкандибчик, — яку я не проти побачити наяву такою, як вона намальована. — Смажена курка з двадцятьма стегнами. Це ж просто мрія для багатодітної родини, власника таверни чи зголоднілого, як я, кота! Треба буде зішкребти, хоч і жаль, зайві стегенця. Та навіть тими двома, що залишаться, можна добре перекусити втрьох”.
Він підніс до Бананіто картину і попросив його вправно попрацювати своїм ножем.
— Але ж курка смажена, — заперечив Бананіто, — і її ніяк не можна оживити.
— А нам і потрібна смажена, а не жива, — відповів Шкандибчик.
На це зауваження художник не зміг заперечити. Він тільки тепер згадав, що, захопившись своїми картинами, не мав і ріски в роті від учорашнього вечора.
Курка, правда, не ожила, та все одно відокремилася від полотна, паруючи й апетитно пахнучи, ніби її щойно витягли з печі.
— Як маляр ти, безумовно, не прославишся, — сказав Шкандибчик, гризучи крильце (стегенця він залишив для Джельсоміно й Бананіто), — але як кухар ти вже справжній чемпіон.
— Не завадило б запити смачну курятину хоч якимось соком, — зауважив, доїдаючи м’ясо, Джельсоміно. — Але в цей чай, напевно, всі крамниці вже зачинені, та коли б вони й були відчинені, ми все одно нічого не купили б, бо в нас нема грошей.
Тут Шкандибчикові сяйнула гарна думка, і він сказав художнику:
— А чому б тобі не намалювати зараз пляшку соку чи напою?
— Спробую, — відповів Бананіто у пориві натхнення. І він намалював пляшку шипучого апельсинового соку.
Коли він наостанок кількома мазками надав йому натурального кольору, пляшка з бульканням і шипінням відокремилася від полотна. Добре, що Джельсоміно стояв напоготові і вчасно схопив її за шийку, а то вона б залила усю підлогу.
Троє друзів запили вечерю апельсиновим соком і сказали чимало добрих слів про малярство, оперний спів та котів. Шкандибчик раптом засмутидся. Друзі довго просили його сказати причину свого смутку.
— Річ у тому, — скрушно мовив Шкандибчик, — що я несправжній кіт, як і оті, що півгодини тому були на картинах. У мене тільки три лапи. І я навіть не можу сказати, що четверту втратив на війні чи мені відрізало її трамваєм. Це була б брехня. От якби Бананіто…
Не треба було далі говорити. Художник відразу ж узяв пензлі й за хвилину намалював котячу лапу, яка сподобалася б навіть самому Котові в чоботях. Та найголовніше було те, що лапа приросла Шкандибчикові якраз там, де треба, і він спочатку несміло, а потім дедалі впевненіше став ходити по кімнаті.
— Ой, яке чудо! — нявкав він. — Я ніби заново народився і так несхожий на того, яким я був, що хотів би навіть змінити ім’я.
— Що я наробив! — несподівано вигукнув Бананіто, стукаючи себе кулаком по лобі. — Я ж тобі домалював лапу олійними фарбами, а решта у тебе намальовані крейдою.
— То дрібниці,— заспокоїв художника Шкандибчик, — хай лишається як є. І горе тому, хто насмілиться торкнути мою нову лапу. Я збережу також і своє старе ймення. Якщо добре подумати, воно мені чудово пасує. Адже від писання на стінах моя передня права лапа стерлася щонайменше на півсантиметра.
Тієї ночі Бананіто вирішив на знак поваги віддати свою розкладачку Джельсоміно, а сам уклався на підлозі на купі старих полотен. А Шкандибчик зручно вмостився у широкій кишені художникового халата, що висів на дверях. Він солодко проспав там цілу ніч і бачив сни один солодший за одний.
Джельсоміно газету читає, і від цього його дріж проймає
Рано-вранці, озброївшись пензлями, фарбами, полотном та натхненням, Бананіто вийшов з дому. Він горів нетерпінням показати всім свій хист. Джельсоміно ще спав, і Шкандибчик пішов провести художника. Дорогою він дав йому кілька слушних порад:
— Малюй квіти і продавай їх. Я певен, що ти принесеш додому торбу фальшивих грошей, без яких у цій дивній країні не обійтися. Тільки малюй квіти в пуп’янках, розквітлих і в квіткарнях достатньо. І ще одне: не малюй мишей, бо поперелякуєш усіх жінок. Я бажаю тобі добра, бо мені самому миші страх подобаються.
Провівши Бананіто, Шкандибчик купив газету, добре знаючи: його другові Джельсоміно приємно буде довідатися, що пише преса про вчорашній концерт. Газета називалася “Витончений брехун” і подавала усі факти й повідомлення, ясна річ, на брехливий лад.
Ось, наприклад, одна замітка з цієї газети під заголовком “Велика перемога бігуна Персікетті”: “Відомий чемпіон з бігу в мішках Флавіо Персікетті переміг учора на десятому етапі в бігу вздовж кордонів королівства, випередивши на двадцять хвилин Ромоло Бароні, що прийшов другим, і на тридцять хвилин п’ятнадцять секунд П’єро Клементіні, який посів третє місце. З групи бігунів, котрі з’явились через годину після переможця, перед самісіньким фінішем вирвався вперед Паскваліно Бальсімеллі”.
“Що ж тут дивного? — запитаєте ви.:— Біг у мішках — це таке ж спортивне заняття, як і будь-яке інше, але захоплює воно ще більше, ніж, скажімо, перегони на мотоциклах чи автомобілях”. Не стану заперечувати. Проте читачі “Витонченого брехуна” добре знали, що такого змагання з бігу ніколи не відбувалося, як знали вони й те, що Флавіо Персікетті, Ромоло Бароні, П’єро Клементіні, Паскваліно Бальсімеллі й “група бігунів” ніколи й ноги не всовували у мішок і що їм навіть уві сні не доводилося бігати неввипередки чи вириватися вперед.
Насправді ж усе було так. Щороку газета оголошувала про поетапне проведення змагань з бігу в мішках, у яких насправді ніхто ніколи не брав участі. Але дехто з надмірних шанобливців, палаючи бажанням побачити своє ім’я в газеті, щоденно вносив певну суму за свою “участь у змаганнях” і за “перемоги на етапах”. Хто сплачував більше грошей, той і оголошувався переможцем, а його “подвиги” газета вихваляла на всі лади, називаючи то “героєм”, то “бігуном екстракласу”. Місце “бігуна” визначалося тільки сумою грошового внеску. У ті ж дні, коли надходження були незначними, газети, аби помститися за це, писали, що команда дрімала на всій дистанції, а першокласні бігуни й рядові спортсмени байдикували. Ганьба їм. І чемпіонам Персікетті й Бароні треба налягти на наступному етапі, якщо вони дорожать прихильністю глядачів.
Синьйор Персікетті був власником кондитерських фабрик, і згадка про нього в газеті служила доброю рекламою для його тістечок. Оскільки він був дуже багатим, то майже завжди приходив першим до фінішу, де його “чоломкали і підкидали на руках”, а вночі “уболівальники юрмилися під вікнами його будинку і наспівували серенади”. Так, принаймні, писала газета, хоч насправді ці “уболівальники” не тямили грати навіть на барабані й спокійнісінько похропували собі в цей час у своїх постелях.
На тій же сторінці Шкандибчик прочитав ще один заголовок: “Сьогодні вранці не сталося ніякої катастрофи на вулиці Корнелія. П’ять осіб не загинуло, а десять інших не одержало бодай найменшого поранення”.
У повідомленні було сказано: “Вчора на десятому кілометрі вулиці Корнелія дві автомашини, що їхали на великій швидкості в протилежних напрямках, зовсім не зіткнулися. У зіткненні, якого не сталося, не загинуло п’ять осіб (наводяться імена). Інші десять осіб не дістали поранення, а тому їх і не треба було відвозити до лікарні (наводяться імена)”.
На жаль, це повідомлення було не фальшивим, а реальним, у ньому точно наводилося те, що сталося насправді, тільки все треба було розуміти навпаки.
У такий самий спосіб повідомлялося і про концерт Джельсоміно. В замітці, наприклад, писалося, що “відомий тенор мовчав від першої до останньої хвилини свого виступу”. Газета опублікувала також фотографії руїн колишнього театру, під якою був підпис: “Як може бачити кожен читач своїми вухами, з театром анічогісінько не сталося”.
Джельсоміно й Шкандибчик добре-таки насміялися, читаючи газету “Витончений брехун”. У ній була й літературна сторінка, на якій був надрукований вірш:
Якось кухар з Сіракуз
Мовив ящірці зеленій:
“Ненажера-карапуз
Я згриз тумбу на причалі!
Після того облизався,
Запив свіжим молоком,
Почистив зуби молотком”.
— Тут не сказано, що відповіла ящірка, — зауважив Шкандибчик. — Та я собі уявляю: вона, мабуть, сичала так, що було чути від Апеннін до Анд.
