— Це тобі буде нелегко зробити, — зауважив Шкандибчик. — Наприклад, якщо ти почнеш співати діткам колискову, то не даси їм заснути.
— Але інколи можна робити добро й тим, що будити людей, котрі глухі до всього й поснули, — лагідно відповів йому Бенвенуто.
— Я будь-що розв’яжу це завдання! — твердо мовив Джельсоміно, вдаривши кулаком об підлогу.
— Але передусім, — зауважив Шкандибчик, — тобі треба вилікувати своє коліно.
А коліно у Джельсоміно й справді дедалі більше спухало, і він не міг уже ні стояти, ні ходити. Тому вирішили, що він побуде у старого Бенвенуто, аж поки зовсім одужає. До того ж Бенвенуто ніколи не спав і міг доглядати хлопця вночі, щоб він спросоння не заспівав і знову не накликав на себе жандармів.
Як Бананіто впхнули за грати й олівець узявся страви готувати
Бананіто, як ви легко пригадаєте, вийшов з дому рано-вранці у пошуках щастя. Ніякого певного плану він не мав, — просто йому дуже хотілося показати людям свою малярську майстерність.
Місто ще тільки-тільки прокидалося. Двірники поливали з шлангів вулиці, обмінюючись жартами з робітниками, що поспішали велосипедами на роботу і раз по раз ризикували потрапити під холодний душ. Був лагідний безхмарний ранок, і Бананіто, зупинившись на тротуарі, відчув, як у його голові народжуються прекрасні задуми. Йому раптом учулися п’янкі пахощі, так ніби довкола нього, на відшліфованому камінні бруківки, зацвіли мільйони фіалок.
— Це буде просто геніально, якщо намалювати, — радісно вирішив він.
І на тому ж місці, перед самісінькими ворітьми фабрики, біля якої він опинився в ту мить, Бананіто присів на тротуарі, дістав із коробки кольорові палички крейди і заходився малювати. Його відразу ж обступив гурт робітників.
— Б’юсь об заклад, — промовив один із них, — що цей бродячий художник намалює одинокого вітрильника посеред моря чи якогось святого в ореолі. А де його собака з кашкетом у зубах, який збирає милостиню?
— Мені довелося бути свідком, цікавого випадку, — озвався другий робітник. — Один такий художник провів на асфальті червону лінію. Всі довкола стояли й сушили собі голову над тим, що б це мало означати.
— Ну й що ж то було?
— Про це запитали в самого художника, і він відповів так: “Я хочу подивитися, чи зможе хтось із вас пройти під цією лінією, а не по ній”. А потім насунув на очі капелюха і пішов геть. Напевно, він був несповна розуму.
— Але цей не схожий на такого, — зауважив хтось із натовпу. — Погляньте самі.
Бананіто, не підводячи голови, малював так швидко, що очі не встигали стежити за порухами його руки. А на тротуарі ніби оживала виплекана в його уяві мрія — виростала грядочка чудових фіалок. Правда, це був лише малюнок, але квіточки були на ньому такої живої краси, що за мить від них полинули ніжні пахощі фіалок.
— Я справді чую аромат фіалок, — здивовано прошепотів один із робітників.
— Називай їх краще гарбузами, якщо не хочеш опинитися у в’язниці,— застеріг його товариш. — А зрештою, твоя правда: таки пахне фіалками.
Усі стояли довкола Бананіто затамувавши подих. Чути було тільки, як пошкрябує по камені крейда і як із кожним синім штрихом наростають пахощі фіалок. Робітники були приголомшені. Вони то перекладали з руки в руку вузлики з сніданками, то вдавали, ніби перевіряють, чи добре накачані шини у велосипедах, а самі не пропускали жодного поруху Бананіто і з приємністю вдихали пахощі, які звеселяли їхні серця.
Пролунав гудок, але ніхто з робітників і з місця не зрушив, щоб поспішити на роботу. Натомість почулися вигуки: “От молодчина!” Бананіто аж тепер підвів голову і побачив очі своїх глядачів. У них він прочитав стільки захоплення, що від несподіванки аж злякався. Хутенько позбиравши свої кольорові крейдяні палички, він пішов геть.
Один із робітників наздогнав його і сказав:
— Що ти робиш? Чого тікаєш? Ще хвилина — і ми віддали б тобі усі свої гроші. Адже ми ніколи не бачили таких чудових малюнків.
— Дякую! — квапливо відповів Бананіто. — Мені нічого від вас не треба. Дякую.
І перейшов на протилежний бік вулиці, щоб побути самому.
Серце в нього билося так шалено, що можна було помітити, як у тому місці на грудях піднімається куртка — ніби там ховалося кошеня. Художник був по-справжньому щасливий!
Він довгенько блукав містом, не наважуючись узятися за новий малюнок. Сотні думок роїлися у нього у голові, і жодна з них його не задовольняла.
Аж ось йому на очі потрапив собака і викликав бурю натхнення. Бананіто присів навшпиньки на тротуарі на тому самому місці, де йому сяйнула ця думка, і заходився малювати.
У місті завжди є люди, що не мають іншої роботи, як швендяти вулицями, — перехожі за професією, а можливо, просто безробітні. І ось знову довкола Бананіто зібралася юрба підбрехачів.
— Диви-но, який оригінал — малює кота. Так наче в нас мало живих, що блукають подвір’ями.
— Це буде не простий кіт, — весело відповів Бананіто.
— Чули? Не простий! А який же він буде? Може, в чоботях?
Проте всі размови враз урвалися, мов за помахом чарівної палички, коли собака, ледве Бананіто домалював йому хвоста, схопився на всі чотири лапи і радісно загавкав. Від подиву натовп аж заревів, і наче з-під землі виринув поліцейський:
— Що таке? Що тут скоїлося? А, бачу, бачу! Власне, чую: гавкає кіт. Мало нам нявкучих собак! Чий це кіт?
Натовп умить розсіявся — нікому не хотілося зоставатися за свідка. Тільки один бідолаха, що в ту мить випадково опинився біля поліцейського, не встиг вислизнути, бо той міцно схопив його за руку.
— Його кіт, — пошепки промовив він, глянувши спідлоба на Бананіто.
Поліцейський відпустив неборака і взяв за руку Бананіто.
— Йди за мною! — звелів він.
Бананіто не дав себе упрохувати. Він поскладав у кишеню шматочки кольорової крейди і пішов за поліцейським, не втрачаючи веселого настрою. А собака, задерши хвіст, дременув геть.
Чекаючи, поки його викличе на допит начальник поліції, Бананіто змушений був сидіти в одиночній камері. Проте руки в нього аж свербіли від бажання працювати. Він намалював пташку й випустив її. Але вона не схотіла розлучатися з художником, а пурхнула йому на плече й заходилася легенько подзьобувати його у вухо.
— Я все зрозумів, — промовив Бананіто. — Ти хочеш їсти.
І він умить намалював купку проса. Це нагадало йому самому, що він сьогодні ще не снідав.
— З мене, мабуть, вистачить двох засмажених яєць та золотисто-жовтого персика на закуску.
Бананіто намалював усе, що сам собі замовив, і невдовзі апетитний запах пішов по камері, проник за двері й залоскотав ніздрі тюремному наглядачеві.
— Гм… Що за смакота! — промовив він, пожадливо втягуючи ніздрями апетитні пахощі.
Раптом йому закралася підозра. Він одразу ж відкрив оглядове вічко в дверях і зазирнув у камеру. Побачивши заарештованого, який з великим задоволенням уминав смаженю, він аж остовпів. З таким виразом надзвичайного здивування на обличчі його і застав начальник поліції.
— Оце так новина! — закричав він, не тямлячи себе від обурення. — Це просто нечувано! Виявляється, ми носимо в’язням страви з ресторану!
— Та ні… Та ні…— бурчав, заїкаючись, наглядач.
— Ти що, тюремного статуту не знаєш? Хліб і вода, вода і хліб — і більше нічого!
— Сам не знаю, як це вийшло, — спромігся нарешті виразно сказати наглядач. — Мабуть, він проніс яйця в кишені.
— А плиту теж у кишені? Бачу, тут за мою відсутність з’явилися новинки — камери з кухнею…
Та невдовзі начальник поліції сам переконався, що в камері не було ніякої плити. До того ж Бананіто, щоб виручити з біди зовсім не винного наглядача, вирішив признатися, як він роздобув собі їжу.
— Ти мене за дурня маєш, — сказав начальник поліції, з недовірою вислухавши Бананіто. — А що ти робитимеш, коли я накажу тобі приготувати камбалу під білим соусом?
Не сказавши й слова, Бананіто взяв аркуш чистого паперу і заходився малювати замовлену страву.
— Вам з петрушкою чи без петрушки? — спитав він, закінчуючи малюнок.
— Авжеж, з петрушкою, — відповів начальник поліції, презирливо всміхаючись. — Ти справді маєш мене за бовдура. Але запам’ятай: коли ти закінчиш малювати, я змушу тебе проковтнути увесь цей клапоть паперу.
Та щойно Бананіто закінчив малюнок, як з аркуша полинули лоскітливі пахощі смаженої камбали під білим соусом, а за мить перед витріщеними від подиву очима начальника поліції на столі вже парувала страва, щедро притрушена листям петрушки, яка, здавалося, сама промовляла: “Зробіть ласку, покуштуйте мене!”
— Смачного вам, синьйоре начальнику, — сказав Бананіто. — Страва готова!
— Мені щось перехотілося їсти, — буркнув начальник поліції, ковтаючи слину і потроху приходячи до тями від подиву. — Камбалу з’їсть наглядач. А ти йди за мною! — наказав він художникові.
Бананіто міністром зробили й так само зненацька в тюрму посадили
Начальник поліції не був дурнем, навпаки: він був великим хитруном.
“Цей художник, — міркував він, ведучи Бананіто до себе в кабінет, — варт стільки золотих, скільки сам важить, а може, ще й більше. А позаяк у мене є досить великий сейф, то було б просто несправедливо, якби в нього не лягло кілька кілограмчиків золота. Там би воно надійно зберігалося, і його ніколи не погризли б миші. Та ще й король гарненько віддячить мені за таку знахідку”. Проте його сподіванням не судилося здійснитися. Король Джакомоне, якому вже встигли про все доповісти, наказав негайно доставити до нього художника. А начальникові поліції він на прощання пообіцяв:
— За ваше відкриття ви матимете медаль за особливі заслуги.
— А що я з нею робитиму, з тією медаллю? — невдоволено бурчав собі під ніс начальник поліції. — У мене тих картонних медалей назбиралося аж двадцять чотири. Якби були кульгаві столи, то хоч би попід ніжки попідсовував, аби вони не хилиталися.
Та хай собі начальник поліції бурчить і йде своєю дорогою. А ми краще побудемо при зустрічі Бананіто з самим королем Джакомоне.
Опинившись віч-на-віч із всемогутнім монархом, художник анітрохи не знітився. Він спокійнісінько відповідав на всі запитання, не відриваючи при цьому очей від захоплюючої оранжевої перуки, що сяяла у короля на голові, як вивершений помаранчами кошик на ринку.
— На що це ви так пильно задивляєтеся? — поцікавився король.
— Я милуюся вашими розкішними кучерями, ваша величносте.
— А ви змогли б намалювати такі самісінькі? Джакомоне мав потаємну надію, що Бананіто зуміє намалювати просто на лисині справжні кучері, які не треба буде перед сном знімати з голови і класти в комод.
— Таких гарних, як у вас, певно, не зумію, — нерішуче сказав Бананіто, сподіваючись цією відповіддю зробити королеві неабияку приємність.
У глибині душі художникові було навіть шкода цього неборака, якому лисина завдавала стільки прикрощів. Хоч багато хто стрижеться наголо, аби звільнити себе від зайвої мороки щодня розчісуватися. Та й судять про людей не за кольором їхнього чуба чи кіс. Правду кажучи, якби Джакомоне навіть мав власні кучері, темні чи світлі, все одно він залишився б шахраєм і піратом, яким його всі знали.
Зітхнувши, Джакомоне вирішив відкласти на певний час заманливу думку прикрасити свою лису голову живим чубом. Натомість він задумав так використати талант Бананіто, щоб увійти в історію і мати славу справжнього великого короля.
— Я призначу вас міністром звіринця, — сказав він на прощання художникові. — Звіринець у нас є, а от звірів у ньому нема. Ви їх понамальовуєте. Але щоб там були всі звірі, які тільки живуть на землі.
“Краще бути хоч якимсь міністром, ніж гибіти у в’язниці”, — подумав собі Бананіто. І до вечора він на очах у тисяч допитливих намалював і зробив живими сотні тварин різних порід і мастей. Тут були леви, тигри, крокодили, слони, папуги, черепахи, пелікани. І, звісно ж, собаки: сторожові, мисливські, гончі, хорти, шпіци, такси, які, збившись докупи, так завалували, що викликали страшне невдоволення у придворної знаті.
— Що ж це з нами тепер буде, якщо його королівська величність дозволяє собакам гавкати, — бурчали вони. — Це ж протизаконно! Коли у людей перед очима буде такий небезпечний приклад, їм спаде на думку ще гірше.
Проте Джакомоне наказав не заважати Бананіто і дозволив йому робити все так, як він вважав за потрібне. Тож придворним довелося затамувати своє обурення і змиритися.
Після того як Бананіто закінчував малювати, звірі йшли в клітки на свої місця. У басейні опинилися білі ведмеді, тюлені, пінгвіни, а на алеях звіринця з’явилися навіть сардінські віслюки, запряжені у візки, щоб катати дітей.
Цього вечора Бананіто не довелося спати на піддашші. Король дав йому кімнату в палаці й поставив коло дверей аж десять вартових, боючись, аби художник не втік.
На другий день у звіринці вже нічого було робити, і Бананіто призначили міністром харчових продуктів, або, як казали, першим паперистом держави. Йому приготували столи і все необхідне, щоб він малював просто перед входом до королівського палацу і люди могли замовляти й одержувати все, що їм тільки заманеться поїсти.
Спочатку дехто був розчарований. Якщо у Бананіто просили, наприклад, чорнила, що мовою брехунів означало хліб, то Бананіто малював каламарчик чорнила і неодмінно казав:
— Візьміть. Хто далі?
— А навіщо мені чорнило? — бурчав розчарований замовник. — Що я його — питиму чи їстиму?
Та невдовзі люди збагнули, що коли хочеш одержати від Бананіто бажану річ, називай її справжнім ім’ям, хоч це й було суворо заборонено.
Обуренню придворних не було меж.
— Куди ми котимося? — шипіли вони, позеленівши від злості. — Ці витівки до добра не доведуть. Скоро ніхто не буде брехати і казатиме тільки правду! Що це скоїлося з нашим королем Джакомоне?
А король Джакомоне все ніяк не міг відважитися попросити Бананіто намалювати йому справжнього чуба, щоб гордо носити його на голові, не боячись вітру. А поки що король дозволяв художникові робити все, що йому заманеться. Придворні були вкрай невдоволені, ковтаючи ці гіркі пілюлі. Вони вже набили ними шлунки по саму зав’язку.
Генералам теж було нелегко.
— Ви тільки подумайте, — невдоволено казали вони. — Нарешті нам попався такий справжній умілець, як оцей художник, і що ж ми дозволяємо йому творити? Якусь смаженю, курчат на рожні, картопляні хрустики й нудотні плитки шоколаду. Гармати нам треба робити, гармати! Ми створили б непереможну армію і розширили б кордони королівства!
Найвойовничіший генерал пішов просто до короля Джакомоне і виклав йому цю думку.
Старий пірат, слухаючи генерала, раптом відчув, як у нього закипає в жилах кров.
— Гармати! — аж скрикнув він. — Звичайно ж, гармати! І військові кораблі, і літаки, і дирижаблі! Негайно покличте до мене Бананіто, чорт би його взяв!
