Жив колись пес, який не вмів гавкати. Ні гавкати, ні нявкати, ні мукати, ні іржати – ніяк не вмів розмовляти! Це був звичайнісінький маленький песик. І ніхто не знав, звідки він узявся в цьому селі, де раніше ніхто ніколи не бачив жодного собаки. І вже, ясна річ, сам він навіть не підозрював, що не вміє гавкати.
Але одного разу хтось запитав його:
– А чому, цікаво, ти ніколи не гавкаєш?
– Гавкати?… А як це? Я ж не тутешній, я не вмію…
– От дивак! Хіба ти не знаєш, що всі собаки гавкають?
– Навіщо?
– Не навіщо, а чому. Тому що вони собаки! Гавкають на перехожих, на підозрілих кішок, на місяць. Гавкають, коли задоволені життям, коли нервують або зляться. Гавкають найчастіше вдень, але, трапляється, і вночі.
– Може й так, але я…
– А ти що, особливий? Чи може хочеш, щоб про тебе написали в газетах?
Пес не знав, що й відповісти. Він не вмів гавкати і не знав, як цього навчитися.
– А ти роби, як я, – із жалощів порадив якийсь півник. І він кілька разів прокричав своє дзвінке “Ку-ку-рі-ку!”
– Здається, це зовсім не просто, – зауважив пес.
– Та що ти! Дуже просто! Послухай ще і зверни увагу на мій дзьоб. Коротше, дивись і повторюй!
І півник іще раз проспівав “Ку-ку-рі-ку!”
Пес спробував повторити, але у нього вийшло лише якесь жалюгідне “кхе-кхе”, і курки, злякавшись, кинулися навсібіч.
– Нічого, – заспокоїв пса півник, – для першого разу навіть дуже непогано. А тепер повтори. Ну!
Пес іще раз спробував кукурікнути, але у нього знову нічого не вийшло. І тоді він став потихеньку тренуватися кожного дня, іноді йшов до лісу – там зовсім ніхто не заважав і можна було кукурікати скільки завгодно.
Але якось одного ранку в лісі йому вдалося вигукнути “Ку-ку-рі-ку!” так добре, так дзвінко й гарно, що лисиця, почувши цей півнячий поклик, подумала: “Нарешті півник завітав до мене в гості! Треба швидше подякувати йому за візит…” І поспішила йому назустріч, не забувши при цьому захопити ножа, виделку і серветку, тому що для лисиці, як відомо, немає страви смачнішої, ніж гарний півник.
Можете собі уявити, як засмутилася вона, коли замість півника побачила пса, що сидів по-щенячому на своєму хвості й одне за одним вигукував гучні “Ку-ку-рі-ку!”
– Ах, – вигукнула лисиця – так же можна й в пастку потрапити!
– В пастку?
– Авжеж! Я подумала, що ти навмисне удав із себе півника, що заблукав у лісі, щоб зловити мене. Добре ще, що я тебе вчасно помітила. Але це нечесне полювання! Собаки зазвичай гавкають, попереджаючи, що наближаються мисливці.
– Запевняю тебе… Я зовсім не збирався полювати. Я прийшов сюди тільки потренуватися.
– Потренуватися? У чому?
– Я вчуся гавкати. І вже майже навчився. Послухай, як у мене добре виходить.
І він знову дзвінко проспівав “Ку-ку-рі-ку!”.
Лисиця так реготала, що мало не луснула. Вона качалася по землі, хапаючись за живіт, і ніяк не могла зупинитися. Наш пес жахливо образився, що з нього сміються, – адже він так старався! Підібравши хвоста і мало не плачучи, поплентався він додому.
Але тут зустрілася йому зозуля. Побачила вона сумного собаку і пожаліла його:
– Що сталося з тобою?
– Нічого…
– Чому ж ти такий сумний?
– Ех… Так от і так… Все тому, що я не вмію гавкати. І ніхто не може навчити мене.
– Ну якщо справа тільки в цьому, я навчу тебе тільки так! Послухай добре, як я співаю, і повтори точнісінько так само: “Ку-ку, ку-ку, ку-ку!” Зрозумів?
– Начебто не так вже й важко…
– Та зовсім просто! Я із самого дитинства вмію кувати. Спробуй: “Ку-ку, ку-ку…”
– Ку… – спробував пес, – ку…
Він повторював це “ку-ку!” ще багато разів і цього дня, і наступного. І через тиждень став уже зовсім непогано кувати. Він був дуже задоволений собою і думав: “Нарешті, нарешті я починаю по-справжньому гавкати! Тепер вже ніхто не стане сміятися з мене”.
Якраз у ці дні почався мисливський сезон. У лісі з’явилося багато мисливців, у тому числі і таких, що стріляють куди влучать і в кого влучать. Можуть вистрілити навіть у солов’я, якщо почують його.
І ось іде один такий мисливець по лісі й чує в кущах: “Ку-ку… ку-ку”, він піднімає рушницю, цілиться і – бух! бах! – ну стріляти.
Кулі, на щастя, не зачепили пса. Пролетіли і просвистіли над самісіньким вухом. Але пес злякався і кинувся тікати. Він дуже здивувався: “Напевно, цей мисливець збожеволів, якщо стріляє навіть у собаку, який гавкає…”
А мисливець тим часом шукав свою здобич. Він був упевнений, що влучив у ціль.
“Напевно, птицю потяг отой собака, що вискочив раптом звідкілясь”, – подумав він.
І, щоб відвести душу, вистрілив у мишеня, яке визирнуло зі своєї нірки, але не влучив і в нього.
Біг, біг пес… Як раптом зупинився. Який дивний голос він почув!
– Гав-гав! – казав хтось. – Гав-гав!
“Щось дуже рідне й знайоме, – подумав пес. – Хоча ніяк не можу зрозуміти, що це за тварина говорить.
Жираф! Може бути? Ні, напевно, крокодил. Це зла тварина – крокодил… треба бути обережнішим.”
Ховаючись за кущами, пес рушив туди, звідки лунало це “Гав-гав!”, від якого, хтозна чому, так сильно забилося його серце.
– Гав-гав!
– Оце маєш – собака!
Так, так! Причому це виявився собака того самого мисливця, який нещодавно стріляв, почувши кування.
– Привіт, собако!
– Привіт, собако!
– Що це за звуки ти робиш?
– Звуки? Хай буде тобі відомо, що це не просто звуки, а гавкіт.
– Гавкіт? Ти вмієш гавкати?
– Цілком природньо. Не стану ж я сурмити, як слон, або гарчати, як лев.
– Тоді навчи мене!
– А ти хіба не вмієш гавкати?
– Ні…
– Слухай уважно! Це робиться так: “Гав-гав!”
– Гав, гав! – одразу ж загавкав пес. І подумав про себе, радісний і щасливий: “Нарешті я знайшов гарного вчителя!”
