На останній сторінці, аж унизу, було надруковано коротеньку замітку під заголовком: “Спростування”. У ній Джельсоміно прочитав:
“Якнайрішучіше спростовується, нібито сьогодні о третій ночі поліція заарештувала в Криничному провулку синьйору тітку Кукурудзу та її небогу Ромолетту. Обидві ці особи, звичайно ж, не було відвезено близько п’ятої ранку до божевільні, як дехто вважає”.
Підпис: “Начальник поліції”.
— Начальник брехунів! — вигукнув Шкандибчик. — Це значить, що вони, бідолашні, справді сидять укупі з божевільними. Відчуває моя душа, що все це сталося через мене.
— Поглянь-но, — урвав кота Джельсоміно, — читай далі. Ось ще одне спростування.
Тепер писалося про самого Джельсоміно: “Зовсім не відповідає дійсності, ніби поліція розшукує відомого тенора Джельсоміно. Для цього немає жодних підстав, бо Джельсоміно зовсім не зобов’язаний відповідати за шкоду, якої він не завдав міському театрові. Через те, хто б не дізнався, де переховується Джельсоміно, нехай не заявляє про це в поліцію, тому що буде суворо покараний”.
— Справа ускладнюється, — підсумував Шкандибчик. — Краще тобі не виходити з хати, а я піду послухаю новини.
Джельсоміно не хотів сидіти склавши руки і чекати, проте йому довелося визнати, що Шкандибчик має рацію. Тому він відпустив його, а сам, простягшись на розкладачці, приготувався тихо і спокійно пробайдикувати весь день.
Закон країни брехунів свавільний: хто сказав правду — божевільний
Ми залишили тітку Кукурудзу на порозі її кімнати, коли вона вперше слухала нявкання своїх кошенят і була такою щасливою, немов той музикант, що натрапив на досі не відому симфонію Бетховена, що пролежала сто років у шухляді. З Ромолеттою ж ми розлучилися, коли вона, показавши Шкандибчикові, як пройти на піддашшя до кімнати Бананіто, верталася бігом додому. Невдовзі після того тітка з небогою уже спокійнісінько спали собі в своїх постелях, зовсім не підозрюючи, що листи донощика Калімера привели в рух усю поліційну машину.
О третій ночі кілька гвинтиків цієї машини в особі цілого взводу жандармів без зайвих слів удерлися до будинку, примусили стару синьйору та дівчинку похапки вдягтися й відвезли їх до в’язниці.
Начальник жандармів, передавши обох заарештованих начальникові в’язниці, хотів було вернутися і доспати ніч, але не врахував того, що його колега був бездушним формалістом.
— Що ці дві вчинили?
— Стара навчала собак нявкати, а мала писала на стінах. Обидві — небезпечні злочинниці. На твоєму місці я посадив би їх у підземелля і поставив посилену варту.
— Сам знаю, що мені робити, — огризнувся начальник в’язниці. — Зараз послухаємо, що вони нам скажуть.
Першою допитували тітку Кукурудзу. Арешт не налякав її. Тепер, коли семеро її кошенят повернули собі природну здатність нявкати, ніщо не могло затьмарити її радості. Тому вона цілком спокійно відповідала на всі запитання.
— Ні, це були не собаки, а коти.
— У протоколі записано, що це були собаки.
— Ні, це були звичайнісінькі коти, які ловлять мишей.
— Але ж якраз собаки ловлять мишей.
— Що ви, синьйоре. І нявкають саме коти. Мої коти також гавкали, як, до речі, всі інші коти у нашому місті. Та вчора ввечері, на щастя, вони вперше занявкали.
— Ця жінка збожеволіла, — сказав начальник в’язниці,— і тому її місце в божевільні. Словом, синьйоро, що ви нам тут байки розказуєте?
— Я вам кажу правду і тільки правду.
— Ну, тоді все зрозуміло! — вигукнув начальник в’язниці. — В неї буйне божевілля. Я не можу прийняти її, це в’язниця для нормальних людей. Божевільних треба відправляти в лікарню.
Незважаючи на протести начальника жандармів, котрий бачив, як розвіюється його надія доспати ніч, начальник в’язниці передоручив йому тітку Кукурудзу і все подальше оформлення її справи. Після цього він заходився допитувати Ромолетту.
— Це ти писала на стінах?
— Так, чиста правда, я.
— Чув? — вигукнув начальник в’язниці. — Ця теж несповна розуму. І її в божевільню. Забирай туди й дівчинку і дай мені спокій. Я не маю часу розбиратися з божевільними.
Позеленілий від люті, начальник жандармів посадив обох заарештованих назад у машину й відвіз до божевільні, де їх негайно прийняли і помістили у великій палаті вкупі з іншими божевільними, яких теж позаарештовували тільки за те, що вони казали правду.
Але на цьому події тієї ночі не скінчилися. Знаєте, хто чекав начальника жандармів, коли він нарешті повернувся до кабінету? Донощик Калімеро Вексель із капелюхом у руках і огидною усмішкою на обличчі.
— А вам що треба?
— Ваше превосходительство, — пробелькотів Калімеро, вклоняючись і улесливо всміхаючись. — Я прийшов одержати сто тисяч фальшивих талерів. Ця винагорода належить мені, бо завдяки моїм заслугам заарештовано ворогів нашого короля.
— Ага, так то ви писали мені листи, — сказав задумливо начальник жандармів. — Але чи правда все те, що ви там понаписували?
— Щира правда, ваше превосходительство, — крикнув Калімеро, — присягаю вам!
— А-а! — вигукнув у свою чергу начальник жандармів, і його обличчя осяяла злісна посмішка. — Він, бачте, присягає, що каже правду. Так от що, голубе: я вже до цього помічав, що ви несповна розуму, а зараз ви самі мене в цьому переконали. Марш до божевільні!
— Змилуйтеся, ваше превосходительство! — заверещав Калімеро, жбурнувши свій капелюх на землю і в дикому розпачі топчучи його ногами. — Невже ви допустите щодо мене таку несправедливість! Я відданий друг брехні, про що писав і в своєму листі.
— А хіба правда, що ви друг брехні?
— Правда! Сто разів правда! Присягаю вам!
— От ви й знову влипли! — переможно мовив начальник жандармів. — Уже двічі ви мені присягали, що кажете правду. Годі, годі цих байок! У божевільній ви матимете доволі часу, щоб угамуватися і прийти до тями. А зараз у вас буйне божевілля, і якщо ви залишитесь на волі, це буде серйозною загрозою для громадського порядку.
— Ви, ви хочете присвоїти належну мені винагороду! — верещав Калімеро, вириваючись із рук жандармів.
— Чуєте? У нього справді починається новий припадок. Надіньте на нього гамівну сорочку й заткніть йому квачем рота. Що ж до винагороди, то даю слово, вам не дістанеться й мідяка доти, доки у мене будуть кишені, аби надійно сховати її там.
Так Калімеро опинився в божевільні, де його зачинили в окрему камеру з оббитими повстю стінами.
Упоравшися з Калімеро, начальник жандармів хотів було піти поспати, але в цей час із різних кінців міста стали лунати тривожні дзвінки:
— Алло, поліція? Тут у нас неподалік нявкає якийсь собака. Мабуть, скажений. Пришліть кого-небудь.
— Алло, поліція? Куди подівалися ваші гицлі? Біля нашого під’їзду уже з півгодини нявчить собака. Якщо його зараз не заберуть, то вранці ніхто з будинку не вийде, щоб не бути покусаним.
Начальник жандармів негайно скликав усіх гицлів, розбив їх на загони, приставив до кожного з них досвідченого жандарма й розіслав по місту ловити “нявкаючих собак”. Як усі вже, мабуть, здогадалися, було віддано наказ виловити семеро кошенят тітки Кукурудзи.
Десь за півгодини було схоплено найменшеньке кошеня. Воно так захопилося своїм нявканням, що й не зогледілося, як його з усіх боків оточили гицлі. Побачивши довкола себе стільки народу, воно наївно вирішило, що то прийшли його привітати, і занявкало ще ревніше. Один із гицлів наблизився до нього з солоденькою посмішкою, погладив кілька разів по спинці, а потім рвучно схопив за шию і кинув у мішок.
Друге з семи кошенят схопили в той час, коли воно, видершись на сідло кам’яного коня, нявкало, звертаючись до невеличкої компанії котів, що понуро й недовірливо поглядали на нього. Побачивши, що промовця зловили, вони всі дружно завалували, підтримуючи цю гицельську акцію.
Третє кошеня спіймали, коли воно зчепилося з якимсь собакою.
— Ти чого, дурненький, весь час нявкаєш? — спитало кошеня.
— А що ж я повинен робити? Я кіт, тому й нявкаю, — відповів собака.
— Ти, я бачу, зовсім з глузду з’їхав. Невже ти не бачив себе ні разу в дзеркалі? Ти собака і мусиш гавкати. А я кіт — і мені треба нявкати. Ось послухай: няв, няв-ня-а-а-ав!
Отож вони так засперечалися, що аж зчепилися, і гицлі, недовго думаючи, схопили їх обох, але потім собаку відпустили, бо він, за законом, мав право нявкати.
Так само зловили четверте, п’яте і шосте кошеня.
— Тепер зосталося впіймати лише одного собаку, — втішали один одного вкрай стомлені нічною облавою гицлі й жандарми.
Як же вони здивувалися, коли після кількох годин пошуків наткнулися не на одного, а на двох нявкаючих котів.
— їх стає більше, — зауважив один із жандармів.
— Це вже, видно, пошесть пішла, — додав гицель.
З останніх двох котів один був сьомим кошеням тітки Кукурудзи, а другий виявився усього-навсього собакою Дружком, про якого ми вже згадували в одному з перших розділів. Добре помізкувавши, він дійшов висновку, що Шкандибчик, мабуть-таки, не дуже помилявся, коли порадив йому нявкати. Він скористався його порадою, а потім, навіть усупереч своєму бажанню, не міг уже більше гавкати.
Дружок дав себе зловити відразу. А от сьоме кошеня, найстарше з усієї компанії, виявилося найспритнішим: воно видерлося на дерево і довгенько там розважалося, виконуючи найкращі арії з котячого репертуару і викликаючи лють у своїх переслідувачів.
На цей незвичайний концерт збіглася велика юрма людей, і вони, як це часто трапляється, розділилися на два табори. Одні з них — благомисні громадяни — підтримували жандармів і закликали їх якомога швидше покласти край цьому неподобству. Інші — жартуни, а може, й не тільки жартуни — вболівали за кошеня і підбадьорювали його, вигукуючи:
— Няв! Няв!
Зібралося на це видовище й чимало котів, які заходилися гавкати на сміливця трохи від заздрощів, трохи від злості. Час від часу деякі з них, передумавши, теж починали нявкати. Гицлі відразу ж хапали їх і кидали у свої мішки.
Щоб змусити вперте кошеня злізти на землю, жандармам довелося викликати пожежників і підпалити дерево. Отож юрба змогла потішитися ще й видовищем невеличкої пожежі, і всі вдоволені розійшлися по домівках.
Нявкучих котів, спійманих цієї ночі, виявилося штук двадцять. Усіх їх відвезли до божевільні, оскільки по-своєму вони казали правду, а отже, були ненормальними котами. Директор божевільні не знав, куди їх подіти. Він довгенько сушив над цим голову і вирішив кинути їх усіх до палати Калімеро Векселя. Можете собі уявити, який радий був донощик цій компанії, що нагадала йому про причину його лихих пригод! Тим-то через дві години він і справді збожеволів, занявкавши і замуркотівши, як і його галасливі сусіди, і, коли якась необачна миша спробувала перебігти з одного кутка палати в інший, Калімеро першим стрибнув за нею. Правда, миша встигла шмигнути в нору, але залишила частину свого хвоста у гострих зубах Калімеро.
Шкандибчик, зібравши всі ці новини, вже вертався додому, щоб поділитися ними з Джельсоміно, коли раптом почув, як добре знайомий йому тенор завів одну з тих пісень, які співають у його рідному селі і які завдали йому стільки прикрощів.
“Цього разу, — подумав Шкандибчик, — я ладний побитися об заклад на всі свої чотири лапи разом з новою, що Джельсоміно спить і бачить сон. Якщо я не поспішу, то поліція випередить мене неодмінно”.
Перед будинком він побачив великий натовп слухачів. Ніхто не рухався з місця, не розмовляв. І навіть коли в сусідніх будинках посипалися шибки, ніхто не висовувався з вікон і не протестував. Здавалося, що цей чарівний спів заворожив усіх. Шкандибчик помітив у натовпі й двох молодих жандармів, обличчя яких теж сяяло від захвату. Жандармам, як вам відомо, було віддано наказ заарештувати Джельсоміно, проте жоден із цих двох вочевидь не мав такого наміру. На жаль, у цей час до будинку підійшов цілий загін жандармів. їхній начальник дубцем прокладав собі дорогу в натовпі: він, мабуть, недочував, і до співу Джельсоміно йому було байдуже. Шкандибчик вилетів сходами на піддашшя і блискавкою ввірвався у кімнату.
— Прокинься! Вставай! — кричав він, лоскочучи хвостом під носом у Джельсоміно. — Концерт закінчено! Внизу поліція!
Джельсоміно розплющив очі, щосили потер їх кулаком і запитав:
— Де я?
— Якщо ми негайно не втечемо звідси, — промовив Шкандибчик, — я скажу тобі, де ти будеш, — у буцегарні.
— Невже я знову співав уві сні?
— Тікаймо швидше на дах!
— Це можеш ти, а я не звик лазити по черепиці.
— Триматимешся за мій хвіст.
— А куди ми підемо?
— Поки що чимдалі звідси. І кудись-таки ми прийдемо напевно.
Шкандибчик першим стрибнув із вікна кімнати на дах, і Джельсоміно нічого не залишилося, як, заплющивши очі, аби не закрутилася голова, лізти слідом за ним.
Тепер історію химерну прочитай про Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай
На щастя, будинки в тій частині міста тулилися один до одного, як оселедці в бочці, і Джельсоміно, підбадьорюваний Шкандибчиком, легко перестрибував з одного даху на інший. Щоправда, Шкандибчик залюбки скакав би через ширші прогалини між будинками — отоді можна було б повністю розпружинити своє тіло. Та раптом Джельсоміно однією ногою посковзнувся і на животі з’їхав із даху на невеличкий балкон, де якийсь дідок поливав квіти.
— Пробачте мені, будь ласка! — вигукнув Джельсоміно, розтираючи забите коліно. — Я зовсім не мав наміру потрапити до вас у будинок таким несподіваним чином.
— Не треба вибачатися, — ввічливо сказав дідок. — Я щасливий, що ви до мене завітали. Скажіть краще, чи не забилися? Сподіваюся, у вас усе ціле?
Цієї миті Шкандибчик перехнябився з даху і пронявчав:
— А мені до вас дозволите?
— О, ще один гість! — промовив дідок, зрадівши. — Заходьте, заходьте! Це велика втіха для мене.
Тим часом коліно, яким ударився Джельсоміно, розпухло просто на очах.
— Як жаль, — бідкався дідок, — що я не маю в хаті жодного стільця, аби вас посадовити.
— То покладімо його на ліжко, — запропонував Шкандибчик, — якщо ви, звичайно, не заперечуєте.
— На моє нещастя, — сказав дідок засмучено, — у мене й ліжка нема. Піду я попрошу в сусіда крісло.
— Ні, ні, не треба, — квапливо сказав Джельсоміно, — я можу посидіти й на підлозі.
— То заходьте до кімнати, — запросив дідок, — і всідайтеся на підлозі, а я тим часом приготую вам доброї кави.
Кімната була невеличка, але гарно прибрана й обставлена полірованими меблями. Тут стояли стіл, буфет, шафа. Зате не було ні стільців, ні ліжка.
— Ви що, завжди на ногах? — запитав Шкандибчик.
— Інакше мені не можна, — відповів дідок.
— І ніколи не лягаєте спати?
— Ніколи. Часом я сплю на ногах, та й то рідко. І не більш як дві години на тиждень.
Джельсоміно й Шкандибчик переглянулися і разом подумали: “Ось іще один мастак розказувати побрехеньки”.
— Пробачте за мою цікавість, а скільки вам років? — не вгавав із своїми запитаннями Шкандибчик.
