ДЖІП У МОРІ, НА СУШІ ТА В КОСМОСІ
Наступних двадцять чотири години Джіпа бачили на екранах телевізорів у всіх куточках нашої планети. Його зображення з’являлося то в одній програмі, то в іншій, ніби більярдна куля, що літає від краю до краю стола, ніяк не потрапляючи в лузу.
О сьомій годині ранку біля Марселя італійські та французькі водолази з телевізійними камерами опустилися на морське дно з борту корвета “Мерендіна”, щоб показати глядачам, як піднімають старовинне римське судно, котре потонуло багато століть тому. Недавно один любитель підводного полювання цілком випадково наткнувся на цей корабель з часів імператора Трояна, навантажений вином та оливою.
З капітанського містка “Мерендіни” італійські та французькі телеоператори й репортери, дивлячись на екран, з радісними вигуками показували то великі рибини, то рибу-молот, а ті, ніби знаючи, що на них дивляться телеглядачі, вітально помахували плавниками, наче руками.
А ось і затонуле судно. Майже дві тисячі років пролежало воно на морському дні, затягнуте піском та мулом. На екрані видно, як водолази, неповороткі й кумедні в своїх незграбних скафандрах, запливають через пробоїну до корабельного трюму, де повно амфор, серед яких, мабуть, і посуд самого імператора. Раптом серед тих старовинних і коштовних речей на екрані телевізора з’явилося Джіпове обличчя. На борту “Мерендіни”, перебиваючи один одного, закричали репортери й телеоператори:
— Дивіться, утопленик!
— Це хлопчик! Він живий!
— Авжеж живий: утопленики не усміхаються!
— А може, це русалчин син?
— Та ні, тоді в нього був би риб’ячий хвіст.
Тут Джіп зник так само несподівано, як і з’явився. А водолази, коли їх підняли згодом на палубу, клялися, що на затонулому судні вони бачили тільки черепашок та уламки глечиків.
О восьмій годині ранку рух через Суец дуже жвавий. Різні кораблі пливуть туди й сюди вузьким каналом, що сполучає Середземне та Червоне моря. Капітани суден точно виконують вказівки керівництва каналу, яке стежить за рухом кораблів, послуговуючись численними телекамерами, що встановлені обабіч цього важливого водного шляху.
Відразу після восьмої години головний лоцман Ахмед спостерігав у своєму телевізорі дивовижні речі. Хлопчина з допитливими злодійкуватими очима, якого він щойно бачив на грецькому пароплаві “Еноссіс”, вигулькнув з голландського танкера “Спіноза”, а звідти без будь-яких труднощів переметнувся на велику баржу, навантажену худобою.
— Це неможливо,— сказав Ахмед, протираючи очі.— Людина не може стрибати з корабля на корабель, наче пірат. Це ж нечувано.
Постать Джіпа майнула ще кілька разів між вітрилами розкішної яхти, що належала багатому султанові, а потім зникла геть.
“Цієї ночі я погано спав, а зараз це все мені, мабуть, приснилося”,— подумав єгипетський лоцман і подзвонив у бар, щоб йому приготували міцної кави.
У Югославії в дерев’яному будиночку сидів собі біля каміна лісничий і покурював люльку. Час від часу він поглядав на екран телевізора, бо його робота — пильнувати, чи не спалахне десь лісова пожежа. Але взимку пожежі виникають рідко, тому старий лісничий не думав кидати своєї улюбленої люльки та виходити з домівки.
Та коли лісничий побачив, що з телевізора за ним пильнує незнайомий хлопчик, то в старого від подиву люлька випала з рота. Наш охоронець лісу давно вже не вірив у привиди та в забобони, але тепер, щоб якомога швидше відігнати нечисту силу, налив собі склянку слив’янки й вихилив її одним духом. А Джіп зник з екрана, ніби його там і не було.
Телеглядачі бачили ще Джіпа в полум’ї доменної печі, в штрекові найглибшої шахти, в коридорах в’язниці та в банківському сейфові. Він перестрибував з однієї програми в іншу — то виступав у радянській телекомедії, то на концерті датського телебачення, то в огляді подій канадської програми, в Америці він витанцьовував на столі, за яким поважні експерти встановлювали розміри податків, у Китаї виступав разом з акробатами.
Коли настала ніч, астрономи англійської обсерваторії націлили свої радіотелескопи на Сатурн і, ввімкнувши телевізор, чекали збільшеного зображення цієї дивної планети з її кільцями. І кого, ви думаєте, вони побачили? Звісно, Джіпа! Спершу астрономи вважали, що відкрили нове небесне тіло. Але вони тільки роти роззявили, коли Джіп сказав:
— Сальве!
Почувши це слово, яке латиною означає “Привіт!”, професор Морган вигукнув:
— Нічого собі! Інопланетяни говорять мовою древніх римлян!
І поки вчений астроном згадував яку-небудь фразу з творів Ціцерона, щоб відповісти, Джіп зник з екрана.
“Це не інакше, як витівка співробітника нашої обсерваторії Пойнтера”,— зітхнув професор Морган і, щоб не залишатися в боргу перед колегою за дотепний жарт, він підняв трубку внутрішнього телефону, попросив доктора Пойнтера і серйозним тоном сказав:
— Вас запрошує на вечерю адмірал Нельсон. Прибути в традиційному парадному одязі — на собі мати фрак і довгу перуку.
СКІЛЬКИ КОШТУЄ ОДИН ХЛОПЧИК
У помешкання родини Бінди через п’ятнадцять хвилин після зникнення Джіпа зайшли одночасно двоє — представник телевізійної компанії та комісар поліції. Вони мали розслідувати незвичайний випадок. У квартирі ці шановні особи застали заплакану синьйору Бінду, Фліпа, що спав у кріслі, тітку Емму з оберемком килимів та доріжок, бухгалтера Бінду, який затято сперечався з адвокатом Проспері. Адвокат уперто намагався забрати свій телевізор додому.
— Невже ви не розумієте,— благав бухгалтер сусіда,— що Джіп може повернутися з хвилини на хвилину, а ми не знаємо, на якому з двох екранів він буде!
— Якщо на моєму,— я вам одразу скажу,— незворушно відповів адвокат.— Але на це мало надії. У телевізійній програмі на сьогодні про Джіпа не згадується. Хіба ви не читали програми? Сьогодні ввечері передача про те, скільки петрушки слід додавати в суп, щоб він був запашний. Мене цікавлять тільки такі передачі. Я її не просто дивитимусь, а робитиму нотатки.
— Ви можете дивитись передачу й тут. Ось у цьому кріслі вам буде зручно.
— Е-е, моє улюблене крісло з чорної шкіри. А під ноги я підставляю ще стільчика. І не знаю, як ви, а я об одинадцятій годині лягаю спати.
— І, певне, вимикаєте телевізора?
— Звісна річ.
— А цього разу не вимкнете. Треба чекати Джіпа.
— Цілу ніч?
— Якщо треба буде, то й цілу ніч. Ми пильнуватимемо по черзі.
— Добре мені діло! Кінескоп же перегорить. Ні, цьому не бувати! Я забираю свого телевізора додому!
Тут у суперечку втрутився комісар поліції, який став на бік бухгалтера, і адвокатові Проспері довелося піти додому без свого телевізора, щоправда, висловивши енергійний протест.
Представник телевізійної компанії та комісар поліції негайно почали розслідування. Проте воно тут же й закінчилося, бо ні один, ні другий не знали, з чого починати. Обидва вважали, що випадок незвичайний, цілком небувалий і почасти незрозумілий.
— Але вже відомий один випадок такої хвороби, викликаної телевізійним тяжінням,— стояв на своєму бухгалтер Бінда.— Я сам читав про це в газеті статтю якогось Родарі. Коли мені не зраджує пам’ять, лікарі назвали цю недугу телевізіонітом.
— Вигадки все це, любий синьйоре Бінда! Вигадки спритних журналістів. Часом журналісти, щоб показати себе, плетуть казна-що! — вигукнув представник телевізійної компанії.
— Що правда, то правда,— озвався комісар поліції.— Ось недавно один журналіст детально описав, як украли похилу вежу в Пізі. Буцімто банда, що займається крадіжками історичних пам’яток, розібрала вежу по цеглині аж до підмурівка. Це схвилювало всю Італію. Ми потім опублікували кольорові листівки з зображенням похилої вежі. І всі могли переконатися, що газетяр набрехав, проте люди повірили вигадкам журналістів, а не листівкам, і звинуватили, ясна річ, поліцію в злочинній бездіяльності.
Поки комісар поліції скаржився на працівників преси, тітка Емма розстелила в усіх кімнатах килими та доріжки і вирішила взяти командування на себе. Вона звеліла синьйорі Бінді перенести Фліпа в ліжко, синьйора Бінду заставила покласти на живіт грілку, щоб вигнати переляк, гостей запросила випити по чарочці наливки власного виробу, а потім, узявши олівця та папір, розподілила, кому й коли чергувати.
Уже закінчилася кулінарна передача, вже вродлива дикторка побажала всім на добраніч, а Джіп так і не з’являвся. Не з’явився він і вранці. Зате вийшли газети. Перші сторінки чорніли страшними заголовками: “Чи поверне екран свою здобич?” “Страшний злочин по першій програмі!” “Восьмирічного хлопчика проковтнув телевізор!!” “Зграя телебандитів тероризує все місто!”
Статті були ще тривожніші, ніж заголовки. І в кожній з них історію з Джіпом подано по-різному. В одних Джіпа називали “тихим русявим хлопчиком”, в інших — “пустуном і задиракою”. Одна газета натякала на те, що адвокат Проспері знає, мабуть, багато дечого, але чомусь мовчить. Адже це в його телевізорі скоївся злочин. А ще одна газета написала, ніби все це вигадки поліції. Насправді Джіпа викрали пришельці з космосу, певно, марсіяни — особливо небезпечні, бо вони невидимки.
— Марсіяни! Невидимки! — голосно обурювалася тітка Емма, кинувши газети у відро для сміття.— Щоб ці журналісти вже самі поставали невидимками.
А газети друкували повідомлення дедалі неймовір— ніші: то Джіпа бачили в Венеції, то в Голландії, то на Суецькому каналі…
— Казна-що пишуть! Суецький канал…— роздратовано говорила тітка Емма.— Тих журналістів треба гнати втришия.
Наступного дня, коли листоноша з ранковими газетами постукав у двері, тітка Емма ледь не грюкнула дверима перед самісіньким його носом.
— У мене вже досить цього мотлоху! Поки я жива, у наш дім не потрапить не те що газета, але навіть клаптик обгорткового паперу.
— Стривайте, стривайте!.. Хіба ви не чули новини?
— Якої новини? Ідіть геть!
— У газеті написано: вашого Джіпа шукають з допомогою цих самих штук… ну, як же вони звуться?
— Звідки мені знати, яких штук!
— Люба синьйоро, і в мене не питайте, бо на це дуже важко відповісти! Ті штуки схожі на бенгальські вогні, але це не вогні. Одне слово, що вам зашкодить подивитися газети? Там усе написано.
Тітка Емма неохоче взяла, наче гарячу сковорідку, пакет з газетами й віднесла його бухгалтерові Бінді, який саме закінчив чергувати біля телевізора й тепер збирався до праці.
Фліп схопив собі одну газету й, хоча не вмів читати, заходився розпізнавати окремі великі букви.
— Ура-а! — закричав він.— Ось буква “Я”!
Коротше кажучи, в газеті було надруковано таку статтю. Молодий японський професор Яманака дійшов висновку, що Джіп, ускочивши в телевізор, перетворився в електромагнітну хвилю. Тепер ця хвиля робить за секунду сім обертів навколо Землі.
Час від часу хвилю-Джіпа ловила якась телевізійна станція або окремі телевізори в різних куточках світу.
— А чому, шановний пане Яманака, хвиля-Джіп перш за все потрапила в телевізор професора Лундкві— ста? — спитав один із журналістів.
— Того вечора всі телевізійні передачі Європи вже закінчилися, працював лише телевізор професора Лундквіста, бо професор ночами робить свої досліди,— відповів японський учений, а потім, усміхаючись, додав: — Хвиля-Джіп дізналася про численні способи використання телебачення, які ще невідомі багатьом людям.
— А чи можна перехопити хвилю-Джіпа й повернути хлопчика на землю? — поцікавився інший журналіст.
— Так, шановні панове, це цілком можливо. Треба лише, щоб усі телевізійні станції світу передавали одну— єдину програму. Тоді хвиля-Джіп змушена буде повернутися на землю.
— Одна-єдина програма для всіх телевізорів земної кулі?
— Авжеж, шановні панове,— підтвердив Яманака.— Для цього, як відомо, треба запустити три штучні супутники.
— Що? Три штучні супутники заради якогось хлопчика?
— Саме так, любі панове, три штучні супутники. Хіба життя хлопчика не дорожче трьох, навіть трьохсот штучних супутників, чи навіть трьох мільйонів космічних ракет?
“ГАРІБАЛЬДІ І”, “ГАЛІЛЕО ГАЛІЛЕЙ” ТА “ДЖІП”
Рівно за п’ять секунд до першої години за римським часом перший в історії Італії штучний супутник “Гарібальді І” був готовий до запуску на космодромі острова Сардінія. Цей супутник готували для заздалегідь намічених наукових досліджень, але уряд вирішив використати його для названої всіма газетами операції “Джіп”. У центральному залі космодрому професор Ночера тримав палець на пусковій кнопці, а оператор голосно рахував у зворотному порядку: “Чінкве (так по— італійськи буде п’ять), куатро, тре, дує, уно… Пуск!”
У Москві в цей самий час годинник показував за п’ять секунд третю. На підмосковній базі могутня ракета готова була до запуску спеціального супутника, призначеного для операції “Джіп”. Професор Максим Петров теж тримав палець на кнопці. А із репродуктора лунало: “Пять, четыре, три, два, один… Пуск!”
В Америці на мисі Кеннеді була шоста година ранку. Теж без п’яти секунд. І тут вказівний палець шановного професора лежав на кнопці. Тільки звали професора Браун, а супутник на честь героя пригоди названо “Джіп”. А м’який і майже урочистий голос рахував, ясна річ, англійською мовою: “Файф, фоо, фрі, туу, уан… Пуск!”
Точно за сигналом “Гарібальді І”, “Галілео Галілей” і “Джіп” одночасно злетіли в небо й незабаром вийшли на одну й ту саму орбіту. Мільйони людей сиділи біля телевізорів і сотнями різних мов слухали схвильовану розповідь про хід операції “Джіп”.
— Увага, увага! Ви, шановні телеглядачі, свідки оригінального й сміливого експерименту Астробачення. Усі телевізійні станції зв’язані між собою. Через кілька секунд на ваших екранах з’явиться зображення знайомого всім артиста Шарло. Ретрансляційні установки трьох штучних супутників передадуть це зображення на Землю. В одну й ту ж саму мить його побачать глядачі в Римі, Токіо, Нью-Йорку, Москві, по всій Азії, Африці, Австралії…
І справді, усі земляни — в кого був телевізор і хто, ясна річ, не спав — побачили в одну й ту саму мить зображення знайомого артиста з вусиками, якими він так жваво й кумедно ворушив.
Але артист раптом зник, а замість нього на екран вискочив… Джіп. У хлопчика допитливий і здивований вираз обличчя, сорочка на ньому пом’ята й не дуже чиста, а штаненята на благеньких підтяжках.
— Дивіться, в нього в шкарпетці дірка! — вигукнула тітка Емма, перекрикуючи вигуки “ура”, що лунали в квартирі Джордано Бінди. А там, до речі, зібралися ледь не всі мешканці будинку.
— Ого-го! — вигукнув Фліп.
— У моєму телевізорі Джіп кращий: він як живий,— хвалився всім та кожному адвокат Проспері.
— Увага, увага! — оголосив диктор.— Зараз професор Ночера спробує поговорити з Джіпом.
Голос ученого звучав схвильовано й суворо:
— Джіпе, ми бачимо тебе. Якщо ти чуєш нас — відповідай! Земля викликає Джіпа. Переходжу на прийом…
Мить загального очікування, а потім:
— Я вас чудового чую! — дзвінко вигукнув Джіп.— Чую, але не бачу. Тут теж е телевізор, але в ньому видно тільки моє обличчя. Переходжу на прийом…
— Хіба ти сам не в телевізорі?
— Ні, дякувати, з мене досить. На щастя, я вискочив з нього.
— Поясни, де ти тепер?
— Я й сам не доберу. Хвилину тому був чи то в Марокко, чи то в Фінляндії. А зараз… Я ніби в якійсь кабіні. Тут повнісінько всяких приладів і… ой! Тут кіт! Він літає в повітрі, наче його підвішено до повітряної кулі. Ой, я теж повис у повітрі, як тоді, коли впав у телевізор. Але дзуськи — цього разу мене не обдуриш! Більше я в телевізор не впаду. Здається, я навчився плавати в порожнечі й ходити по стелі…
— Джіпе, праворуч від тебе ілюмінатор,— сказав професор Ночера.— Подивися в нього уважно. Що ти бачиш, розповідай!
— О, це Земля! Видно, як вона крутиться. А піді мною море. І на ньому острови. Тільки я не знаю, як вони звуться. Адже глобуса в мене нема… Котику, котику! Дивись, який великий острів! Як тебе звати, котику?
— Його звати Гарібальді Перший, так само, як і штучного супутника, на якому ти перебуваєш.
— Отже, я тепер космічний хлопець?
— Ти Джіпе, перший італійський космонавт.
— Е-е, ні, перший, мабуть, кіт. Коли я сюди потрапив, він уже сидів і облизував вуса… До речі, як я сюди залетів?
— Це все через електромагнітні хвилі. Ти шугнув у телевізор штучного супутника, а звідти вже вискочив назовні. Тебе винесли, мабуть, космічні промені.
— Електромагнітні хвилі… космічні промені… Нічого собі. Доведеться, крім рівнянь, вивчати ще й це… Але скажіть, я можу привітатися з матір’ю? Вона мене бачить, чує?
— Тебе, Джіпе, бачить уся Земля!
— Уся Земля?! Мамо, тату, тітко Еммо, добрий день! Фліпе, привіт! Як ви поживаєте, синьйоре Проспері?
— От шибеник! — вигукнув адвокат Проспері, що аж почервонів од гордощів і хвилювання.— Як він здогадався, що я тут?
— Гадаю, я скоро повернуся,— вів далі Джіп.— Якщо мене жде якась покара, то я попрошу адвоката Проспері бути моїм захисником. Я й не збирався тікати. Це сталося мимохіть.
— Ось чого він згадує вас,— злісно зауважила тітка Емма, глянувши на адвоката.
— Увага, Джіпе! — почувся голос професора Ночери.— Зараз супутник почне опускатися і ввійде в земну атмосферу. Спуск здійснюватиметься за командою з Землі. Не бійся, все буде гаразд. А поки що привітай усіх, хто зараз біля телевізорів: англійців, росіян, американців, німців, французів, китайців, африканців…
Джіп замислено почухав голову, скривився трохи і голосно промовив:
— Кому — добрий день, а кому — добрий вечір! Я вас не знаю, але ви, мабуть, добрі люди. Я повертаюся на Землю! Привітайся й ти, котику! Все! До побачення!
І ще кілька хвилин, поки не вимкнули програми Астробачення, представники різних народів, люди нашої Землі — білі, жовті, чорні, щасливі й нещасні — з любов’ю дивилися на хлопчика, який грався з котом десь далеко на небесних дорогах.
І відразу тисячі журналістів заходилися вистукувати на друкарських машинках статті в газети. Дев’яносто п’ять журналістів із сотні написали заголовок: “На усміхненому обличчі Джіпа ми прочитали побажання миру й щастя нашій древній планеті”.
А решта п’ять журналістів теж написали той самий заголовок, тільки замість слова “усміхненому” там стояло слово “веселому”.
КОТЯЧА МАТИ
Дев’ятнадцятого січня о п’ятнадцятій годині тридцять хвилин майже всі римляни сиділи біля телевізорів або радіоприймачів у себе вдома чи в кав’ярні, чекаючи звістки про повернення Джіпа на Землю. На вулицях майже не було перехожих. Дуже мало людей простувало в справах повз древній Колізей.
Серед цих небагатьох була старенька бабуся із сумкою, повною кульків і пакуночків із сиром, риб’ячими головами, скибочками хліба, шматочками м’яса та іншою всячиною, що залишається на кухні.
Усі мешканці кварталу називали стареньку котячою матір’ю. Оце й зараз бабуся теж несла ласощі котам, які звичайно збиралися на площі перед древнім Форумом. Тут вони проводили цілі дні, гріючись на сонці та роздивляючись туристів. Мишей вони й не думали ловити. Туристи та й самі римляни не скупі на частування котів.
І враз на тротуар насунулася темна тінь. “Невже на дощ збирається?” — стривожилася котяча мати. Вона глянула на небо й остовпіла:
— О господи, та це ж парашут! Невже війна?
З неба спускався яскраво-оранжевий парашут з підвішеною гондолою.
— Ні, на війну не схоже,— міркувала собі старенька.— Аби це повітряний десант, то парашутів була б ціла тисяча, а не один-однісінький!
А парашут опускався просто на Колізей.
— Піду подивлюся,— вирішила старенька.— Мої котики трохи почекають.
Вона перетнула площу і, прискоривши ходу, пройшла через арку до головної арени. Саме там, де колись імператори милувалися боями гладіаторів, приземлився дивний кораблик-гондола. Старенька побачила, як двері кораблика відчинилися і з нього вискочив Джіп.
— Ти хто? — скрикнула старенька.
— Добридень, синьйоро,— ввічливо сказав Джіп, поспішаючи їй назустріч.
— Ти чого без черевиків? — здивувалася бабуся.
— Це Колізей? — замість відповіді спитав Джіп.
— Авжеж. Гляди, не провалися під землю.
— Якщо й провалюся, то не страшно. Левів тепер у Колізеї нема.
— Слухай, хлопче, відколи це дітей почали скидати на парашутах?
— У вас є телевізор, синьйоро?
— Ні, нема, дитино.
Джіп засмутився. Прилетіти з космосу й зустрітися в Колізеї зі старенькою, в якої нема телевізора! Це таки не повезло що називається!
— Пробачте, синьйоро, але я кваплюся, повинен сповістити про своє прибуття. Мене, певно, вже шукають! — і він кинувся до виходу.
Але старенька й не слухала його.
— Котику… кішечко… кицюню…— ласкаво кликала вона.— Іди-но сюди, не бійся…
Перед нею стояв Гарібальді Перший — кіт, якого вчені посадили в корабель, щоб вивчити поведінку тварини в космосі. Він вистрибнув з гондоли й тепер розгублено озирався довкола.
— Це, котику, Колізей, знаменитий римський цирк.
Одразу видно, що ти нетутешній. Але в твоєї мамочки для тебе є щось дуже смачненьке…
А Гарібальді Перший, дарма що чужинець, нюх, як усі коти, мав чудовий. Тому його одразу зацікавила сумка котячої мами.
Ну, а Джіп? Він як вистрибнув надвір, так і застиг на місці. Від жаху. Люди юрбою мчали до древнього Колізею, де, згідно з останніми повідомленнями, мав приземлитися Джіп. Тисячі й тисячі людей, штовхаючись один поперед одного, намагалися пробитися по— ближче до арени. А там уже метушилися оператори з телекамерами, фотографи, журналісти, представники уряду, муніципалітету та члени дипломатичного корпусу. З усіх боків лунали гудки, ревіли сирени, гриміли гарматні залпи.
“Вони ж мене затопчуть,— подумав Джіп.— Від мене навіть шкарпеток не залишиться. Рятуйся хто як може!”
Він повернувся й помчав назад під арки Колізею, а там, перестрибнувши через Гарібальді Першого, якого котяча мати частувала ласощами, гайнув у корабель і замкнувся на ключ.
— Обережно, обережно! Хіба ви не бачите, що котик голодний! — закричала бабуся до перших допитливих, ‘що ввірвалися в Колізей.
На щастя, один із фотографів упізнав космонавта в Гарібальді Першому, і це врятувало котові життя. А Джіп тихесенько сидів у кабіні й навіть не дихав.
— У нього очі заплющені!
— Він непритомний!
— Джіпе, обізвися! Тебе чекає вся Італія.
— Ні, спершу вгомоніться ви,— пробурмотів Джіп.— А головне — ніяких телекамер! Мені ще бракувало знову потрапити в телевізор і полетіти в навколосвітню подорож! Та ще босоніж.
Найнетерплячіші виламали двері корабля, силоміць витягли Джіпа, і найвищий з них підняв його на плечі під голосні оплески юрби.
— Дорогу! Дайте дорогу! Його треба відвезти до лікарні. Викличте “швидку допомогу”!
Але тут уже стояла не одна, а двісті машин “швидкої допомоги”. їхні сирени ревли так голосно, що розбудили б навіть Сплячу красуню. Але тільки не Джіпа. Лише тоді, коли одна з машин пробилася до самого Колізею, Джіп розплющив очі. Його обережно перенесли в машину “швидкої допомоги”. Переконавшись, що телекамер тут нема, хитрий облудник голосно засміявся. Медичні сестри, вчені, адмірали, фоторепортери засміялися теж. Хто від радості, а хто від збентеження.
— Я хочу додому, в Мілан,— сказав Джіп.— Але не машиною, а поїздом.
А Колізей поволі опустів. На арені залишилися тільки котяча мама та Гарібальді Перший. Хоча представники влади й журналісти в метушні забули про кота, його це ніскілечки не збентежило. Він так смачно пообідав, що не мав сили не тільки йти, а то навіть хвостом махнути. Тому бабуся всю дорогу додому несла на руках безстрашного кота-космонавта.
