— Точно й не скажу. Я народився десять років тому, але зараз мені десь сімдесят п’ять чи сімдесят шість.
З виразу облич своїх гостей дідок зрозумів, що вони не повірили йому. Тому він, зітхнувши, пояснив:
— Це не вигадка, це неймовірна, але правдива історія. Якщо хочете, поки ми питимемо каву, я розповім її вам.
— Моє ім’я, — почав дідок. — Бенвенуто. Проте всі називають мене Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай.
Отже, Бенвенуто народився в сім’ї лахмітника. Такої вертлявої і непосидющої дитини ще світ не бачив. Справді-бо, не встигли ще новонародженому ім’я вибрати, а він уже вистрибнув із пелюшок і став гасати по хаті. Батьки насилу вгамували його і вклали спати, а вранці виявилося, що колиска закоротка для нього і ноги звисають із неї.
— Видно, він спішить вирости, щоб скоріше допомагати батькам, — сказав його тато.
Увечері, коли його клали спати, одежа і взуття були саме враз, а вранці черевики вже муляли, а в сорочку він узагалі не влазив.
— Нічого, — казала його мати, — в хаті лахмітника завжди повно різного дрантя. От я й пошию з нього синові нову сорочку.
Минув тиждень, і Бенвенуто так виріс, що всі сусіди стали радити батькам віддати його до школи.
Дружина лахмітника повела сина до вчителя, який, вислухавши її, не на жарт розсердився:
— А чому ви не привели його на початку навчального року? Вже закінчується остання чверть. Як же я можу взяти вашого сина?
Коли мати пояснила, що Бенвенуто тільки тиждень від народження, вчитель розсердився ще дужче:
— Сім днів? Шановна синьйоро, тут у нас не дитячі ясла. Приходьте через шість років, і тоді ми зможемо поговорити з вами серйозно.
Нарешті вчитель підвів очі від класного журналу і побачив, що Бенвенуто вищий на зріст, ніж усі його учні. Він посадив хлопця на останню парту і став пояснювати, що двічі по два — чотири.
Рівно опівдні задзвенів дзвоник. Усі школярі посхоплювалися з-за парт і стали в ряд, щоб вийти з класу. Тільки Бенвенуто не зрушив з місця.
— Бенвенуто, — звернувся до нього вчитель, — ставай і ти в ряд.
— Не можу, синьйоре вчителю.
Він і справді не міг, бо за час занять так виріс, що його затиснуло в парті. Довелося викликати шкільного сторожа, щоб він виручив Бенвенуто.
Наступного ранку його посадили за більшу парту, але опівдні Бенвенуто знову не міг устати, бо й ця парта затиснула його, як мишоловка мишу. Довелося викликати столяра, щоб той розібрав парту.
— Завтра принесемо парту з п’ятого класу, — сказав учитель, чухаючи потилицю. І він розпорядився занести до класу одну з найбільших парт у школі.
— Ну а як тепер?
— Зовсім вільно, — радо відповів Бенвенуто.
І щоб довести вчителеві, що йому й справді просторо за цією партою, Бенвенуто кілька разів то вилазив, то знову сідав за парту. Але коли пролунав дзвінок про закінчення уроків, і ця парта виявилася замалою. Довелося ще раз викликати столяра.
Директор школи і мер міста стали звинувачувати вчителя:
— Що там у вас коїться в класі, синьйоре вчителю? Може, негаразд із дисципліною? Цього року у вас парти ламаються, як тріски. Будьте суворіші зі своїми бешкетниками, бо ми не можемо щодня купувати нові парти.
Лахмітникові довелося відвести сина до найавторитетнішого в місті лікаря і розповісти йому все, як є.
— Ну що ж, побачимо, — сказав лікар, начепивши окуляри, щоб краще розгледіти незвичайного пацієнта.
Він обміряв Бенвенуто вздовж і вшир.
— А тепер сядь, — наказав він.
Бенвенуто зручно всівся у крісло, а лікар, зачекавши хвилинку, мовив:
— Уставай!
Бенвенуто підвівся, і лікар знову заходився обміряти його зріст і ширину грудей.
— Гм, — буркнув він, протираючи окуляри хустинкою, аби пересвідчитися, що з очима все гаразд, — а тепер знову сядь.
Він ще кілька разів змушував Бенвенуто вставати й сідати, а потім зробив такий висновок:
— Випадок дуже цікавий. У хлопчика нова, ще не зареєстрована в медичній практиці хвороба. Полягає вона ось у чому: коли хлопчик сидить, він надзвичайно швидко старіє. Для нього хвилина, проведена навсидячки, дорівнює цілій прожитій добі. Як лікувати цю дивну хворобу? Хлопчик мусить бути завжди на ногах, інакше за кілька днів він стане старим дідом із сивою бородою.
Після цього страшного висновку лікаря життя Бенвенуто зовсім змінилося. У школі для нього зробили спеціальну парту — без лави, щоб йому не кортіло сісти. Дома він їв стоячи, а варто було йому присісти погрітися біля печі, як одразу лунали окрики:
— Ти що, вирішив передчасно постаріти?
— Вставай, вставай, якщо не хочеш скоро посивіти! “Але ж спав він у ліжку?” — спитаєте ви.
Ні про яке ліжко він і думати не міг, якщо не хотів прокинутися з білою бородою. Бенвенуто навчився спати на ногах, як коні. Ось чому язикаті сусідки прозвали його Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай. І це прізвисько залишилося за ним на все життя.
Та ось одного сумного дня старий лахмітник захворів і відчув, що скоро помре.
— Бенвенуто, — сказав він синові перед тим, як навіки склепити очі,— тепер усе лягає на твої плечі. Мати вже стара і не має сил працювати. Знайди собі якусь чесну роботу, від якої мав би втіху. Працюючи, ти збережеш собі молодість, бо тобі ніколи буде навіть присісти.
На другий день після похорону батька Бенвенуто пішов шукати роботи, але скрізь його брали на кпини:
— Ти хочеш роботу, синку? Але ж ми тут не гуляємо і не в м’ячика граємося, а важко працюємо. Ти ще не доріс, щоб працювати на фабриці.
— Роботу?! — дивувалися інші. — Та нас оштрафують, якщо ми тебе візьмемо: праця неповнолітніх заборонена…
Бенвенуто ні з ким не сперечався і весь час думав, як собі зарадити.
Після марних пошуків він вернувся додому, сів перед дзеркалом і став чекати.
— Лікар казав, якщо я сяду, то почну старіти. Що ж, побачимо, чи це правда…
Вже за кілька хвилин він помітив, що став рости, бо відчув, як почали муляти черевики. Бенвенуто роззувся і заходився розглядати свої ноги, які довшали просто на очах. Потім він знову, подивився в дзеркало і найперше вельми здивувався.
— Цікаво, що це за юнак із чорними вусами дивиться на мене? Здається, я знаю його і вже десь бачив це обличчя…
Трохи перегодя він усе збагнув і аж засміявся:
— Та це ж я сам! Оце так постарів! Негайно треба вставати на ноги, бо більш старіти мені не хочеться…
Можете собі уявити, як здивувалася його мати, коли побачила перед собою високого й кремезного юнака, що говорив баском і мав густі, як у начальника жандармів, вуса.
— Бенвенуто, синку мій, як же ти виріс і змінився!
— Це все на краще, мамо. Ось побачите, тепер я вже знайду роботу.
Проте він не пішов її шукати, а викотив із повітки батьків візок і попхав його вулицями міста, вигукуючи:
— Несіть ганчір’я! Несіть ганчір’я!
Почувши його гучний і приємний голос, на поріг повибігали язикаті сусідки.
— Який вродливий і ставний юнак! Звідкіля ти взявся? — питали вони навперебій.
— Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай! Невже це ти?
— Я, тітоньки. Я необачно сів у крісло і заснув, а прокинувся вже з вусами.
Так Бенвенуто почав працювати. Всі любили його. Він завжди був на ногах зі своїм візком, завжди ладний допомагати іншим, завжди за якоюсь роботою і завжди приязний. Одного разу його навіть хотіли обрати мером міста.
— Нам треба саме таку людину, як ти, що не засиджувалася б у своєму кріслі…
Але Бенвенуто відмовився від цієї пропозиції.
Через кілька років померла його мати.
“Я зостався один, як палець, — подумав Бенвенуто. — Сидіти склавши руки я все одно не зможу, бо швидко постарію. Піду-но я краще поблукаю по світу та подивлюся, як живуть інші люди”.
Як вирішив, так і зробив. Узяв він свого візка з ганчір’ям і вирушив у незнайомий світ. Він міг іти вдень і вночі, не відчуваючи втоми, через те багато бачив І розмовляв з різними людьми.
— Ви такий чемний і добрий юнак, — часто казали йому. — Присядьте на хвильку біля нас, та погомонимо хоч трохи.
— Погомоніти трохи можна й стоячи, — відповідав Бенвенуто. Так він довго блукав по світу і не старів.
Якось, проходячи повз убогу-преубогу хатину, він став свідком людської безпорадності, від якої у нього боляче стислося серце: в постелі лежала хвора мати, а коло неї на долівці купкою сиділи дітки й гірко плакали, одне гучніше одного.
— Юначе… — благально покликала його жінка. — Зайдіть-но хоч на хвилинку. Я не в силах підвестися, щоб угамувати діток, а кожна їхня сльоза для мене — ніж у серце.
Бенвенуто зайшов до хатини, взяв на руки одне дитя і, походивши з ним трохи, загойдав його. Так само він поприсипляв і інших. Тільки найменшеньке ніяк не могло вгамуватися.
— А ви присядьте з ним на хвилинку, — підказала мати, — і погойдайте на руках. Воно звикло, що його заколисують сидячи.
Бенвенуто підійшов до грубки, біля якої стояла лавка, і тільки сів, як дитина вгамувалася. Це був на диво гарний хлопчик. Коли він усміхався, всенька кімната, здавалося, веселішала. А усміхався він тому, що Бенвенуто корчив усілякі гримаси, аби тільки його розсмішити. Потім він заспівав малому пісеньку, і той, зрештою, заснув.
— Дякую вам від щирого серця, — сказала жінка. — Якби ви не нагодилися, я, мабуть, померла б з відчаю.
— Не говоріть такого навіть жартома, — відповів їй Бенвенуто.
Коли він підвівся, щоб уже йти, то мимохідь подивився в дзеркало, яке висіло на стіні, і побачив, що скроні йому посріблила сивина.
“Я геть забув, що коли сиджу, то швидко старію”, — подумав Бенвенуто. Але враз розпростав плечі, глянув востаннє на сонних діток і рушив далі своєю дорогою.
Іншим разом, ідучи глухої ночі вулицею якогось невеличкого села, він помітив світло в одному вікні. Заглянувши крізь шибку, Бенвенуто побачив дівчину, яка пряла вовну. Виводячи нитку, вона раз по раз зітхала і бідкалась на свою гірку долю.
— Що вас так мучить? — запитав Бенвенуто, зайшовши в дім.
— Ах, уже очі злипаються: третя ніч, як не сплю, бо треба на завтра закінчити роботу. Якщо я не встигну, мені не заплатять і нашій родині хоч з голоду помирай. А ще й прядку відберуть. Я б зараз, здається, все на світі віддала, аби тільки поспати хоч півгодинки.
“Півгодинки — це лише тридцять хвилин, — подумав Бенвенуто. — Мабуть, стільки і я міг би попрясти за дівчину”.
— Послухайте, — сказав він владним голосом, — ідіть і поспіть, а я за вас попрацюю. Мені давно кортить попрясти. А за півгодинки я вас розбуджу.
Дівчина прилягла на лаву, скрутившись клубочком, мов кошеня, і відразу ж заснула. Бенвенуто став прясти, та так і не зважився розбудити дівчину. Щоразу, коли він підходив до неї, йому здавалося, що їй сняться прегарні сни.
Надворі розвиднилося, зійшло сонце і збудило дівчину.
— Ой, та я ж проспала цілу ніч!
— Дарма, дарма, мені було цікаво працювати, — заспокоїв її Бенвенуто.
— У вас голова ніби крейдяним пилом покрилася! “Хтозна, на скільки років я постарів за цю ніч?” — подумав Бенвенуто. Проте він анітрохи не жалкував, бо скінчив роботу, що її мала виконати дівчина, личко якої аж сяяло радістю.
Якось Бенвенуто зустрів одного неборака-дідка, котрому прийшов час помирати.
— Як жаль, — сказав дідок, зітхаючи, — що мушу йти на той світ, не зігравши перед смертю ні з ким у карти. Всі мої друзі давно повмирали.
— Якщо заковика тільки в цьому, — відповів Бенвенуто, — то можете зіграти зі мною.
Бенвенуто грав стоячи, і дідок невдоволено заперечив:
— Ти от стоїш і заглядаєш до мене в карти. Мабуть, ти неодмінно хочеш виграти, користуючись тим, що я немічний старець.
Бенвенуто сів на стілець і не вставав, аж поки вони закінчили грати. Він чогось так розгубився, що кілька разів бив не тією картою, і старий виграв. Він радів, як хлопчак, що заліз у чужий садок по груші і може безкарно красти їх.
— Зіграймо ще раз, — весело запропонував дідок. Бенвенуто хотів було встати, адже сидіти для нього означало старіти на дні, місяці, а то й роки. Але йому не хотілося завдавати прикрощів бідному дідкові. Тому він не встав і зіграв ще раз, а потім і втретє. Дідок, здавалося, аж помолодшав на радощах.
— Його роки перейшли до мене, — зітхнув Бенвенуто, глянувши на себе в дзеркало, що стояло у дідка в кімнаті.
Його чуб побілів і став як снігом обсипаний.
— Нема чого жалкувати, — вирішив Бенвенуто. — Може, дідок хтозна-скільки років тільки й снив про те, щоб обіграти когось у карти.
Отак щоразу, коли, аби допомогти комусь, Бенвенуто сідав, чуб у нього білішав і білішав. Потім і спина Стала гнутися, як ото дерева від сильного вітру, а очі вже не бачили так зірко, як колись. Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай щодалі помітніше старів, і врешті-решт у нього на голові не зосталося жодної чорної волосинки. Ті, хто добре його знав, казали йому:
— От і маєш тепер дяку за те, що так безкорисливо робив усім добро! А якби був дбав тільки про себе, то й сьогодні скакав би, як горобчик.
Але Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай думав інакше. Кожна сива волосина нагадувала йому про якусь добру справу. А хіба це не найголовніше?
— Ти міг би продовжити життя собі, а не роздавати його всім потроху, — дорікали йому язикаті кумасі.
Та у відповідь Бенвенуто хитав головою, всміхався й думав, що кожна його сива волосина подарувала йому нового друга — їх тисячі й тисячі розсіяно по всій землі. А у вас багато друзів? Хотілось би вам мати їх стільки, як у Бенвенуто?
Бенвенуто й далі мандрував по світу, хоч тепер уже опирався на ціпок і часто зупинявся, щоб перевести дух. Отак, мандруючи, він і забрів у Країну брехунів, де, як і його батько, став лахмітником і цим заробляв собі на життя.
— Ви побували у стількох країнах, — перебив його розповідь Шкандибчик. — Невже ви не знайшли собі кращого місця?
Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай усміхнувся:
— От саме тут люди найбільше потребують допомоги. Це найнещасніша країна на землі, а отже, тут моє місце.
— Ось він, правильний шлях! — вигукнув Джельсоміно, що слухав дідусеву оповідь зі сльозами на очах. — Тепер я знаю, що мені робити з моїм голосом. Замість того, щоб вештатися по світу й залишати по собі руїни, я спробую так його поставити, щоб він приносив людям радість.
