ОЙ! ОЙ! ОЙ!
Сімнадцятого січня о вісімнадцятій годині тридцять хвилин восьмирічний Джамп’єро Бінда на прізвисько Джіп, який живе в Мілані на вулиці Сеттембріні, будинок 175, квартира 14, увімкнув телевізор, зняв черевики і зручно вмостився в зеленому шкіряному кріслі, тішачись наперед новим фільмом із серії про індіанців “Пригоди Білого Пера”.
Праворуч від Джіпа, в такому самому зеленому кріслі, сидів його п’ятирічний братик Філіппо Бінда, або просто Фліп. Для зручності він теж зняв черевики і недбало кинув їх на підлогу.
Братів розділяв не тільки вік, а й футбольні пристрасті. Джіп уболівав за команду “Інтер”, а Фліп — за команду “Мілан”, що, зрештою, не дуже важливо для нашої історії — вона почалася о вісімнадцятій годині тридцять хвилин, коли у Джіпа зненацька засвербіли ноги.
О вісімнадцятій годині тридцять дев’ять хвилин Джіп відчув, що якась таємнича сила підняла його в повітря. Лише на одну-єдину мить він зупинився, наче ракета перед запуском у космос, і, пролетівши через усю кімнату, шугнув головою в телевізор.
Але хлопець одразу вимушений був сховатися за скелю, щоб уникнути індіанських стріл, які свистіли з усіх боків. Тепер він спантеличено дивився в кімнату, де біля порожнього крісла лежали його черевики, та слухав, як репетував до безтями здивований Фліп:
— Ой! Ой! Ой! Як це тобі вдалося? Ти навіть скла не розбив!
— Я й сам не знаю, Фліпе!
— Та ти ж у телевізорі, за екраном, ніби індіанець Біле Перо! Кудою ти туди проліз?
— Не знаю, Фліпе!
— Ну й дива! Відійди трішки вбік, бо я нічого не бачу.
— Я боюся поворухнутися. Кругом свистять стріли.
— Ну й боягуз ти! Через тебе нічого не видно!
Тим часом запекла битва на екрані тривала. І ось плем’я Білого Пера знову святкувало перемогу Тут сцена швидко перемінилася. Скеля, за якою ховався Джіп, несподівано зникла, і хлопець опинився під копитами коня.
— Ой! — перелякано скрикнув Фліп.
Проте боявся він даремно — кінь був учений і навіть не торкнув Джіпа.
— Ну, якщо вже ти опинився в телевізорі,— сказав Фліп,— то спитай Біле Перо, чому вже другий тиждень не видно безстрашного вождя Громову Хмару.
— Він не розуміє по-італійському!
— А ти спершу скажи йому чарівне слово— “Хуг!”
— Хуг! — вигукнув Джіп.
Але в Білого Пера були важливіші справи — він саме звільняв од мотузок свою дружину з довгою чорною косою, яку вороги прив’язали до стовпа.
— Хуг, хуг! — несміливо повторив Джіп.
— Голосніше! — підбадьорював його Фліп.— Одразу видно, що ти боягуз. Усі вболівальники “Інтера” такі…
— Зате хоробрі вболівальники “Мілана” сидять собі в кріслах. Хвалько!
— Так?! Ось зараз вимкну телевізор, тоді знатимеш.
Фліп скочив на підлогу й босоніж підбіг до телевізора.
— Не смій! — розпачливо зарепетував Джіп.
— Хоч кричи, хоч не кричи, а я вимкну!
— Мамо, рятуй!
— Що скоїлося? — гукнула синьйора Бінда з кухні, де вона саме прасувала.
— Фліп хоче вимкнути телевізор!
— Фліпе, перестань бешкетувати,— спокійно звеліла мати.
— А Джіп ускочив у телевізор!
— Облиш свої жарти, Джіпе,— мовила мати, прасуючи білизну.— І не торкайся телевізора, його не важко й поламати.
— Та де там торкнувся — він весь туди заліз! — переможно вигукнув Фліп.— Тільки черевики залишилися!
— Скільки разів я вам говорила: не ходити босоніж по підлозі! — суворо сказала синьйора Бінда.
— Фліп теж зняв черевики! — дав відкоша Джіп.
Тут синьйора Бінда вирішила, що пора вже втрутитися.
Зітхнувши, вона поставила праску на підставку, прочинила двері в кімнату і:
— Ой Джі-і-іпе!
— Мамо!
— Що це ти собі надумав, синочку?
— Слово честі, я не винен,— голосно схлипуючи, пробелькотів Джіп.— Я нічого поганого не робив. Тихенько сидів. Подивися…— і він показав на порожнє крісло, ніби закликаючи його в свідки на свій бік.
— Що скаже батько? — прошепотіла синьйора Бінда й важко опустилася в крісло.
Тут саме вернулася додому тітка Емма — вона ходила грати в лото.
— Що я бачу! — вигукнула вона, суворо дивлячись на свою молодшу сестру, синьйору Бінду.— І ти дозволила дітям грати в таку небезпечну гру?
Їй у двох словах розповіли, що трапилось. Але тітка Емма не повірила.
— Таємнича сила? Дурниці! Скажіть правду: Джіп вирішив у такий спосіб уникнути прочуханки від батька. Хіба він не отримав учора двійку з арифметики? А тепер спробуй упіймати його. Але нічого йому не вдасться: я зараз же викличу механіка.
Після довгих умовлянь механік обіцяв прийти хвилин через десять.
Тим часом червоношкірі чемно поступилися місцем на екрані не дуже молодій синьйорі, котра почала пояснювати, як приготувати салат без олії.
— Це страшенно нудно,— пробурчав Фліп. І тут йому спало на думку взятися за малювання. Він розклав на столі великий аркуш паперу, фарби, пензлики — свої та Джіпові.
— Мамо, він узяв мої пензлики! — голосно запротестував Джіп, виглянувши з-за салатниці.
— Фліпе, не чіпай братових речей!
Удаючи, ніби це не до нього, Фліп спокійнісінько заходився малювати синє небо улюбленим Джіповим олівцем.
Джіп кричав, погрожував, дати братові прочухана, але добратися до нього, ясна річ, не міг. Від злості Джіп заойкав щосили. Аби заглушити братів голос, Фліп зарепетував і собі. А мати й тітка Емма гукали на все горло хлопцям, щоб ті заспокоїлися.
У розпалі такого шарварку до кімнати зайшов сам глава сім’ї — бухгалтер Джордано Бінда.
— Гарненько мене зустрічають після роботи,— проказав він.
— Ти не хвилюйся, любий,— поквапилася заспокоїти чоловіка синьйора Бінда.— Зараз прийде механік.
— Коли ще й він галасуватиме, то вже неодмінно приїдуть пожежники. А навіщо, власне, механік? Знову зіпсувалася пральна машина?
— Ні, заради Джіпа.
— Заради Джіпа? Б’юся об заклад, він знову спалив мою електробритву. До речі, де він?
— Я тут, татусю,— почувся жалібний голосок.
Повернувшись на голос до телевізора, Джордано Бінда застиг, мов статуя.
— Ну, коли вже таке сталося, то йому треба вибачити. Наступної чверті наш Джіп матиме найкращу оцінку з арифметики на весь Мілан! — заторохтіла тітка Емма.
— Джіп матиме найкращу оцінку з арифметики на весь Мілан? — розгублено перепитав синьйор Бінда.
— Зараз я дам тобі підписати його щоденник,— мовила тітка Емма.
І славна тітка рішуче попрямувала до письмового столу, в якому вона сама заховала до пори до часу Джіпового щоденника від грізного батька.
— Не треба, не треба,— відповів синьйор Бінда.— Річ тут не в поганих оцінках, а в жахливій хворобі. Цими днями в газеті була стаття якогось Родарі про одного адвоката, що захворів на таку недугу. Той адвокат так захопився телевізійними передачами, що навіть забув про свою дружину та дітей, занедбав щоденні справи. Цілими днями він просиджував перед телевізором і дивився все підряд: кінокомедії, наукові лекції, доповіді, уроки для неписьменних, передачі про етруські поховання тощо. Точнісінько як Джіп і Фліп. Ясна річ, це хвороба.
— Ну, а потім?
— А потім він як був — у сорочці, в штанях з підтяжками — вскочив у телевізор і просидів там аж три дні. Уявляєте собі, в такому непристойному вигляді він приймав клієнтів.
— А як же він звідти вибрався?
Бухгалтер Бінда розтулив був рота, але так нічого й не відповів. Він вибіг у коридор і постукав у двері свого сусіда, адвоката Проспері. Ні, це не той адвокат, що вскочив у телевізор, а зовсім інший, бо в Італії адвокатів — хоч греблю гати.
— Добривечір, синьйоре Бінда! Заходьте. Чим можу прислужитися?
— Не позичили б ви мені хвилин на десять вашого телевізора?
— Зараз? Ось-ось передаватимуть теленовини. А я дуже цікавлюся всім, що відбувається на білому світі. Чому б вам не зайти до мене, якщо ваш телевізор зіпсувався?
Бухгалтер Бінда пояснив адвокатові, у чім річ, і додав:
— У газеті навіть писалося, як лікувати цю недугу. Навпроти телевізора, в якому опинився хворий, треба поставити інший телевізійний апарат, і тоді новий екран почне притягати до себе хворого. А коли хворий вилетить із колишнього телевізора й опиниться в повітрі, треба одразу вимкнути обидва телевізори. Тяжіння зникає, і хворий падає на долівку. Певна річ, слід заздалегідь постелити килимок, щоб він не забився. Отого адвоката, про якого я щойно розповідав, урятували саме так. Але, падаючи, він сильно вдарився головою об підлогу і в нього на лобі вискочило три гулі.
Адвокат Проспері терпляче вислухав сусіда, а відтак йому закортіло особисто глянути на Джіпа. Хлопець знічено привітався з ним. Зрештою, адвокат заявив, що охоче допоможе сусідові, але тільки після теленовин:
— Знаєте, новини — єдина передача, яка мене цікавить.
На жаль, після новин діти адвоката Проспері зняли страшенний репет і навідріз відмовилися дати телевізор. Вони хотіли дивитися “Веселу карусель” і годі було їх умовити.
Скоцюрбившись, бідолашний Джіп перетерпів у телевізорі ще й “Веселу карусель”. Ледве він ухилився від зубної пасти, що летіла з величезного тюбика, як потрапив під мильну піну. Він чхав і кашляв від отих пекучих бульбашок, що набилися йому в очі та ніс. Аж тут на його майку розлився чудернацькими узорами якийсь липкий лак. Жахнувшись, тітка Емма скрикнула й гірко заплакала, а Фліп аж заливався єхидним сміхом, і велика кулькова ручка намалювала йому під носом розкішні вуса. Тим часом, зголоднівши, Джіп простягнув руку за солодким сиром, але не виявив належної спритності: сирок зник, натомість із-поміж пальців полізла тягуча мазь від ревматизму.
Після “Веселої каруселі” адвокат Проспері переніс, як обіцяв, свій телевізор до помешкання Бінди, бурмочучи однак:
— Зараз по Євробаченню показуватимуть бокс… Розумієте, це єдина передача, яка мене цікавить!
Нарешті адвокатового телевізора акуратно поставили проти телевізора, в якому Джіп і досі витирав сліди своєї програної битви з рекламою. Тітка Емма розстелила на підлозі килими та покривала, позносивши їх з усіх кімнат, щоб Джіп, падаючи, не набив собі великих гуль.
— А тепер увага! — попередив Джордано Бінда.— Коли я скомандую, треба вимкнути обидва телевізори. Але пильнуйте: це треба зробити в одну й ту саму мить. Ти, Джіпе,— додав він, звертаючись до свого сина не телеекрані,— дивися в телевізор синьйора адвоката.
Джіп так і зробив. Він відчув, що в нього знов, як і тоді, засвербіли ноги. Ще мить — і він, захитавшись, піднявся, мов ракета на старті, а потім із швидкістю звуку перелетів кімнату.
Вражений незвичним видовищем, бухгалтер Бінда забув дати команду. Джіп шугнув у телевізор адвоката Проспері і … зник.
— Джіпе, де ти? Ти чуєш нас, Джіпе?
На екранах обох телевізорів лупцювали один одного італійський та англійський боксери. А Джіп? Джіп зник без сліду.
— Швидко перемкніть телевізори на другу програму! Але й по другій програмі ні в одному, ні в другому
телевізорі Джіпа й близько не було.
— Що ж тепер робити?
У цю мить задзеленчав дзвінок. У дверях стояв механік.
— Викликали? Що сталося?
Всі знають, що механіки завжди запізнюються.
ЛЮДОЖЕР
Директор клініки міста Стокгольма, професор Лундквіст, оглядав з допомогою найновішого пристрою свого пацієнта — лісоторговця Скоглунда, бо виникла підозра, що той захворів на виразку шлунка. Новий пристрій професора — це всього-на-всього тоненька трубочка, яку вводили через рот у стравохід хворого. Але на кінці трубочки була маленька, завбільшки з головку шпильки, телекамера, вона передавала через дроти всередині трубочки на екран телевізора все, що робилося в шлунку пацієнта.
— Готово? — спитав професор у свого помічника та двох сестер.
Усі троє влад відповіли по-шведському: “Так”.
— Починаймо,— сказав професор.
Він обережно просунув трубочку в стравохід лісоторговця, легенько натиснув кнопки пристрою, і ось на екрані телевізора з’явилося значно побільшене зображення шлунка хворого.
— Ой! — вигукнули обидві медичні сестри по-шведському. Але це слово будь-якою мовою — італійською чи китайською—звучить однаково.
— Ви, пане Скоглунд, не турбуйтеся, все буде гаразд. Думайте собі про ціни на тополі, березу або про розмір податків. Огляд вашого шлунка триватиме не довше десяти хвилин. Ми просто ознайомимося, так би мовити, з вашою шановною травною майстернею… Пані Ріто, додайте напруги для чіткішого зображення на екрані. Ось так, чудово. Що ж ми бачимо?
Чотири пари очей одночасно закліпали вісьмома парами вій.
— О господи! — вигукнув помічник професора.
— Ой! — скрикнули обидві медичні сестри.
— Ви людожер! — жахнувшись, крикнув професор Лундквіст.
На екрані телевізора видно було, як у шлунку лісоторговця сидів Джамп’єро Бінда, на прізвисько Джіп, і, нудьгуючи, колупав собі пальцем у носі. Зауваживши, що на нього дивляться, хлопчик підвівся і чемно вклонився.
— Пане Скоглунд,— вигукнув професор,— ви приховали від мене справжні причини своєї недуги. Чи ви гадали, що з’їли хлопчика і вам удасться замести сліди свого злочину? Як вам не соромно! Ви хворий не на виразку шлунку, ви — людожер!
Лісоторговець, ясна річ, здивувався вкрай, бо не бачив екрана й не міг зрозуміти, за що його лають. А втім, лежачи з телекамерою в шлунку, він не міг і слова сказати.
— Людожерство в двадцятому столітті! — репетував далі професор.— Зараз, коли колонії здобувають незалежність, стають цивілізованими, лісоторговці займаються людоїдством.
— Професоре,— сором’язливо обізвалася одна з медичних сестер.— Здається… дитина подає якісь знаки. Вона ще жива, дивіться!..
— Бідолашний, він навіть без черевиків…— прошепотіла друга медична сестра.
— Добре, що хоч шкарпетки залишив! — вигукнув помічник професора, окинувши розгубленого хворого суворим поглядом.
— Тихше,— сказав професор і оглянув Джіпа з голови до шкарпеток.— Як ти себе почуваєш, хлопчику? — спитав він.
— Квік, прік, квак, марамак,— відповів Джіп.
— Дивна мова,— буркнув професор Лундквіст.
Насправді Джіп відповів професорові по-італійськи:
“Я нічого не розумію”. Але професор не знав жодного італійського слова. Ну, а Джіп не знав нічого по-шведському, і для нього запитання професора теж прозвучало досить дивно, а саме: “Квік, прік, квак, марамак”.
“Чудернацька якась мова”,— подумав Джіп.
На щастя, одна з медичних сестер улітку відпочивала поблизу Неаполя, трохи навчилася по-італійськи, тож могла бути за перекладача.
— Як ти себе почуваєш? — повторив запитання професор.
— Дякую, добре,— відповів Джіп.
— Він зробив тобі боляче, хлопчику?
— Хто?
— Як хто? Скоглунд, чорт забирай!
— Я його не знаю.
— Що ж ти тоді робиш у нього в шлунку! В твоєму віці я не лазив по чужих шлунках. Тим більше в іноземців.
— Присягаюсь вам, пане професор, я не винен.
— Ти не винен, Скоглунд не винен, усі не винні. Хто ж тоді винен? Я чи король Швеції? Чи кінна варта?
— Ви розумієте, я…
— Годі. Сиди тихо й не ворушись. А ми подумаємо, як тобі допомогти,— щось сердито бурмочучи собі під ніс, професор обережно витягнув трубочку з телекамерою із шлунка лісоторговця, який нарешті зміг говорити.
— Професоре, мій стан серйозний? — спитав він перелякано.
— Дуже серйозний.
— Виходить, мені доведеться вже сьогодні лягати в клініку на операцію.
— Може, в клініку, а може, й до в’язниці. З’їсти восьмирічного хлопчину в чому той був, а потім спокійно прийти до хірурга, щоб той вийняв його, ніби колючку з п’яти, а потім знов спокійно продавати дерево оптом і вроздріб.
— Пробачте, якого хлопчину?
— Ось цього,— гнівно відказав професор і тицьнув пальцем пацієнта в груди.
— Я тут! — крикнув Джіп.— Я цілий день тут сиджу.
Професор, помічник професора, дві медичні сестри і лісоторговець обернулися до телевізора й побачили на екрані Джіпа. Він розпачливо вимахував руками й від безсилої люті притупував на місці.
— Отже, в шлунку пана Скоглунда ти не був,— глибоко задумавшись, дійшов висновку Лундквіст.— Це звичайна технічна перешкода.
— Мене звати Джамп’єро Бінда. Я живу в Мілані й ненароком упав у свій телевізор.
— Це мій телевізор! — зарепетував професор.— І тут не Мілан, а Стокгольм. Ти не маєш ніякого права перешкоджати моїм дослідам. Це саботаж, а може, й шпигунство.
Хтозна, які ще страшні звинувачення звалились би на голову Джіпа, але в цю мить не стало струму і екран погас. Коли знову з’явилося світло, екран був чистий і білів, мов засніжене поле. А Джіп зник, і від нього не лишилося ні плямки, ні смужечки на екрані.
Лісоторговець Скоглунд так і не второпав, чому професор Лундквіст назвав його людожером, і пішов, чухаючи собі потилицю. А сам професор до того розлютився, що навіть забув узяти з хворого гроші за медичний огляд.
ПІДСТЕРЕГТИ ЗЛОДІЯ
У підвалі старовинного німецького замку на березі Рейну два поважні пани грали в шахи. Час від часу вони позирали на екран телевізора, де тремтіло зображення вішалки з одягом.
Але відколи це в перервах між телепередачами замість краєвидів стали показувати вішалки?
Тут необхідно дещо пояснити.
1. Два поважні пани — це професор Сільвіус Леопольд Лінкенбейн, директор бібліотеки міста Бармштадта, і Джорджо Вільгельм Федеріко Рехтенбейн, старший інспектор поліції того самого міста. Обидва пани не люблять поганого пива. Але ще менше вони люблять дивитися телевізор.
2. У старовинному німецькому замку міститься бібліотека, директор якої пан Лінкенбейн.
3. На екрані телевізора видно коридор бібліотеки, де і стоїть вішалка, на якій висять пальта шановних читачів.
4. У коридорі за рамою однієї з картин схована малесенька телекамера, вона передає зображення в підвал, де пани Лінкенбейн і Рехтенбейн грають у шахи.
5. Цю хитру систему стеження встановлено, щоб виявити…
Тут на екрані з’явився якийсь молодик. Він підійшов до вішалки, повісив пальто й попрямував до бібліотеки.
— Поки що нічого,— обізвався професор Лінкенбейн.
— Нічого поки що,— підтвердив інспектор Рехтенбейн. При цьому, як ви помітили, він трохи переставив слова.
І обидва шановні пани грали далі в шахи. Із купи старовинних пожовтілих книг вилізла миша, але ніхто не звернув на неї уваги. Миша спокійно забігла в свою шпарку.
Та ось ліворуч на екрані з’явилися дві молоді жінки. Вони зняли свої шубки з штучного хутра й повісили на вішалку поряд з іншими пальтами. Весь цей час професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн не зводили з них очей.
Коли обидві жінки зникли з телеекрана, професор Лінкенбейн сказав:
— Приємні дами.
— Ні, граційні,— поправив його інспектор Рехтенбейн.— Але прислужитися нам у даному випадку не можуть.
— На жаль, не можуть,— погодився професор Лінкенбейн, не надто впевнено підсовуючи крайнього пішака.
Цієї миті на екрані з’явився Джіп.
— Ого! — вигукнув професор Лінкенбейн.— Хлопчик!
— Цікаво! Навіть дуже! — підтвердив інспектор Рехтенбейн.— Ви помітили? Він без черевиків. Для чого, по-вашому, він зняв черевики, шановний пане?
— Це дуже підозріло,— погодився професор Лінкенбейн.— Може, він і є той самий злодюжка, який уже п’ятнадцять вечорів підряд вичищає кишені читачів нашої старовинної бібліотеки, окраси й гордості Бармштадта і…
— Буона сера… Добрий вечір,— сказав Джіп.
Професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн здивовано глянули один на одного.
— Вітаю вас. Отже, ви знаєте італійську мову,— сказав професор інспекторові.
— Привітати треба вас. Адже я навіть рота не розтулив,— відказав інспектор професорові.
— Я теж.
— Даруйте,— вів далі Джіп з екрана.— Ви не можете пояснити, куди я потрапив? Мене звати Джамп’єро Бінда, я живу в Мілані, на вулиці Сеттембріні, будинок сто сімдесят п’ять, квартира чотирнадцять.
Обидва поважні пани одночасно скочили із стільців і підбігли до телевізора.
— Стій і не ворушися! — звелів інспектор Рехтенбейн Джіпові.
Він натиснув кнопку, і на екрані з’явилося двоє поліцейських у мундирах. Вони вискочили з комірчини, де ховалися досі, впевнені, що тепер, нарешті, спіймають злодюжку. Вони поглянули навколо — на підлогу, на стелю, понишпорили серед пальт. Нікого. Тоді вони, вкрай здивовані, глянули в дзеркало на свої носи.
— Осли! — загорлав інспектор поліції, тупаючи ногами.— Дурні клаповухі! Не бачите далі свого носа. Ось він, злодюга! Він навіть не намагається сховатися. Ти злодій? Признавайся! — звернувся він до Джіпа.
— Ні, ви помиляєтесь,— відповів Джіп.
— Не відмовляйся! Тільки крадії знімають черевики, щоб безшумно пробратися до квартири або до бібліотеки.
— Але ж я зняв їх, щоб не забруднити крісло, та й сидіти зручніше без черевиків. Я сюди потрапив не по своїй волі. Я полонений…
— Чудово! Ти сам признався, що ти наш полонений.
Тим часом поліцейські відійшли, сердито лаючи того дурня, інспектора Рехтенбейна. Вони, звичайно, нічого не побачили, тому й не зрозуміли, навіщо їх потривожили.
А інспектор правив своєї:
— Признавайся, хто навчив тебе красти? Куди ти подів поцуплені речі? Ну стривай! Тепер твоїм батькам доведеться заплатити й за спеціальну телевізійну установку, яку ми змушені були купити.
Почувши про своїх батьків, Джіп згадав, як давно він не був удома, і гірко заплакав.
— Він плаче — отже, він винен! — переможно вигукнув інспектор.
— Не кваптеся з висновками, шановний інспекторе! Злодієм може бути тільки постійний читач нашої бібліотеки. Хіба не так? А я цього хлопчика вперше бачу. Правда, не зовсім ясно, навіщо він зняв черевики. Де ти, власне, зараз є? — звернувся професор до Джіпа.
— Я й сам хотів би це знати. Скоріше всього в телевізорі.
— Отже, ти не в коридорі? А пальта на вішалці ти бачиш?
— Бачу. Але це не справжні пальта, а телевізійні. Бо я сам на екрані.
— Ясно,— сказав професор.— Дитина чиста, як джерельна вода. Може, десь відійшов контакт, і внаслідок цього…
Професор Сільвіус Леопольд Лінкенбейн пустився був у довгі технічні пояснення, але раптом замовк. На екрані з’явився солідний літній пан. Він одягнув своє пальто та капелюх, швидко оглянувся і… засунув руку в кишеню чужого пальта. За мить він обнишпорив кишені десяти пальт, забираючи собі все, що йому сподобалося.
Цього разу інспектор не марнував дорогоцінного часу. Він миттю натиснув сигнальну кнопку. Поліцейські вискочили із своєї схованки. Злодій намагався втекти, але його тут же схопили й скрутили руки, хоча він відчайдушно захищався.
Нарешті на екрані залишилися Джіп та вішалка з пальтами. Професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн розгублено чухали потилиці.
— То ти з Мілана? — спитав професор Лінкенбейн.— Знаю, знаю. Бував там. Гарне місто: собор, славетна фреска Леонардо да Вінчі “Тайна вечеря”, смачненькі печива…
— Але ви не знаєте мого батька! — вигукнув Джіп.— Він завжди вірить тітці Еммі. А вона впевнена, що я втік з дому, бо боявся показати батькові щоденника.
В мене двійка з арифметики.
— З арифметики? Це погано. У двадцятому столітті, коли навіть машини вміють рахувати! А що тобі найважче дається? Мабуть, ділення?
— Ні, я часто плутаю міри довжини з мірами об’єму. Буває, в задачах вимірюю довжину шосе від одного міста до другого в літрах, а вино — у метрах.
— Це жахливо,— пробурмотів професор Лінкенбейн.
Інспектора Рехтенбейна дуже засмутила така нерозважливість Джіпа, і він заходився разом з професором розв’язувати та вирішувати задачі. Але відповіді в них не сходилися. Обидва поважні пани, забувши про Джіпа, почали завзято сперечатися. Вони по черзі писали у блокноті якісь складні формули, вихоплювали один в одного кулькову ручку. Коли ж нарешті вони дійшли згоди та згадали про Джіпа, на екрані не було нікого, крім звичайних смужок.
Джіп зник, наче його й не було.
